4-9 вересня в румунському місті Сибіу відбулася III Европейська Екуменічна Асамблея. У зустрічі взяли участь близько 3 тисяч делегатів з Католицької, Православної, Англіканської і Протестантських Церков.
З нагоди закінчення Асамблеї опубліковано заключне звернення, головною ідеєю якого є твердження про те, що християнське свідчення буде достовірним лише тоді, коли всі разом прямуватимуть до видимої єдности. Учасники зустрічі наголосили на тому, що діялог не має альтернативи, а Христові учні, незважаючи на «болісну рану» поділів, покликані шукати спільної згоди щодо моральних цінностей, які випливають з Євангелія і щодо достовірного християнського способу життя, який свідчитиме про Христове світло у секуляризованому суспільстві.
У Посланні вміщено 10 вказівок, перша з яких — необхідність «проголошувати Христа як Світло і Спасіння для світу». Далі — продовжувати богословський діалог, помножувати нагоди для спільної молитви, сприяти екуменічному вихованню на всіх рівнях. Послання підкреслює спільний обов’язок всіх християн дбати про мир, справедливість, боротися з бідністю, охороняти створений світ і шанувати меншини. Учасники екуменічної зустрічі висловили заклопотаність з приводу нової хвилі озброєнь, зазначаючи, що насильство і тероризм в ім’я релігії насправді є її запереченням.
Учасниками асамблеї стала також велика делегація від УГКЦ. Редакція попросили поділитися своїми враженнями з Сібіу п. Мирослава Мариновича а також члена делегації Римо-католицької Церкви Німеччини отця др. Бернарда Дитріха.
Мирослав Маринович, Президент Інституту Релігії та Суспільства УКУ
Кожен, хто знає, як важко давався кожен крок в організації Третьої Европейської екуменічної асамблеї в Сібіу, розуміє, що сам факт її проведення вже є успіхом, бо відбулась вона у православній країні, яка всім відома своїми добре вишколеними богословами, що мислять цілком екуменічно.
Проте я зупинюся більше на втратах Сібіу, ніж на його досягненнях.
Я брав участь у Другій екуменічній асамблеї, що відбулась у Ґраці 1997 року, тому просто приречений на порівняння. Тоді екуменізмом жило все місто: нас приймали в себе різні парохії, різні сім’ї, нас пригощали на вулицях і площах пересічні громадяни цього красивого австрійського містечка, одягнуті в національні строї. У щирому й відкритому спілкуванні учасників тоді зав’язалося багато контактів, які переросли протягом наступних років у корисну співпрацю. В Сібіу ж учасники Асамблеї перебували в певній ізоляції; місто жило своїм життям, яке не мало з нами точок дотикання. І це було доволі несподівано. Пригадую, що коли Румунію відвідав свого часу Папа Іван Павло ІІ, його зустрічали скандуванням: «Єдність! Єдність! Єдність!». Учасникам Асамблеї також важливо було б відчути цей екуменічний імпульс, пережити його в цій традиційно православній країні. Але цього не сталося.
Особисто я мав великі очікування від Сібіу. В останні роки багато було сказано про те, що екуменізм помер, тому можна було сподіватися, що в Румунії буде окреслено нові форми екуменізму. Але й цього не сталося. У виступах головних промовців Асамблеї — лідерів Церков — здебільшого звучали лише гарні побажання. Не було нових ідей — були нові метафори, що оздоблювали старі ідеї. І в мене склалося враження, що кожна Церква дбає насамперед про те, щоб залишитись у своїх «окопах».
Натомість у виступах представників конкретних осередків екуменічної співпраці (наприклад, із Боснії-Герцеговини) відразу було відчутно реальність екуменізму. Захоплення авдиторії від представлення молодіжного документа, де були сміливі думки й відкриті емоції, змінилося на розчарування від запропонованого проєкту прикінцевого документа цієї Асамблеї. Я сидів тоді біля італійської делегації й бачив їхнє обурення. Пізніше цей текст був дещо поправлений, але загалом прикінцевий документ Сібіу, якщо порівняти його з відповідним документом Ґрацу, — надзвичайно короткий. Для мене це є свідченням того, що поле екуменічної співпраці звужується.
