Дозвольте мені, як колишньому редактору журналу «Патріярхат», попрощати о. Ігоря Мончака на сторінках цього журналу як співробітника, члена великої патріярхальної родини, а зокрема, як особливого подвижника ідеї Патріярха Йосифа за піднесення Помісної Української Католицької Церкви до гідности патріярхату. Хай ця скромна посмертна згадка буде нашим доземним поклоном і щирою подякою на закінчення його туземної мандрівки в Божу вічність. Його відхід у Божі засвіти став болючим не тільки для його ближчої і дальшої родини, друзів і приятелів, а й також патріярхального руху.
Отець д-р Ігор Нестор Мончак 10 червня 2007 року у Монреалі (Канада) за Божою волею перенісся у Божі засвіти, закінчивши на 80-му році життя багатогранну земну мандрівку. Він гідно й достойно став перед престолом Всевишнього Господа Бога як взірцевий християнин і відданий душпастир у Божому винограднику. Отець Ігор пройшов нелегкий життєвий шлях. У юнацькі роки довелося йому покидати свій княжий город Львів, у якому 14 квітня 1928 р. прийшов на Божий світ. Батьки Михайло і Софія дали йому глибоке родинне й релігійне виховання. Тут, у Львові, в соборі св. Юра, був охрещений і провів перші роки свого життя. У школі ім. Грінченка у Львові одержав початкову освіту. У тому ж Львові провів безжурні юнацькі роки, які глибоко закарбувались у його пам’яті.
З приходом більшовиків на західні українські землі на початку сорокових років минулого століття довелося йому покинути місто своєї юности, подаючись у невідоме - на Захід. Середню освіту розпочав в українській гімназії в Ярославі. У той час воєнна ситуація від перших перемог Гітлера до його повного падіння швидко змінювалась. Знову наступала більшовицька Червона Армія, і волею чи неволею прийшлось юнакові Ігореві долучитись до великого виходу з рідних земель і мандрувати на Захід, подалі від червоного комунізму. У тодішній, роздертій на східну і західну, Німеччинні, в її західній частині у місті Мюнхені, у 1945-46 роках закінчив середню освіту, склавши іспит зрілости з відзнакою.
У повоєнні роки перед українцями, що опинились у таборах у Західній Німеччині й Австрії, постійно стояло питання: що далі? Ігор тим не переймався, але не втрачаючи часу, зразу після завершення середньої освіти, вступив на вищі студії будівельного факультету в Technische Hochschule у Мюнхені, які успішно завершив 1949 р., одержавши диплом інженера.
Закінчені студії інженерії в Німеччині допомогли одержати працю після еміграції 1951 р. до Канади в будівельній фірмі побудови мостів «Dominion Bridge» у Монреалю. Крім цього, І. Мончак, працюючи у згаданій фірмі вдень, вечорами розпочав студії на факультеті славістики Монреальського Університету, які завершив 1956 р. ступенем магістра.
Як виялось, усе дотепер здобуте молодого й талановитого Ігоря не влаштовувало. Ігор відчув у собі внутрішнє покликання до духовного стану й уже восени 1956 р. виїжджає до Риму на богословські студії в Папському Університеті, які також завершив з відзначенням magna cum laude 1961 р. Слід відмітити, що ще перед завершенням студій у згаданому університеті, 1960 року прийняв з рук владики Івана Бучка священичі свячення. На цьому о. Ігор не зупинився, а дальше спеціялізувався, в цьому ж Папському Університеті східних студій у літургіці і канонічному праві. Згодом 1966 року в Григоріянському Університеті в Римі захистив докторську працю на тему: «Флорентійський екуменізм у Київській Церкві». Таким чином, став висококваліфікованим богословом і долучився до дбайливих, із покликання, Господніх «женців».
