П’ята зустріч Українського християнського академічного товариства (УХАТ) відбулася в Одесі 28—29 березня. Науковці, священики, видавці, богослови взяли участь у конференції, присвяченій Миколі Олексійовичу Полторацькому — педагогові, перекладачеві, який, будучи православним, до того ж викладачем православної семінарії в Одесі, не приховував своєї любови до Католицької Церкви.
«Habemus papam», Одесо!
У середовищі російської довоєнної еміграції Микола Полторацький (М. П.) був відомий як один із близьких учнів Миколи Бердяєва. На той час російське православ’я було поділено на «білих» і «червоних». Одні визнавали Православну Церкву в Радянській Росії, інші принципово заперечували її як Церкву. В оточенні Миколи Бердяєва плекалося усвідомлення, що ставлення християнина до будь-чого повинна пронизувати активна любов. А оскільки заперечення чинної Церкви в Росії може базуватися тільки на ненависті, з нею слід підтримувати контакти й співпрацювати. Таке розуміння речей врешті-решт спонукало Миколу Полторацького повернутися до Радянської Росії.
Але про все по черзі. Народився Микола Полторацький у Росії. 1925 року він разом із родиною виїжджає до Франції. 1945 р. Полторацький очолив Фотієвське братство, мета якого полягала в тому, щоби зберегти канонічну та догматичну правду Православної Церкви на Заході. 1947 року М. П. у складі офіційної делегації Західно-Европейського екзархату Православної Церкви побував у Москві. Після кількамісячного перебування там він повернувся до Франції, але ненадовго. Від проводу РПЦ він отримав запрошення викладати в Московській духовній академії. 1948 р. разом із своєю старенькою мамою Полторацький вирушає назад до Москви. Однак із столиці його відразу ж посилають на периферію — до Одеси, викладати там у місцевій духовній семінарії.
Усвідомлення того, що потрапив у жорна системи, до М. П. приходить поступово. Усі, хто його знали, свідчать, що це був чоловік, який умів радіти з малого. Великим здобутком для гостинного дому Полторацьких стала молодь, що відразу зацікавилася непересічною особою репатріянта. Навколо М. П. поступово витворюється середовище активної православної молоді. Незважаючи на явні переслідування, Полторацький не ховається зі своїми поглядами на речі. Про свої симпатії до католиків він розмовляє зі своїми учнями. Борис Херсонський, нині знаний в Одесі лікар і письменник, згадував, як Полторацький переводив різного роду контроверсії між православ’ям і католицизмом у жарт. Коли, зокрема, йшлося про дражливе для православних питання примату Папи, він казав: «Нам нема особливо за що звинувачувати католиків: прецінь вони називають Папу «святим», а ми нашого Патріярха — «святішим“». 16 жовтня 1978 року, коли в квартирі Полторацьких зібралася молодь, він слухав репортаж із Ватикану про вибори нового Папи Івана Павла ІІ. За якийсь час М. П. радісно промовив до зібраних: «Habemus Papam». Ті, хто знав Полторацького довше, розуміли, що його увага до виборів нового Папи не є виявом банальної цікавости, вона базувалася на глибокому розумінні служіння римського Понтифіка у Христовій Церкві.
Між Україною й Росією
Може, одна з найсуттєвіших характерних рис світогляду Полторацького — розрізнення двох типів вірности. Одна стосується чогось ідеалізованого, в реальності неможливого, а тому ця вірність швидко переходить у роздратування і розчарування; інша базується на глибокому усвідомленні вад, які в самому акті вірности поглинуті любов’ю. Свідком другого типу вірности своїй Церкві був Микола Полторацький. Для нього це не просто книжна мудрість — це акт життя, життєвий вибір. Прийнявши рішення 1948 року повернутися до Радянської Росії, він не мав особливих ілюзій щодо ситуації, яка там склалася. Сьогодні можна дати різні оцінки репатріації Полторацького, однак залишається абсолютно незаперечним те, що це був акт його віри.