Виступ Митрополита Кирила викликав і позитивне, і негативне враження, оскільки цього разу єрарх Російської Православної Церкви переважно представляв свої богословські роздуми, але фактично суть його виступу можна звести до заклику йти хрестовим походом проти секуляризованого Заходу. Що ж, Захід справді можна критикувати, але не з позиції праведності. Християнський Схід упродовж своєї історії також припустився помилок, які він тепер мусить визнати, щоб не почути у відповідь: «Лікарю, зцілися сам!».
У Сібіу не звучала тема «поганих уніятів», і це важлива зміна у зовнішній політиці РПЦ (якщо вона утримається). Але треба сказати, що в результаті екуменічний досвід греко-католиків виявився замовчаний. Для прикладу: голова німецької комісії «Справедливість і Мир» Йорґ Люєр планував представити в Сібіу досвід українського міжконфесійного примирення. У період підготовки до Асамблеї він запропонував оргкомітетові, щоб у Сібіу на пленарному засідані прозвучали виступи двох колишніх українських політв’язнів — православного Є. Сверстюка і греко-католика М. Мариновича. Делегація Російської Православної Церкви заявила: якщо тема України прозвучить на пленарних засіданнях, РПЦ не братиме участи в Асамблеї.
Отже, тему України вивели за рамки Асамблеї в Сібіу, і це при тому, що українські християни вже накопичили цікавий досвід, який важливий для екуменізму. Я маю на увазі не тільки УГКЦ, а й ті православні Церкви (Київського Патріярхату й Автокефальну Церкву), які досі не визнані іншими православними Церквами, хоч у сукупності вони мають 4800 парохій. Згідно з деякими даними, за кількістю вірних ці Церкви переважають УПЦ (МП).
Др. Бернард Дітріх, декан Дрезденський РКЦ Німеччини
У враженнях німецької делегації від Сібіу взяло перевагу розчарування. У заключних документах не було сказано нічого нового. Ми, німці, дуже чекали, що скаже кардинал Каспер та єпископ Грубер. Кардинал Каспер наголосив те, що консенсусна екумена хоч і багато зробила доброго, сьогодні вже вичерпала свій потенціял. Зокрема було багато зроблено в ділянці вироблення спільних позицій щодо важливих богословських питань, але коли йдеться про вплив цих рішень на життя поодиноких церковних громад, то віз і далі там. І тут ми бачимо, що саме Україна може стати моделлю практичного екуменізму. Кардинал Каспер наголосив на тому, що екумена повинна себе позиціонувати у боротьбі з бідністю, тероризмом і в діялозі з мусульманським світом. І це дуже важливе для нас положення. Що стосується позиції Московського Патріярхату — то вона нас просто таки злякала. Виступ Митрополита Кирила, в якому він закликав до хрестового походу проти секуляризованого Заходу, ми сприйняли як ворожість до Заходу. У багатьох виникло питання, чи взагалі є можливо вести за таких обставин екуменічний діялог. Нас дуже пригнітила неготовність РПЦ вести діялог з нами. Будучи в Сібіу, я придбав одну румунську газету німецькою мовою, де знайшов думку про те, що така екуменічна зустріч можлива лише в одній традиційно православній країні — Румунії, тому що інші православні країни до такої зустрічі ще не готові. У цьому твердженні є велика доля правди. Інша вже німецька ліберальна газета написала про Сібіу ось що: «Католики, православні, протестани, англікани зійшлися разом, щоб пізнати наскільки вони чужі одне одному».
Справді позитивним моментом була спільна молитва. Під час неї переживали те, про що Іван Павло ІІ сказав: екумена — це обмін дарами. Для нас, німців, саме це було дуже важливе.
Підготував П. Д.