Спершу о. д-р Ігор Мончак займає посаду секретаря Українського Католицького Університету ім. св. Климента Папи в Римі, який заклав Патріярх Йосиф 1963 р. Восени 1968 р. о. Ігор повертається до Канади й займається душпастирською працею, спершу в Лондоні — Онтаріо, а згодом, 1969 року, одержує призначення священнодіяти в парохії св. Михаїла у Монреалі аж до кінця листопада 1990 р.
З постанням філії Українського Католицького Університету на терені Монреалю о. Ігор включається в активну педагогічну працю. Впродовж п’яти академічних років о. Ігор провів на філії УКУ низку курсів, за що був нагоро-джений Блаженнішим Йосифом грамотою, в якій був номінований надзвичайним професором УКУ. Згодом, у 1982 р., Патріярх Йосиф нагородив о. Ігоря званням крилошанина УКЦеркви.
У роках 1982-83 о. Ігор. був покликаний до Риму діючим секретарем Синоду Єпископів Помісної Української Католицької Церкви. Після закінчення своїх обов’язків у Римі повертається до Канади, де крім душпастирської праці, займається педагогічною працею, викладаючи в Університеті св. Павла в Оттаві догматику, літургіку й історію Церкви.
Слід підкреслити, що поруч з душпастирською й педагогічною працею о. Ігор присвятив багато зусиль, часу й праці публіцистиці на релігійно-церковні теми. Він залишив багату дослідно-наукову й публіцистичну спадщину як співредактор журналів «Богословія», «Логоса» й інших видань. Публікував українською й англійською мовами. Співпрацював з журналом «Патріярхат». Автор цієї статті, будучи редактором журналу «Патріярхат», мав нагоду не раз спілкуватись з о. Ігорем. Покійний о. Ігор завжди був творчо-діловий і приємний у спілкуванні.
У журналі «Патріярхат» крім низки різних статей, була надрукована його дослідницька праця на тему «400-ліття Папського затвердження Берестейської самоуправи і собор Київської Католицької Церкви» в числах за травень, червень і липень-серпень 1996 р. Автор написав, що Берестейські артикули не були зачитані на торжестві 23 грудня 1595 р., а в той час київським владикам доручено скласти визнання католицької віри за латинською формулою. У буллі «Великий Господь» Папи Климентія VІІІ було написано, що все духовенство і вірних Київської Церкви «приймаємо, з’єднуємо, долучаємо, приєднуємо й втілюємо в лоно Католицької Церкви і в єдність Святої Римської Церкви, а на всі східні обряди дозволяємо, погоджуємося, допускаємо». Але ця булла не давала жодних гарантій збереження не тільки юридичної, а й навіть літургійної ідентичности Київської Церкви. Щойно на вимогу київських владик Папа Климентій VІІІ 23 лютого 1596 р. написав новий документ під назвою «Годиться Римському архиєреєві», що став наріжним каменем самоуправи Київської Церкви до наших часів. Цей документ утверджує свобідний вибір єпископів без втручання Риму і вибір Київського верховного архиєпископа-митрополита, який потребує папського підтвердження.
У першій половині дев’яностих років минулого століття о. Ігор кілька разів приїжджав в Україну, відвідав свій рідний Львів і у «Львівській Політехніці» мав виклади зі своєї спеціяльности, а також викладав у Духовній Семінарії Святого Духа, тоді в Рудно під Львовом. В останні роки свого життя о. Ігор душпастирював у парохії св. Василія Великого в Монреалі аж до виходу на пенсію 1 вересня 2006 р.
Хай ця скромна згадка про о. Ігоря буде виявом моєї особистої і нашої спільної вдячности за його подвижні діла в Божому винограднику на славу Божу і на благо нашої страждальної Української Церкви й українського народу.
Похоронні обряди відбулись у Монреалю, а тлінні останки о. Ігоря перевезені до рідного Львова й покладені біля могили його матері на Янівському цвинтарі. Отець Ігор прожив угодне Богові життя, віддавши всі свої сили для УКЦ і українського народу. Хай йому буде вічна пам’ять, і пам’ять про нього нехай іде з роду в рід.
Микола Галів