У попередньому числі йшлося про мотиви різних людей бути приналежним до Греко-Католицької Церкви. Ця публікація викликала велике зацікавлення серед читачів журналу. На це, зокрема, вказує чимало листів, які надійшли до редакції. Автори кількох листів, що надійшли з Росії, Білорусії й Південної України, закидають мені те, що я узагальнюю мотивації поодиноких вірних, надаю їм універсального характеру. Це дуже справедлива критика, яка спонукає мене наступну публікацію розпочати з такого зауваження. В основі цієї статті не лежить якесь поважне соціологічне опитування. Все, що у мене є, це особисті враження від розмов із людьми і десятки годин запису їхніх міркувань на різну суспільно-церковну тематику. Саме цим і ділюся, бо справді вважаю великим даром те, що пережив. Водночас я цілком свідомий того, що для повноти картини мого короткотривалого досвіду надто мало.
Сила проповіді священика
Під час Літургії
Дуже часто греко-католицькі парохії сформовані з місцевої інтелігенції, яка особливу увагу звертає на рівень проповіді священика. Пан Леонід із Запоріжжя переконаний, що в греко-католицьких парохіях є відповідний рівень проповіді священика. «Я колись ходив до протестантів, а потім до православних, — говорить пан Леонід. — Можна сказати, що у греко-католиків богослужіння, як у православних, а проповідь — як у протестантів. У православних проповідь мене втомлювала через те, що в ній бракувало власне Євангелія. Тут, в отця Андрія (ред.: Бохвата), я вперше відчув, що чекаю на момент, коли священик почне проповідувати…».
В цілому проповідь священиків — це справді щось варте окремого дослідження. У кожному разі для мене особисто, який має тяглу проблему зі сприйняттям проповідей священиків у Галичині, слухати проповіді священиків у цій подорожі-прощі було завжди одкровенням. Мабуть, це було пов’язано зі самим станом перебування «у прощі», але водночас були також і об’єктивні моменти: скажімо, я не чув жодної проповіді священика, яка б не базувалася на читаннях із Св. Письма, переважно проповіді містили елементи інтерактивности, коли священик звертається до конкретної особи в церкві, навіть зав’язує розмову з нею, запрошує присутніх до розмови, до роздумування над Євангелієм тощо.
Новий тип православ’я для Росії
У департаменті молодіжної політики Херсону брат Августин(ЧСВВ) добре знана особистість завдяки численним молодіжним проєктам, які він успішно реалізував
У Луганську, Донецьку, в багатьох парохіях Херсонщини членами греко-католицьких громад стають етнічні росіяни. До того ж їх частка стає щоразу більшою. На моє запитання, чи не перешкоджає їм українська мова у богослужіннях, п. Розалія з Луганська відповіла: «Українська мова для мене зрозуміліша, ніж церковнослов’янська». Потребу впровадження російського перекладу богослужінь у літургійне життя Греко-Католицької Церкви п. Анатолій із Донецька пояснив місійним покликанням Церкви. «Ви зрозумійте, — каже пан Анатолій, — до Росії з українською мовою Церква йти не може. А власне Греко-Католицька Церква є єдиною на сьогодні діючою церковною інституцією, яка може витягнути Росію з того багна, в яке вона забрела через сотки літ панування у ній державної форми православ’я». Після довшого вияснення думок провідних російських філософів Чаадаєва, Бердяєва, Соловйова пан Анатолій дійшов висновку: «Лише новий тип православ’я, позбавлений шовіністичного і монархічного змісту, православ’я, що перебуває в євхаристійній єдності з Папою Римським, може відродити справжній дух російського народу».
В цілому ця думка не є новою. Новим у цій бесіді для мене виявилася сама духовна постава цього надзвичайно статечного й інтелігентного росіянина. Він говорив, як говорять люди, сповнені віри, і в кожному його слові й жесті було видно переплавлену вірою у Бога біль за свою Батьківщину — Росію.
Анастасія (86 р.) – народилася під Бродами, частину родини втратила у 39, 16 років на засланню, отримавши заборона повертатися на малу батьківщину, осіла в Херсоні. «Наробив біди той сесесер, наробив. – ледь чутно промовила вона. – Одне радує, Церкви нашу тутка маємо».
Домашня церква
Серед багатьох інших мотивів на користь УГКЦ на Східній Україні назву ще один, про який почув від отця Іван Цухуляка (Бердичів): «Є частина наших вірних, переважно східняків, яким припадає до вподоби власне те, що греко-католицькі церкви невеличкі, затишні, що в них можна зосередитися в молитві, що в них збирається невелике число загалом знайомих людей. У такого типу церквах легше збудувати спільнотний характер церкви». «Пишноти церков, які зараз будують по обласних центрах, уже переходять усякі розумні межі, — говорить о. Іван. — Усі разом вони ніби наголошують: ти, людино, є «ніщо», дрібне створіння, яке своєю пожертвою не зможе навіть свічник переставити з місця на місце. Тим самим ці надзвичайно багато оздоблені церкви, можна навіть сказати, в якийсь спосіб принижують людську гідність. Це люди відчувають і приходять до УГКЦ».
