Питання про потребу запровадження військового капеланства обговорюють давно. До дискусії залучено фахівців різноманітних галузей. Правники ведуть мову про забезпечення релігійної свободи віруючих військовослужбовців, психологи – про додатковий фактор емоційної стабільности, а педагоги – дисциплінованости. Військові сподіваються за допомогою капеланів розплутати “гордіїв вузол” позастатутних відносин серед рядового та сержантського складу Збройних Сил України. Церкви бачать у середовищі військовослужбовців широке поле для душпастирської діяльности. Здавалося б, усі “за”. Однак уже тринадцятий рік минає, та у війську незалежної України інституту військового капеланства не запроваджено, а всяка співпраця між армією та українськими Церквами базується, практично, на приватній домовленості священика і командира військової частини. Угоди між єрархами та вищим військовим командуванням про співпрацю у цій ділянці мають, фактично, декларативний характер.
Фахівці сходяться на думці, що основна перешкода для запровадження військового капеланства полягає у невирішеності ось якого головного питання: в Україні існують міжконфесійні тертя серед християн, і ці тертя в жодному разі не можна перенести в середовище військовослужбовців. Отож якщо пускати капеланів до армії, то до яких саме конфесій вони мають належати? Адже, за даними Державного Комітету у справах релігій, в Україні зареєстровано кілька десятків віросповідань. Зрозуміло, що кілька десятків капеланів для військової частини забагато. Дискусія з приводу того, яка конфесія може займатися душпастирською діяльністю в армії, а яка – ні, тільки посилює міжконфесійні суперечності.
Вихід із цього замкнутого кола бачиться тільки один – міжконфесійне порозуміння. Умови секуляризованого світу вимагають від християн консолідованої дії. І не тільки у сфері військового капеланства, а й у багатьох інших сферах суспільного життя, починаючи від запровадження вивчення християнської етики у навчальних закладах та ліцензування богословської освіти і закінчуючи створенням відповідних пільгових умов для доброчинної діяльности Церков. І в кожній з цих сфер “каменем спотикання” є тою чи іншою мірою міжконфесійні конфлікти. Слід зазначити, що підставою для більшости таких конфліктів (хоч як це парадоксально звучить стосовно церковно-релігійної тематики) є майно: культові будівлі та інші відповідні приміщення. Однак сьогодні ця проблема майже розв’язана, адже на близько 29 тис. релігійних громад в Україні припадає понад 30 тис. культових будівель та відповідно пристосованих приміщень. Окрім того, зводиться ще близько 2,5 тис. культових будівель.
Додатковим чинником, що підштовхує до міжконфесійного діялогу, є високий ступінь релігійного плюралізму в Україні. Тут діє кілька співмірних за впливом основних конфесій. Це робить неможливим російський сценарій розвитку релігійного середовища, де виняткове становище займає одна Церква, а всі інші зазнають дискримінації. Жодній із Церков розраховувати на повне домінування в Україні не доводиться. Максимум, чого можуть досягти деякі з них, – це посилення певних регіональних переваг, які вже зараз є доволі відчутними. Це стосується трьох Церков Київської традиції: УГКЦ – на заході України, УПЦ – на півночі та УПЦ–КП у Київській області. Однак такий сценарій посилює сепаратистські рухи, а тому не може влаштовувати державу. Остання є активним та дуже впливовим гравцем на “релігійному полі”.
Міжконфесійний діялог щодо душпастирювання у війську вже ведеться. Щороку відбуваються різноманітні екуменічні конференції, семінари та “круглі столи”, присвячені питанням військового капеланства, проводяться спільні військові урочистості. З грудня 2000 року діє Всеукраїнське міжконфесійне релігійне християнське військове братство, установчі документи якого були підписані предстоятелями УПЦ, УГКЦ, УПЦ–КП, РКЦ, УАПЦ. Українські Церкви роблять відповідні кроки, щоб приєднатись до міжнародного екуменічного діялогу військових капеланів.
Все це є дуже важливим, оскільки деякі питання можна вирішувати виключно в діялозі з іншими, – наприклад, про душпастирську опіку (при необхідності) над вірними інших конфесій. Ще у 1995 році Преосвященний Владика Юліан Ґбур підписав документ під назвою “Таблиця делегування душпастирських функцій конфесіями у Збройних формуваннях України”, де було визначено, які душпастирські та літургійні функції і в яких випадках УГКЦ делегує тій чи іншій конфесії. Однак відповідного кроку предстоятелі інших конфесій ще не зробили.
Попри всі не вирішені досі у сфері військового капеланства проблеми, є підстави сподіватися, що міжконфесійний діялог із цих питань буде розвиватися та поглиблюватися. Об’єктивні умови сучасного світу цьому сприяють. Все залежить виключно від доброї волі кожної зі сторін.
Григорій Селещук – науковий співробітник Інституту релігії та суспільства УКУ
Григорій СЕЛЕЩУК