Кенія — чудова африканська країна розумних, працьовитих людей, які цінують освіту більше, ніж мені коли-небудь довелося засвідчити в будь-якій іншій країні світу. Через сфальсифіковані вибори у грудні 2007 року ця країна перетворилася на нічний кошмар, країну насильства та братовбивства. Я вперше побачила, яким могутнім і жахливим монстром є жага помсти.
Початком цього жаху стали громади молодих екстремістів, які навіть за мирних часів були готові вбивати за ідею свого угрупування. Дотримуючись своїх радикальних переконань, вони втягувались у кримінальний фанатизм. Ці молоді, убогі, неосвічені юнаки вирішили відплатити за надзвичайну несправедливість — викрадення результатів виборів. Свою розплату вони чинили над невинними представникам етнічної групи, вихідцем якої є нечесно обраний президент.
Ця помста безневинним людям збудила гнів звичайних, бідних, неосвічених юнаків, які також почали шукати розплати, нападаючи на простих людей у їхній власній громаді, тільки щоб вони страждали так само, як страждали і вмирали їхні побратими. Це як гнійна язва, що тріскає, все більше й більше розповсюджуючи інфекцію довкола.
Люди горіли живцем у їхніх будинках та церквах. Більшість з восьмисот загиблих на даний час були зарубані на смерть. Знана мені Кенія заціпеніла у страшному шоці — несподівано кожен змушений «одягти» свою етнічну приналежність як тавро надуманої провини. Зараз будь-хто вважається винним або підозрюваним, перебуває в постійній боязні, що хтось про нього думає як про злочинця. Підозри до своїх надуманих ворогів у представників різних таборів абсолютно ідентичні. У безперестанному страху і здогадах, у сумнівах і недовірі живе Кенія, і кожен носить в серці острах чийогось упередження. Розростається ненависть.
Країна, яку я дуже люблю, пошматована — соціяльно, психологічно, економічно. Що я можу зробити, щоб допомогти? Що кожен з нас може зробити, щоб допомогти людям, які далеко від нас страждають, потопають у власній крові, вмирають?
Боюся, що наша відповідь буде дуже коротка… майже нічого.
Сердечно молимося за тих, хто далеко від нас страждає від тортур чи смерти, ми з ними в думках і в серці, проте, мабуть, єдина зміна, яку можемо здійснити самотужки — це перенести плоди нашого співчуття на людей, які поруч у відчаї потребують нашого розуміння, матеріяльної підтримки, ласкавого слова, в безнадії чекають, що ми станемо на захист їхніх прав, їх людської гідности.
Допоки для них також не запізно. Допоки не запізно для нашого суспільства. Допоки наша країна не втратила обличчя гуманної, справедливої, християнської держави.
Коментарі (1)
hishpan (194 днів тому)
В Африці вже кілька століть відбуваються перманентні звірства і злочини проти людства. Я подивляюся глобалізованому лицемірству і подвійним стандартам США, коли вони перекопують бомбами весь Ірак через провину одного Саддама, і абсолютно не бачать масових чорних голокостів, голодоморів і геноцидів.
Ірена ДАНИШ