До свят в Україні вже звикли. І до церковних теж. Святковий календар у нас багатий, а Пасха серед них займає особливо почесне місце. Чимало людей задовго очікують пасхальних свят, з приємністю готують святковий кошик, в родинному колі розділюють великодню трапезу та обмінюються привітаннями. Очевидний факт, що Пасху святкує практично кожен, хто вважає себе християнином. Проте далеко не очевидним є те, чи люди заглиблюються у зміст «свята над святами», чи вміють його святкувати і чи відчувають його зв'язок із буднями, які складають більшу частину їхнього життя. Відповідь на ці питання, як на мене, заторкає самий нерв християнського світогляду.
Київ був зворушений. Про цю подію говорили серед митців, політиків, бізнесменів. Хоча зовнішні ознака самої події не передвіщали нічого особливого. Патріярху Любомирові – 75. Скільки тих ювілеїв довкола нас! Святкувати себе, свої заслуги перед народом, свої переконання, свої здобутки – нічого нового. Участь у такого роду подіях для мене завжди є викликом.
ОСОБИСТІСТЬ
Українське Патріярхальне Товариство в ЗСА вітає Блаженнішого Патріярха з ювілеями
Написане тут не є біографією Блаженнішого Любомира. Славний англійський кардинал Гінан у вступі до своєї біографії зауважував з типовим британським гумором, що біографію треба писати по смерті особи і починати її з опису похорону. А пояснював він свою думку так: немовлята в колисці всі однакові, і лише у пізнішому житті стає виразною їхня особистість.
о. Борис Ґудзяк : Пане Зануссі, Ви багато подорожуєт по всіх континентах. Ми в Україні, у Львові думаємо, ким ми є між Сходом і Заходом?
Кшиштоф Зануссі : У Львові мені приходить на думку географічна метафора. З ваших дахів дощ стікає або до Чорного моря, або до Балтійського. Це найкраще виявляє ту обставину, що ви перебуваєте на цьому переломі між Сходом і Заходом. Це прекрасне місце зустрічі. Впродовж віків Львів був досить космополітичним містом, у позитивному сенсі слова. Саме Ви можете наблизити Захід до Сходу і Схід до Заходу, можете користати з того, що є добре з одного боку і з іншого.
У своїй промові до єпископів УГКЦ під час зустрічі «ad limina Apostolorum» папа Венедикт XVI наголосив на необхідності налагоджувати тіснішу співпрацю з єрархією Римо-Католицької Церкви. «Заохочую Вас інтенсифікувати для ваших священиків реколекції, курси формації, богословського та душпастирського оновлення, якщо це можливо, – у співпраці з римо-католицьким єпископатом, шануючи свої власні традиції. Незаперечно, що така співпраця двох обрядів спричиниться до зросту, більшої співзвучности між тими, які служать для єдиної Церкви», – сказав Папа Венедикт XVI. На цьому ж аспекті наголошував Кардинал Леонардо Сандрі, Префект Конгрегації Східних Церков: «У минулому ви поділяли з Римо-Католицькою Церквою важкі випробування задля тієї ж самої християнської віри і тієї ж самої вірности Престолові Петра. Це спільне багатство повинно тепер допомогти вам знайти розв'язки в дусі євангельської безкорисливости щодо неминучих непорозумінь, що становлять негативну складову частину минулого і намагаються загальмувати церковну місію».
Єрархія УГКЦ в Україні миттєво відреагувала на цю пропозицію. Шостим пунктом у Постановах 38 сесії Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства значиться: «Здійснити заходи з організації проведення зустрічі з римо-католицькою єрархією в Україні в листопаді–грудні 2008 року Божого».
Редакція журналу звернулася до директора Інституту історії Церкви (УКУ) д-ра Олега Турія з проханням вияснити головніші віхи з історії взаємин Західної і Східної Католицьких Церков в Україні. При цьому ми усвідомлюємо, що історичний фактаж не є найкращим путівником на шляху налагодження міжцерковних взаємин. «Минуле дійсно треба залишити Богові». Сподіваємося, що ця публікація допоможе зрозуміти, що саме вже належить до минулого.
Взаємодія між християнським Сходом і Заходом відбувалася на українських землях вже від початків християнізації і належить до однієї із засадничих рис оригінальности київської християнської спадщини.
Минає 45 років від того часу, коли на Другому Вселенському Ватиканському Cоборі прозвучали слова Верховного архиєпископа митрополита Галицького архиєпископа Львівського кир Йосифа про те, щоб піднести Києво-Галицьку митрополію до рангу патріярхату. Отець д-р Іван Гриньох є тим, хто вперше проголосив титул «патріярх» під час Літургії в церкві Святої Софії в Римі. Пропонуємо вашій увазі ніколи не опубліковану доповідь о. Івана про ці події, пов'язані з ними очікування та розчарування. Доповідь було проголошено 10 листопада 1973 р. у Нью-Йорку з приводу 10-ї річниці цієї історичної події.
Не секрет, що ставлення до Католицької Церкви і Апостольської столиці не у всіх регіонах є позитивним. Багато в чому це є наслідком плекання радянською системою ставлення до Ватикану як до ворога. Подолати такі негативні стереотипи, а також об'єктивно, на науковому рівні оцінити українсько-ватиканські відносини в історії і нині має за мету цикл наукових заходів під загальною назвою «Україна і Ватикан».
П'ята зустріч Українського християнського академічного товариства (УХАТ) відбулася в Одесі 28-29 березня. Науковці, священики, видавці, богослови взяли участь у конференції, присвяченій Миколі Олексійовичу Полторацькому – педагогові, перекладачеві, який, будучи православним, до того ж викладачем православної семінарії в Одесі, не приховував своєї любови до Католицької Церкви.
Не минуло й місяця часу, як близько десяти тисяч листів і підписів під листами було відправлено до Ватикану. Причина такої активності – митрополит Андрей Шептицький, а точніше, глибоке бажання людей бачити його серед офіційно визнаних Католицькою Церквою святих.
Врешті-решт в Україні з'явилися справжні «провідники патріярхального руху». Не розмінюючись на якісь пусто-порожні балачки з Ватиканом, вони проголосили себе єпископами Української Греко-Католицької Церкви.
«Досвід Християнських Церков у побудові громадянського суспільства» – тема круглого столу, ініційованого Комісією УГКЦ у справах мирян, який відбувся 13 лютого 2008 р. у Києві в Українському Домі.
Історія української повоєнної еміграції в Европі через життєвий досвід автора цих мемуарів, його близьких друзів та знайомих – так можна було б схарактеризувати головне тематичне спрямування цієї надзвичайно цікавої книжки. Це історія очевидця, історія з перших уст. У тому найбільша цінність цього видання. Тут маємо приклад живої історії української повоєнної еміграції з усіма властивими перевагами безпосередньої участи автора в описуваних ним подіях.
«Було якось зібралися православні, греко-католики, римо-католики біля фігури Матері Божої у Львові, щоб разом молитися за єдність Церков в Україні. І як то годиться, в слушний момент слово взяв греко-католицький священик, щоб розтлумачити Слово Боже і напоумити зібраний народ на путь праведний. Мабуть, сонце в моменті перебігло з одного краю на інший і він призабув, в яких саме обставинах перебуває, а тому весь пафос своєї проповіді спрямував проти… православних».
Редакція