Об’єктивно і суб’єктивно про позачергові вибори до Верховної Ради України.
30 вересня відбулися позачергові вибори до Верховної Ради України. Вперше ця подія об’єднала в молитовному стоянні всі християнські Церкви України.
Об’єктивно
Найбільш промовистий результат позачергових виборів до Верховної Ради України — значне падінння кількості осіб, які взяли в них участь. Зневіра — це те слово, яке найбільшою мірою характеризує саме ці виборчі перегони. Силою партії чи блоку стали не так голоси прихильників, як слабка підтримка його політичних опонентів.
Другою особливістю позачергових виборів стало те, що абсолютна більшість їх учасників своїми очікуваннями та побажаннями не вміщалися в ту лузу, яку пропонувала та партія чи блок, за яку слід було віддати свій єдиний голос. Ті, хто голосував за «Нашу Україну», жалкував, що водночас не може підтримати Юлю Тимошенко, апологетам радикальної «Свободи» хотілося також підтримати потенційних переможців із помаранчевого блоку, прихильники «Партії регіонів» дуже часто явно симпатизували блоку БЮТ тощо. Але все ж таки найбільша частина виборців ставила свій хрестик на користь тих, кого вважала «найменшим злом».
Ще одною особливістю саме цих виборів став феномен кінцевої люмпенізації політичного естаблішменту країни. Одному Богу відомо, скільки століть сумарного сорому за своїх політичних лідерів пережили громадяни і Західної, і Східної України за цих півтори місяця передвиборчих дебатів. Кожен переживав цей сором по-своєму, але для всіх це переживання викруглювалося знаком питання: За кого ж вони нас мають? Цього разу, як ніколи, праця з виборцями межувала з відвертою зневагою їхньої людської гідности. Досить навести приклад PR-ходу, в якому материнство трактували як джерело прибутку. Зневага людської гідности опонента — стала правилом виборчої кампанії, до того ж навряд чи можна назвати одну політичну силу з тих, що прийшли в парламент, якій би вдалося це оминути.
Вибори — час швидкого й легкого заробітку. Традиційна група політзаробітчан — журналісти, політологи, соціологи, студенти. Цього разу до списку міцно себе вписали парапсихологи. Їх одіозна присутність у виборчих штабах, у авдиторіях, звідки велася пряма трансляція телемостів, стали радше правилом, ніж виключенням. Відомо, що парапсихологи справді можуть на короткий період заволодіти волею осіб, які залишаються, відповідно до термінології цієї ж парапсихології,«духовно незахищеними». Ця обставина у свій спосіб нагадує те, що вибори — це час, коли від християн очікують особливого стояння в молитві, особливого уповзання і прощення...
Що стосується Церков у період передвиборчих дебатів. Оглядачі відзначили нижчу активність священиків УПЦ МП, УПЦ КП і УАПЦ у передвиборчій агітації. Цього разу було лише цікаво спостерігати, як перед виборами соціялісти кинулися шукати підтримки в УПЦ (МП), навіть погодилися на антиукраїнські вимоги організації «Православний вибір», яка приписала собі права виступати від імени всіх вірних УПЦ (МП). Напередодні виборів лідер СПУ Олександр Мороз отримав нагороду від УПЦ МП, а митрополит Одеський Агатангел присвятив панегірик міністру-соціялісту Цушку.
Факту агітаційної праці священиків УГКЦ серед своїх парохіян зафіксовано не було. Винятком хіба стали ті греко-католицькі парохії, на яких розвинувся лефевристський рух. Саме на них були зафіксовані факти агітації з боку священиків на користь партії «Свобода», яка, як було відомо заздалегідь, не мала шансів пройти до парламенту.
Вартий особливої уваги той факт, що лист-звернення до громадян України Глав різних Церков підписав Митрополит Володимир Сабодан (УПЦ МП). Отже, цього разу за вибори разом молилися вірні всіх Церков київської традиції і на Сході, і на Заході України.
Cуб’єктивно
Сьогодні країна переживає гостру кризу політичної культури. І це не є лише криза поодиноких політиків чи партій, це також криза виборців, зокрема людей воцерковлених. Рідко де знайдеш людину, в якої твердження «вони всі продалися» викликало б заперечення, незважаючи на те, що це є ніщо інше, як обмова. Хтось, мабуть, і продався. Але навіть того когось ми не піймали за руку, навіть коли б упіймали, ми не знаємо достеменно мотивації. «Не суди» — ця християнська максима залишається абсолютно бездієвою власне щодо політиків. Сьогодні у країні важко знайти людину, яка б щиро повірила у благий намір політика. А це лише підштовхує політика до зловживання становищем. Кажуть, політики сьогодні «не мають почуття провини». Мабуть, з цим можна було б погодитися, якщо внести уточнення — є два типи «почуття провини». Перший тип - той, про який ми всі знаємо, — почуття провини після недоброго вчинку, другий — почуття провини як наслідок перманентного пригнічення особи: «і сама ти якась не така, і все, що ти робиш, ні в кут ні в двері». У житті ми не раз зустрічаємо осіб, у яких це почуття вини міцно сформоване їхніми батьками чи вчителями. Український політичний естаблешмент, здається, вже призвичаївся до цього другого типу «почуття провини», а відтак легко нівелює в собі також і перший.
Змінити сучасну політичну ситуацію у країні можливо тільки через зміну ставлення до політиків і до політики в цілому, через здатність відрізняти навіть у найбільш одіозній фігурі українського політичного естаблішменту напускний імідж всесильного володаря ситуації і реальність ранимої особи, яка не втратила надії віднайти себе у цьому скороминущому житті. Цілком можливо, що повага християн до політиків спричинеться до того, що останні й самі стануть поважати себе: а там, дивись, хтось відмовиться від найновішої марки Мерседеса на користь, скажімо, сиротинця чи осередку для аутичних дітей. І тут йдеться не про сиротинець і вже точно не про політику, йдеться про особу, яка потребує допомоги в тому, щоб реалізовувати дані їй від Господа дари, змінювати суспільство шляхом політичного впливу.
