18 листопада можна вважати днем появи ще однієї релігійної конфесії в Україні. Ще невідомо, як її назвуть, а тим більше – як довго проіснує. Очевидним є лише одне – більшість вірних цієї нової релігійної структури вважають себе «найбільш істинними греко-католиками».
У п’ятницю, 16 листопада, на спеціяльній прес-конференції, що відбулася на Святоюрській горі, було оголошено остаточне рішення Колегіяльного трибуналу конгрегації доктрини віри (Рим) і Патріяршого трибуналу УГКЦ (Львів) про те, що о. Василя Ковпака, провідника лефевристського руху в Україні, «визнано винним у вчинені злочину схизми» і засуджено до найвищої церковної кари – великої екскомуніки (заборону священнодіяти і приступати до будь-яких Святих Таїн). Промотор справедливости Львівської архиєпархії УГКЦ о. Михайло Палій, який особисто займався цією справою, наголосив, що це рішення остаточне і не підлягає апеляції. 18 листопада Василь Ковпак, незважаючи на рішення церковної влади, відслужив Святу Літургію у греко-католицьких церквах Рясне-1 (Львів) і смт. Янів.
На сьогодні в лоні УГКЦ залишилося ще двоє правно свячених священиків, які співслужать із Ковпаком. Отже, канонічні рішення щодо них – це лише питання часу. Відповідні канонічні рішення будуть, правдоподібно, прийняті також і щодо трьох священиків, які були висвячені в Польщі лефевристськими єпископами, а сьогодні продовжують служити для вірних УГКЦ: прецінь усі вони свого часу були хрещені в Католицькій Церкві.
Для сучасної України поява ще однієї церковної конфесії з точки зору статистики – справа нічим не примітна і в більшості випадків вона проходить повз увагу ширшого загалу. Щонайменше раз на два тижні в Державному комітеті у справах релігії відбувається реєстрація нових і зняття з реєстрації нещодавно зареєстрованих церковних організацій. Але якщо подивитися на факт появи церковного відгалуження зі середовища Греко-Католицької Церкви – то це щось цілком нового і дотепер незнаного.
У ХХ ст. човен Української Греко-Католицької Церкви добряче покидало на хвилях західного і східного церковного спрямування. Різного роду контраверсії, які виникали на тлі рівноцінної й автентичної вкорінености УГКЦ у католицизмі, як рівно ж і у православ’ї, спричиняли гострі дискусії, але жодного разу не призвели до розколу (Псевдособор 1946 року, після якого розкол відбувся на «православних» і ув’язнених, за жодними параметрами не вписується в церковне явище). Цього разу не поталанило. Розкол таки довершився. Три, можливо, чотири парохії, очолені священиками, які підтримують лефевристський рух, можуть відійти від УГКЦ і утворити свою власну єрархію, доктрину, традицію вже у відриві від Католицької Церкви.
Два роки тому лефевристи зробили спробу зареєструвати нову церковну структуру, у назві якої використовувалися слова «Католицька Церква». З огляду на це, Глава УГКЦ направив листа на ім’я тодішнього голови Державного комітету у справах релігії п. Бондаренка, в якому настійливо просив не реєструвати в Україні жодну іншу Церкву, в назві якої були б слова «Греко-Католицька». Ця обставина дуже утруднила Василю Ковпаку зорганізувати в Україні свою церковну структуру під новою назвою. Водночас провадити релігійною організацією, яка залишається без належної реєстрації в державі, з огляду на різні моменти є доволі-таки проблематично.
Наразі Василь Ковпак вдає, ніби нічого й не відбулося. На його інтернет-сторінці, на якій в оn-line режимі були представлені всі попередні визнані неправомочними документи канонічного процесу, рішення про велику екскомуніку не представлено. Своїм вірним він продовжує розповідати про те, що з ним «поступили несправедливо», а він все ще має «можливість безпосередньо звернутися до Папи».
Свого часу о. Ковпак зауважив ту частку церковного люду, яка виявляла незадоволення змінами, що неминуче відбуваються в літургійному житті живої Церкви. Його інтуїція попровадити цих, часто відкинутих своїми парохами людей, була глибоко євангельська. Проблема виникла на етапі, коли о. Василь визначив (чи за його посередництвом визначали – це ще час покаже) напрямок провадження цього люду, а саме – із кошари Католицької Церкви. З огляду на останні події, стає очевидним, що рішення розірвати єдність із Папою Римським Василь Ковпак прийняв ще на світанку своїх церковних бродінь. Балачка про прагнення залишитися в єдності з Римом була для нього лише способом завуалювати свої справжні інспірації перед парохіянами.
Відтак не Літургія, не Боже слово, не особа Христа, не Євхаристія, врешті-решт, не Церква ставатимуть центром ідентичности його релігійної структури. В самій основі лежатимуть літургійні відмінности з Церквою-матір’ю, якими оправдовуватиметься і поглиблюватиметься розкол в умах людей, – саме ті відмінности, які вже стали середниками роздмухування ілюзій у головах довірливих, слабо обізнаних щодо суті Католицької Церкви греко-католиків.
