Роздуми над провідною тезою статті “Мораль і політика”
Мораль і політика – речі несумісні. Цю вічну, як сама політика, тезу обстоює пан Кость Бондаренко. І допоки автор оперує фактами з життя українського політичного бомонду, все ніби “клеїться”. Але як тільки він прагне надати цій тезі екзистенціяльного виміру – вона не спрацьовує і заперечує всі аргументи автора.
Бо одна справа говорити про аморальні вчинки політиків, а інша – стверджувати, що таке суспільне явище, як політика, за своєю суттю заперечує моральність. Це те саме, якби ми казали, що в нашому помешканні неможливо жити, бо там завелися блощиці. Оскільки всяке думання породжує дію, то нам доведеться спалити нашу хату; а після ознайомлення зі статтею п. Бондаренка ми зробимо якраз те, що (згідно зі статистикою) ми, пересічні громадяни, систематично робимо, – відкинемо політику як не гідну нашої уваги й далі нарікатимемо на політиків, які змушують нас жити в несправедливому щодо своїх громадян суспільстві. Нічого нового.
З цією тезою наші люди не розлучаються навіть за кордоном, де моральности в політиці таки більше, ніж в Україні. Для прикладу, цього року нашим громадянам, які легально проживають у Римі, запропонували обрати свого депутата до тамтешньої міської ради. І група українських рекетирів радо приготувалася зайняти це місце своїм кандидатом. І якби не тверда позиція о. Василя Поточняка, координатора українських греко-католицьких парохій в Італії, то теза п. Бондаренка взяла б гору в міркуваннях українців у Римі: мовляв, політика – то брудна справа, отож нам, побожним і порядним людям, не варто туди пхатися. А це означатиме, що мафія добралася б і до казни Риму, а кошти на потреби української національної меншини в Італії пішли б, скажімо, на порнобізнес. Через цю тезу, що, наче омела, обсіла весь стовбур української політичної свідомости, ми раз у раз програємо вибори. І не стільки через те, що вибираємо неморальних політиків, скільки тому, що своєю індиферентністю до політики, громадянською пасивністю ми залишаємо їх не озброєними нашою думкою про державні справи і нашою вдячністю за нехай навіть часткову реалізацію цих справ.
Спроба математично поділити людей на моральних і на політиків є абсурдною, як і спроба відокремити людей моральних від неморальних. Бо тоді по одному боці опиниться Ісус Христос, а по іншому – решта людей.
Ми погоджуємося з розмежуванням діяльности Церкви і держави, але це не означає, що діяльність Церкви і діяльність держави поширюються на різні контингенти людей, яких розрізняють за, так би мовити, коефіцієнтом вмісту моральности. Хіба політик не має жодних моральних цінностей, а священик не вболіває за долю держави? І коли політик допомагає тим, хто цього потребує, то робить він це задля політики чи з огляду на моральні принципи? Чи, можливо, трохи свого часу присвятить моральності, а трохи – політиці? Політик – це також інтелект, це досвід діяльности, це відвага, це талант дипломатії, вміння знайти потрібні ефективні рішення. І все це безпосередньо пов’язане та сумісне з моральними принципами.
Ми вважаємо, що пан Кость сам собі заперечує, стверджуючи, що “аморальність політики не повинна шкодити суспільним інтересам, суспільству загалом”. Чи це можливо, якщо політика – це тільки боротьба за владу?
Звернімось до прикладів. Проаналізувавши життя і політичну діяльність Могандаса (Магатми) Ґанді, важко не помітити значного впливу моральних і релігійних принципів на його політичні рішення. Він, як і кожна людина, змінював погляди, помилявся, “грішив” (за релігійною термінологією), відходив від прийнятих моральних принципів і повертався до них. Будувати міт про кришталево чистого політика – це одне, а виявити, наскільки моральні принципи вплинули на його політичні рішення, – зовсім інше. Даґ Гамерскьольд, Конрад Аденауер були блискучими політиками, які своїми справами також засвідчили високу моральність. А що можна сказати про моральність “видатного й успішного політика” Сталіна?
Автор статті подає досить дивні приклади так званих “моральних” політиків. З одного боку в них – Церква, сім’я, з іншого – сумнівні інтереси, мафія тощо. Яка тут мораль? Зрозуміло, що йдеться про лицемірство вищого рівня. Суть не в тому, хто як себе “подає” і що про себе говорить, а в тому, якою є ця людина насправді і чи ми вміємо побачити справжнє обличчя такого псевдоморального політика. Ідеалізувати Віктора Ющенка чи Юлію Тимошенко – це один підхід до справи (і, як ми вважаємо, хибний), а оцінити їхній моральний рівень у контексті всієї плеяди сучасних політиків – зовсім інший і набагато важливіший.
Кость Бондаренко стверджує, що політика треба оцінювати за його реальними справами. Якщо ж в оцінці цих справ відкинути моральний критерій, то чим керуватися? Виявиться, що найкращі сучасні політики – це саме ті, які зараз при владі: вони блискуче маневрують поміж різними таборами, встановлюють свої правила гри, вкладають кошти куди слід тощо.
Моральні принципи – це не безхребетність і не беззахисність. Добрий політик володіє талантом поєднувати в собі всі аспекти особистости, вміє знаходити корисні для суспільства рішення, які будують і розвивають державу, які формують закони, необхідні не тільки поодиноким групам, а й усім громадянам. Досягти цього особам, які живуть виключно задля власних інтересів, дуже важко. Тому для нас добрий політик – це, з одного боку, особа прогнозована (її слова і вчинки завжди ґрунтуються на засадах моралі), а з іншого – не прогнозована (винахідлива, шукає нестандартні рішення, виправдано ризикує). Добрий політик – це особа, яка має моральний хребет, і цей хребет є основою для всіх аспектів її політичної діяльности.
Бо одна справа говорити про аморальні вчинки політиків, а інша – стверджувати, що таке суспільне явище, як політика, за своєю суттю заперечує моральність.