Треба зауважити, що це твердження буде справедливим лише щодо незначної частини вірних УГКЦ. Більшість осіб, з якими мені доводилося розмовляти, схильні до думки, яку можна узагальнити цитатою сімдесятивосьмилітньої пані Емілії з Херсону: «А чим наша Церква гірша від православної, хіба тим, що не має великих і позолочених куполів?»
Між Великою Україною і Галичиною
Абсолютна більшість священиків греко-католиків, які працюють на Східній Україні, — це вихідці з Галичини, найчастіше — це колишні питомці Івано-Франківської та Дрогобицької семінарій УГКЦ. Але практика показує, що сам факт походження священиків із Галичини, не є визначальним. Щонайменше половина священиків УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ є вихідцями зі Західної України. Для прикладу, в Турківському р-ні Львівської області є кілька сіл, вихідці з яких попровадили парохії УПЦ (МП) на величезних просторах Східної України. Тільки зі села Бітля Турківського р-ну за 16 років незалежности України вийшло близько 200 священиків, з яких лише двоє стали греко-католиками, усі решта після менше-більше три-шести місячного навчання були скеровані на служіння на одну з парохій Східної України.
За свідченням багатьох осіб, з якими мені доводилося спілкуватися, власне священики УПЦ (МП), що походять з Галичини, діди і прадіди яких були греко-католиками, інколи навіть греко-католицькими священиками, дуже часто стають найбільшими поборниками «уніатствующіх схизматиков», а відтак творцями непримиримого образу Західної України на Сході.
Отже, сама лише приналежність священика УГКЦ до Західного регіону не є чимось, що творить особливості УГКЦ на Сході України. Ці особливості в цілому творять дві дійсности. Перша є спільною для представників усіх церков: це сам народ Божий, який має свої особливості, свої характерні риси, свої способи поводження і розмірковування; другий — це власне Церква з її понятійним апаратом, з її способом самоідентифікації, з її характером повсякчасного вияснення своєї місії й свого покликання.
Нижче я зупиниюся на цих двох формуючих дійсностях УГКЦ на Східній Україні. При цьому, як і в попередніх розділах, я буду опиратися на думки, висловлені моїми співрозмовниками. Визначальним є те, що будь-яка розмова про характерні риси місцевих людей, переважно мала порівняльний характер. Розмірковуючи про специфічні риси місцевих людей, мої співрозмовники, священики - вихідці із Галичини вдавалися до порівняння з Галичаною.
«Повноти нема ніде»
Усі відзначали інший характер релігійности місцевих людей, який має чимало зовнішніх відмінностей щодо релігійности галичан. Декотрі якості наводили як свідчення на користь місцевих людей — щирість, людяність, простота, інші — на користь галичан — обізнаність в церковних справах, усвідомлення своїх обов’язків щодо Церкви, впорядкованість і здатність до системного провадження справи, прив’язаність до живої традиції Церкви. Але «ніде нема повноти — ні на Заході, ні на Сході, — вважає сестра-служебниця Марія. — Але ми можемо навзаєм дуже добре доповнити одне одного. Хіба це не те, що Господь очікує від нас?» «Для прикладу, тільки тут, у Донецьку, я відчула те, чого так бракує нам у Львові чи Тернополі, — продовжує сестра Марія. — Хто сюди приходить з духовенства, той дійсно віддає себе, щоб місцеві люди розвивалися, щоб пізнавали Господа Бога. На Заході ж уважають, що всі люди мають бути при Бозі ледь не автоматично».
Скажімо, такою типовою, можливо, одною із найбільш очевидних відмінностей між релегійністю галичан і східняків, є недільний обов’язок брати участь у богослуженні.
«Релігійність людей із Східної України базується на тому, щоб відвідати святі місця, освятитися через торкання святої речі (ікони, мощів святих тощо), зробити даток на різні церковні потерби, — розповідає владика Степан. — У жителів Галичини релігійність насамперед виявляється обов’язком щонеділі і у свята йти до Церкви, мати належну катехизацію тощо». «Люди тут не звиклі ходити до Церкви, — говорить о. Іван Цухуляк. — Якщо на Великдень може прийти і 700 осіб, то звичайної неділі збирається до 100».
Варте уваги те, що факт браку обов’язку місцевих людей брати участь у недільній Літургії, священики подавали без якогось негативізму, але радше з певним вирозумінням і часто навіть оправдовуючи.
