Врешті-решт в Україні з’явилися справжні «провідники патріярхального руху». Не розмінюючись на якісь пусто-порожні балачки з Ватиканом, вони проголосили себе єпископами Української Греко-Католицької Церкви.
е вже знані герої кількох публікацій у журналі «Патріярхат": єромонахи ЧСВВ Ілля А. Догнал, Методій Р. Шпіржік, Маркіян В. Гітюк та священик Роберт Обергаусер (2005 р. — 3 (388), 4 (389); 2006 р. — 1 (391)). Один лише маленький нюанс: вони це зробили в штики і до Глави УГКЦ і до діючого Синоду УГКЦ. «Синод Єпископів УГКЦ ніколи не пропонував вищеназваних осіб як кандидатів на єпископський сан», а також «вони не одержали благословення Папи Римського, як цього вимагає церковний закон», — заявив Патріярх Любомир. Єпископ Михаїл Колтун, на території якого відбувалося святотатське висвячення єпископів, прибув на місце події в с. Підгірці. Але заглиблений у молитву люд випровадив його з церкви як недостойного участи у високому дійстві.
Самопроголошення «греко-католицьких» єпископів стало вже доволі поширеним явищем. Принаймні широко відомий випадок із отцем Кавацівим (Стрий), який покликаючись на тайні свячення в час підпілля, проголосив себе єпископом.
Поява ще чотирьох єпископів ставить питання щодо можливого поєднання розкольницьких угрупувань, що постали на тілі УГКЦ в останніх кількох роках — лефевристи, прихильники о. Каваціва у Стрию, підгорецькі самосвятці. З одного боку, є абсолютно очевидні ідейні відмінності цих угрупувань — скажімо, в лефевристському середовищі відкидають українську мову як богослужбову, натомість о. Каваців і підгорецькі отці залюбки служать українською мовою. Останні, відстоюючи саме українську мову богослужень, навіть створили напруження у Празі (Чехія) між новою українською діяспорою і старою діяспорою — «русинською» (остання настоювала на церковнослов’янській мові богослужень). Проте, як показує тисячолітній досвід різного роду розколів у Церкві, незважаючи на поодинокі ідеологічні розбіжності, розкольницькі угрупування все ж таки об’єднуються, базуючи свою єдність на нелюбові до церковної структури, від якої з тих чи інших причин вони відпали. Щоправда ця єдність, як правило, не буває тривалою, як не може бути тривалим у часі все, що базується на ненависті і зневазі. Якими б не були розбіжності різних розкольницьких груп в УГКЦ, їх об’єднує відверта зневага до проводу УГКЦ, поверхова риторика вірности Католицькій Церкві, очевидно, не тій, що існує реально, але якомусь плоду фантазій і мрій, і абсолютне несприйняття ідей екуменізму. Цього, здається, є цілком достатньо, щоб уже незабаром в Галичині почав діяти Синод Єпископів якоїсь там чергової, скажімо, ЄУІКЦ (єдиної української істинно-католицької церкви).
Щоправда слово «католицька» пропхати в назву у відповідних державних органах буде важко. Що б там не казали про українську бюрократію, все ж можемо бути певні — відрізнити Католицьку Церкву від будь-якої іншої вони таки зможуть. Що ж — буде ЄУІАЦ. Бо якщо підгорецьким отцям вдалося переконати людей, що вони греко-католицькі єпископи, то цілком правдоподібно їм також пощастить переконати людей, що справжній Папа Римський очолює «атолицьку» церкву, а не католицьку.
