Пастирські передвиборчі звернення в останні кілька років стала звичними для проводу УГКЦ. Перше таке звернення з’явилося напередодні парламентських виборів 1998 року, а останнє побачило світ наприкінці червня 2004 року. Таку традицію передвиборчих послань популяризував на початку ХХ ст. митрополит Андрей Шептицький. Саме він започаткував нову еру участи Церкви у виборчих процесах.
На початку ХІХ ст. галицьке греко-католицьке духовенство фактично було єдиним представником української інтелігенції нашого краю. Тоді жартували, що галицькі українці складаються з “хлопа і попа”. Клир почував себе відповідальним за свій народ. Священики та єпископи засновували освітні товариства, видавали підручники й іншу літературу. Духовенство перебувало в проводі Головної Руської Ради та становило більшість членів української делегації до Відня в 1848 році. Пізніше священики брали активну участь у виборах до Австрійського парламенту та Галицького сейму. Проте на кінець ХІХ ст. суспільна роль духовенства була применшена зрослими амбіціями молодої світської інтелігенції, часто радикальної, яка перебирала на себе провід серед народу. Завдяки мудрій політиці митрополита Андрея Церкві вдалося уникнути небезпек суцільної секуляризації галицько-українського суспільства – він відкинув ідею створення клерикальної партії, що могло призвести до відокремлення священства від народних мас, суспільного протистояння. Митрополит Андрей Шептицький запровадив практику численних соціяльно-політичних послань з різних нагод, зокрема з нагоди виборів.
Він закликав духовенство більше займатися душпастирськими обов’язками, а не політикою, виховувати добрих громадян-християн. „Ми не єсьмо того мніння, що священики не мають виходити з захристії. Противно, священики повинні брати участь в життю суспільнім, повинні іти в народ, але яко священики, а не яко політики і аґітатори, аґенти яких-небудь партій, повинні йти в народ, але працею, не криком, добрим приміром, не згіршенням, любов’ю, не пристрастію, милосердієм, не завзятостю, пожертвуванням, а не захланностію. Священики повинні іти в народ, щоби єго Христу єднати, а не якій-небудь політичній партії”*, – писав Шептицький у посланні до духовенства про їхню участь у суспільно-політичному житті в грудні 1907 року.
Актуальним і сьогодні є його пастирське послання „О виборах до парламенту” (січень 1907 р.) Специфіка тих виборів полягала в тому, що вони відбувалися згідно з новим виборчим законом, за яким усі повнолітні громадяни чоловічої статі отримали право голосу. Митрополит писав, що новонабуте право накладає на громадян обов’язки і відповідальність, про які він і хоче говорити „з любові для нашої дорогої вітчизни”. “Щасливий нарід, котрий цілий придержуєся Божого Закона, щасливий нарід, у котрого християнська віра – основою горожанського життя... Ми знаємо, що було би правдивим нещастєм для народа, якби хотів прав своїх горожанських уживати не після Божого закона і Христової науки”, – писав Шептицький.
Митрополит зазначав, що віра не обмежується недільним і святковим богослужінням чи загалом стінами храмів. Він застерігає від показовости християн, які „суть христіянами при відправі, а не христіянами поза церквою; ходять до церкви, котру поклали люди, а не слухають тої церкви, котру Христос установив. Принимають з Христової науки то, що їм подобаєся, а відкидають то, що собі не улюбили... Як слухати Ісуса Христа, то у всім слухати”.
Митрополит наголошував, що приватні гріхи, вчинені під час політичної діяльности, є ще шкідливішими, бо стосуються спільного блага. „Закон Христовий обов’язує всіх христіян, а в більшій мірі єще обов’язує тих, котрі мають в імени многих христіян говорити і ділати. Такими суть посли (в той час так називали в Галичині депутатів. – Т.А.), котрих вибирає нарід на те, щоби були їх заступниками і представителями... Лишень христіянин може бути послом христіяньского народа”.
Далі митрополит Андрей аргументує, чому так важливо обирати саме депутатів-християн. У парламенті (як, зрештою, й на місцевому рівні) вирішуються питання, які формують основи суспільних відносин. Тому суспільство житиме за тими законами, що їх приймуть депутати (чи тими законами, що відповідають християнській моралі, чи тими, що деморалізують суспільство). Важко сподіватися від нерелігійних депутатів, що вони формуватимуть суспільство, яке житиме згідно з релігійною мораллю.
Владика окремо зупиняється на кількох питаннях, які були і є особливо актуальними: християнське виховання у школі, християнське подружжя, патріотизм. Він закликає виборців пересвідчитися, чи готовий кандидат у депутати стати на захист цих важливих цінностей.
Пастирські послання митрополита Андрея Шептицького стосувалися Галичини початку ХХ ст., але питання, які він розглядав, не втратили своєї актуальности й досі. І не має значення, кого саме ми обираємо: депутатів до рад різних рівнів чи президента держави – вимоги до них усіх по суті є однаковими: вони мають бути моральними людьми, бо українські християни хочуть жити у Християнській Україні! Тому варто запитати себе: чи живе і діє наш обранець згідно з законами Божими, чи він тільки перед виборами та для людського ока свічки у храмі ставить і з церковними єрархами нагородами обмінюється? Чи справді цей кандидат хоче будувати суспільство, де панує релігійна мораль, шанують Боже Слово, по-християнськи виховують дітей, бережуть християнське таїнство подружжя і свою Батьківщину?
Митрополит Андрей дає нам на завершення добру пораду: „З Богом зачинаймо важне діло, а так важну хвилю в нашій історії, а Бог буде нам благословити”.
* Тут і далі цит. за: Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899-1944 рр. Том ІІ. Церква і суспільне питання / За ред. Андрія Кравчука. – Львів: Місіонер, 1998. Збережено мову оригіналу.
Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