«Якщо вже повірили, то цілим своїм серцем»
Усі співрозмовники відзначали якусь особливу щирість, довіру і якусь особливо людяну, не відірвану від землі побожність місцевих людей. «Вони вже як повірили, то живуть і діють згідно з цією вірою, вони вірять цілим своїм серцем, не хитаються, не сумніваються. — говорить о. Миколай з Донецька. — Попри переповнені храми в Галичині, тут якось частіше можна зустріти в Церкві людей справді віруючих».
Отець Іван Цухуляк (Бердичів) розповів одну історію зі свого священичого досвіду. «Був празник Успення Богородиці. Я повертався після святкового богослуження додому. По дорозі побачив, що якісь люди працюють у полі. Мені стало просто цікаво, оскільки знаю, що місцеві люди, як правило, саме на це свято в поле не підуть. Зупиняю машину, беру хрест у руки і йду просто до цих людей. Підходжу до першого, а він відвернув лице, кинув сніп і так у півголоса: «Ней би його шляк трафив, я казау сегоднє не йти в поле». Виявилося, що це наші люди з Галичини приїхали на заробітки в місцевий колгосп. От їм голова колгоспу, православний комуніст, влаштував випробування. Запропонував за подвійну оплату працювати під час празничного дня, натомість взяти собі відгул у будній день. От наші люди і спокусилися», — розповідає отець Іван. «Мені здається, що місцеві люди на таку умову ніколи б не пристали», — припускає отець Іван і продовжує. — Галичани мають багато зовнішньої побожности, яка є навіть небезпечною для місцевих людей. Місцеві люди, дивлячись на ці зовнішні ознаки побожности, можуть навіть мати почуття меншовартости: от, мовляв, як ті люди з Галичини гарно моляться, гарно клячать, гарно б’ються в груди… При цьому вони посідають щось багато більше, ніж зовнішній вияв побожності». «Мене вразила простота, щирість і відкритість цих людей, — розповідає владика Степан Меньок. — Шукають Бога. Tabula rasa: бери крейду і пиши. «Благослові, владико, на пост», - звертається до мене одна жінка. А далі піде до церкви, купить свічок, стане десь у куточку й довго та глибоко молиться».
Становище священиків
Запоріжжя. Незабаром ця кімнатка наповниться життям Центру «Діти вулиці». (по середині о. Андрій Бохват)
Без перебільшення найсвітліше враження цієї подорожі виніс із зустрічей зі священиками та їх сім’ями. Неминуче у це враження закрався і суб’єктивний момент, адже саме священичі родини приймали й гостили нас у цій дорозі. Але, без сумніву, є кілька об’єктивних моментів, які це враження не пов’язують виключно з гостинністю наших добродіїв. Священикам УГКЦ на Східній Україні до великої мірі справді нема на кого покладати надію, хіба тільки на Бога. Не мають вони ані якоїсь сталої, стабільної допомоги від церковної інституції, ані від місцевих людей. У абсолютній більшости випадків священики залишені сам на сам із своїми проблемами: сім’я, пошук землі під забудову церкви, церковне служіння, катехизація... Тому-то витримують тут тільки ті, в яких, за словами владики Богдана Дзюраха, ця віра здатна «зрушувати гори». «Звісно, є й такі, які не витримують, — говорить владика Степан. — Без глибокої віри священик тут раз-два - і зламається». «Священиків у цих регіонах пускають на самовиживання: випливеш — добре, не випливеш — прикро, знайдемо на твоє місце когось витривалішого, — розповідає о. Андрій Бохват(Запоріжжя). — Це прикро, адже через таке ставлення до багатьох священиків вже тут, на місцях, у них прийшло розчарування». Владика Василь Івасюк переконаний, що священики отримують допомогу від інституції Церкви, «але очевидно, вона далека від того, щоб покрити реальні потреби священичих родин». «Я роблю те, що від мене залежить, а далі нехай Господь робить», — говорить владика Донецько-Харківський Степан. Частково вихід із ситуації владика Василь бачить у тому, щоб на Схід України все більше зголошувалися монаші чини та згромадження. Наразі, однак, бажаючих мало. Кілька зустрічей владик із східних регіонів із настоятелями та настоятельками монастирів не дали якогось очевидного зрушення. Якщо хтось і продовжує їхати на служіння зі Західної України на Схід — то це й далі переважно одружені священики, причому з Івано-Франківської та Дрогобицької семінарій. «Але нема так зле, щоб на добре не вийшло, — говорить з цього приводу отець Василь Пантелюк (Донецьк), один із перших священиків на Донеччині. — Бог покликав сім’ю для праці на цих теренах. Спершу нас це тривожило, тепер ми бачимо великий позитив від того, що саме одружені священики попровадили місійну працю на Східній Україні».
