Саме ці євангельські слова найточніше відображають суть душпастирської праці пароха церкви Різдва Пресвятої Богородиці отця Івана Рибарука (УПЦ КП) зі славетного гуцульського села Криворівні на Івано-Франківщині. Принаймні таке враження склалося про роботу священика протягом кількох днів перебування тут, адже вони були сповнені несподіваними й приємними враженнями, зустрічами й розмовами, що справді свідчили про плідну, спрямовану на єдність християн усіх конфесій, роботу душпастиря.
Отець Піо над Черемошем
Мабуть, отець Піо, католицький святий, за свого життя навіть нічого не чув ані про село Криворівню, ані про річку Чорний Черемош, яка тут протікає. Не сподівався я натрапити на будь-які його сліди чи вияви шани до нього на Гуцульщині, тим паче в селі, де є лише одна православна церква Київського Патріярхату, ще й у наш час. Отож лише можна собі уявити, яким було моє здивування, коли, зайшовши в одну зі сільських капличок, я побачив там великий портрет святого, прикрашений вишиваним рушником. Отець Піо лагідно посміхався з фотографії, немов тішачись із того, що в цій невеличкій каплиці неподалік Чорного Черемоша так мирно й органічно поєдналося східне й західне християнство, ніби ніколи й не було поділеним. Так само природно (очевидно, внаслідок праці місцевого пароха) сприймають таку єдність і місцеві мешканці, які часто моляться в цій капличці.
Єдність у Бозі
Ще одним яскравим свідченням справжньої єдности в Бозі, яку у Криворівні, здається, сповідує не тільки священик, а й усі вірні, є те, що, молячись у церкві, вони возносять свої молитви не тільки до православних святих, а й до святого отця Миколая Чернецького, священномученика Еміліяна Ковча, святого Франциска Асизького, матері Терези Калькутської та згаданого вже отця Піо, тобто й до греко-католицьких і католицьких святих. Цікаво, що парафіяни сприймають це цілком нормально, бо, як сказав один із них, «Бог один і Божа Матір одна, нам немає чого ділити». І справді, вустами цього простого чоловіка, який живе високо в горах серед первозданної прекрасної природи гуцульського краю, промовляла істина, про яку ми так часто забуваємо. Цією правдою пан Іван (а саме так звуть цього місцевого мешканця) і живе. Він активно займається організацією прощ із Криворівні до Зарваниці, до Скиту Манявського й Джублика. А розповідаючи про отця Івана Рибарука, з гордістю каже, що той завжди намагається підтримувати якнайтісніші контакти з представниками інших конфесій, наприклад, спільно з греко-католиками й римо-католиками урочисто правив святкове богослужіння минулого року на Водохреща на березі Черемоша. Знав пан Іван і про те, що в Києві відбуватиметься IV сесія Патріяршого Собору УГКЦ та Християнський форум молоді, й дуже схвально висловлювався щодо такої ініціятиви.
Село Криворівня широко відоме в Україні. Адже саме сюди на початку XX століття приїжджали відпочивати й працювати такі визначні діячі української культури, як Іван Франко, Михайло Грушевський, Леся Українка, Гнат Хоткевич, Володимир Гнатюк, Михайло Коцюбинський та інші. Тут також душпастирював відомий священик і культурний діяч, знайомий І. Франка отець Олекса Волянський. Пам’ятки й свідчення славного минулого села можна побачити в селі чи не на кожному кроці. Найпомітнішою з них, мабуть, є церква Різдва Пресвятої Богородиці. На самій церкві — декілька меморіяльних таблиць, одна присвячена 100-літтю пастирського візиту Митрополита Андрея Шептицького на Гуцульщину 1900 року.
Казкова хатинка, від якої віє сумом
Людські долі бувають різними. У криворівнянців також. Коли досить високо в горах я побачив мініятюрну хатинку, спочатку не думав про те, хто в ній живе. Просто милувався нею, бо вона надзвичайно органічно вписувалася в гірський пейзаж, притягувала до себе. Дивлячись на хатинку, думалося: «От би пожити в ній хоч трохи». Та коли підійшов до будиночка ближче, то не тільки помітив, що в ньому ніхто не живе (колодка на дверях, брудні фіранки на вікні), але й виразно відчув це. Від хатинки віяло самотністю й сумом.
Згодом місцеві мешканці розповіли, що цей будиночок, й справді, не надто веселе місце. Адже з’явився він на світ Божий за сумних обставин: його породило людське горе. Колись неподалік жила родина - дорослі діти й старенька мати. Одного дня діти чомусь вигнали матір. Вона залишилася без даху над головою. Отож пішла благати людей, щоби десь примістили її. Чоловіки зі села якогось дня зібралися, вибрали місце й поставили для старенької невеличку хатинку (площа, мабуть, 6 кв. м), де вона й доживала віку, поки не померла. Бабусі вже немає на цьому світі, лише її мініятюрна хатинка донині нагадує про людську жорстокість та милосердя, які дуже часто крокують поряд, часом кидаючи у провалля зневіри, а іноді даруючи хвилі небувалого піднесення, радости й віри.
Тарас Різун