Водночас проблема утримання священичих родин на східних теренах України залишається невирішеною. З одного боку, є певність, що Господь не покине: «Якщо ти будеш працювати для людей, вони тебе не залишать» — говорить о. Микола Квич (Севастополь). Разом з тим реалії вказують на те, що відсутність відповідних коштів на утримання священичих родин дуже утруднюють служіння священика. Скажімо, сам отець Миколай і всі його співбрати по служінню у Кримському деканаті перебувають на утриманні своїх дружин. Трапляються випадки, коли священики мають додаткову працю, за рахунок якої й утримують сім’ю, а інколи ще й допомагають своїми заробітками парохії. До прикладу, о. (Тарасівка, Миколаївська обл.) вирощує помідори й огірки.
Отець Онуфрій Ріпецький, ЧСВВ:«Наші люди на Східній Україні – це не ті, на яких ми маємо плани, а ті, які Господь посилає нам для служіння!»
Отець-василіянин Онуфрій Ріпецький (Харків, смт. Покотилівка) не представляє загін одружених священиків, проте спосіб, який він знайшов, щоб розвинути парохіяльне життя у передмісті Харкова, вартий уваги. Він розвинув виробництво лікувальної олії зі зерен дині та інших злаків. Завдяки цьому виробицтву він зміг розбудувати храм і повноцінно розвинути життя парохії — тут діє ціла сітка соціяльних служб, видають журнал і газета, діють різні місійні та молитовні групи, впродовж року відбуваються катехизації тощо. Більша частина цих проєктів розвинулися завдяки виручених коштів від продажу лікувальних олій. Сам отець Онуфрій, який немов Діоген у бочці, спить у келії, що заледве більша від його ліжка, переконаний, що бізнес ніяк не перешкоджає служінню священика, а навпаки за певних обставин допомагає виконанню його священичого покликання.
На завершення цього розділу треба зазначити те, про що говорили усі мої співбесідники. «Місцеві люди, як би мало їх не було — не дадуть священику бідувати. Ніхто з тих, хто має намір приїхати на служіння на Східну Україну, нехай не надіється на маєтки, але разом з тим і не боїться того, що доведеться йому і його сім’ї голодувати», — підсумував цю тему розмови владика Степан Меньок.
В цілому складається таке враження, що за Збручем священик завжди отримує більше, ніж може сподіватися. Іншими словами, він нічого не отримує у своєму житті інакше як дар, хіба допомогу на дітей від держави, яка хоч і мізерна, проте систематична (на неї можна розраховувати з місяця на місяць). І це вирізьблює у ньому якусь легко вловиму життєву простоту, а виразу обличчя дарує так легко вловимий знак вдячности.
Покликання служити в місійних теренах
Звідки береться ця священича мужність, ця витривалість родин священиків? Відповідь на це питання в самому покликанні священика, монаха чи монахині. На третьому курсі семінарії я вирішив їхати на місійні терени, — розповідає о. Миколай Заварчук(Донецьк). Мене послали в перевірочний центр — у Донецьку. За вісім місяців владика Василь запитав мене: Ялта, Черкаси, Кривий Ріг, Донецьк? Я владиці сказав: Де є потреба. Три рази міняли місце. За два дні перед свяченнями владика повідомив мене, що я залишаюся у Донецьку. «Я хотів йти туди, де нога нашого священика не ступала. Я хотів йти туди, де є потреба священика, — говорить о. Андрій Бохват. — Я розумію потребу Церкви в тому, щоб іти до людей. Тут я побачив людей, які після повернення зі Сибіру десятками літ не сповідалися, які вже навіть боялися йти до сповіді, і це мене ще більше скріпило у вірі».
Не всі священики ділилися історією свого покликанням. Частіше про це розповідали їмості. У кожної священичої родини це своя історія. Але що прикметно — для священичих родин, яких я зустрів під час цієї подорожі, історія покликання все ще не скінчилася. Вони дуже живо переживають це покликання служити на місійних теренах, і змагаючись із життєвими труднощами, просять Бога, щоб він укріпив їх у тому рішенні, яке є миле Творцеві. Переконаний, що це пережиття покликання мало б стати окремим віршем у літургійній єктенії цілої Церкви: «Помолімося за всі родини, що трудяться у винограднику Господньому на місійних теренах, за мир і радість у їх господах».
(Закінчення у наступному числі)
На першій світлині: (1) Владику Василя Івасюка, екзарха Одесько-Кримського, зустрічають біля новозбудованої церкви у Херсоні.
Петро Дідула
Анастасія (86 р.) – народилася під Бродами, частину родини втратила у 39, 16 років на засланню, отримавши заборона повертатися на малу батьківщину, осіла в Херсоні. «Наробив біди той сесесер, наробив. – ледь чутно промовила вона. – Одне радує, Церкви нашу тутка маємо».