Полторацький — патріот Росії. Господньому провидінню завдячуємо, що більше двадцяти років свого життя він прожив в Україні, залишивши тут печать спілкування в серцях і в умах багатьох із тих, хто живе сьогодні. А серед них чимало священнослужителів УПЦ (МП), зокрема, сам Митрополит Володимир (Сабодан). Цей зв’язок дуже крихкий і може бути легко перерваний. Але водночас це дуже динамічний зв’язок, оскільки в ньому закладений справді глибокий духовний зміст: внутрішня свобода особи жодною мірою не зумовлена зовнішніми обставинами. Сьогодні ця сентенція особливо важлива з огляду на ситуацію, що складається на батьківщині Полторацького, в Росії. У пошуку «ворога» перебуває вже не тільки старий-новий президент і його служби. Батьки дітей, що вчаться в московських школах, наполягають, щоб із шкіл забрали дітей кавказької національности. Як життя наркомана залежить від чергової ін’єкції наркотику, так і життя сьогоднішньої Росії узалежнене від парцельованого вливання в голови її громадян щораз відвертішої брехні. Страх перед «зовнішнім ворогом» робить громадян Росії ще більш хапкими до нових і нових порцій липкої суміші інформації з ідеологією. Зрештою, нічого особливо нового. Любити Росію з перспективи для України було завжди викликом. Коли кілька місяців тому в Санкт-Петербурзі під приводом недотримання пожежних норм закривали Европейський університет, у академічних колах України визріла ініціятива зібрати підписи на підтримку цього університету — сидячи у своєму кабінеті, через Інтернет проголосувати за те, щоб Університет продовжував діяти. Погодьтеся, назвати це повноцінним виявом громадської позиції доволі важко. Але навіть на цю, доволі-таки ефемерну, форму виявлення громадянської позиції зголосилося зовсім небагато. Натомість було чимало таких, які пропонували не втручатися в те, що діється в Росії: остання, мовляв, переживає те, що заслужила. У нових-старих обставинах Україні залишається одне з двох — відгородитися від Росії, відмежуватися або всіляко поглиблювати з нею взаємини, іншими словами — мати Росію як джерело перманентного страху чи як засіб для внутрішньої свободи. Особа Миколи Полторацького вказує на другу перспективу.
Цей вибір для України, зокрема для Церкви в Україні, може бути також цікавий тим, що Микола Полторацький походить із того середовища православних, для яких дискусія з теоретиком російського монархізму Іваном Ільїним вважається закритою, а сама його доктрина необґрунтованою. А це Перемога, це Воскресіння. Не дивно, отже, що старий-новий президент Росії продовжують розбудовувати Росію, опираючись саме на Івана Ільїна, філософа-лузера.
Довідка «ПАТРІЯРХАТУ»
Українське християнське академічне товариство було започатковане 2005 року у Львові з нагоди відкриття Інституту екуменічних студій Українського Католицького Університету. Мета цієї організації — шукати шляхи відновлення церковної єдности. Ії характер найкраще виражено у слові «товариство». Учасники УХАТ(у) переконані, що екуменічні проєкти немислимо реалізувати без тривалої дружби, як немислиме саме Євангеліє без дружби Учителя і Його апостолів. До УХАТу входять провідні богослови, науковці, священнослужителі УПЦ, УГКЦ та РКЦ: православний Костянтин Сігов, директор центру Европейських гуманітарних досліджень НАУКМА; римо-католик Адам Добжинський, директор Інституту св. Томи; православний Олександр Філоненко, доцент філософського факультету Харківського Національного університету; греко-католик Михайло Петрович, завідувач кафедри богослов’я УКУ; греко-католик о. Іван Дацько, президент Інституту екуменічних студій УКУ; православний Антуан Аржаковський, директор Інституту екуменічних студій УКУ.
УХАТ діє насамперед як академічне товариство. Його ціль — глибоко досліджувати окремі, часто неоднозначні, питання з життя тої чи тої спільноти, щоб у взаєминах між Церквами уникати поверхових суджень. Адже саме такі судження легко руйнують те, що часом доводиться крихта до крихти складати роками, десятиліттями. Три попередні зустріч УХАТу відбулися у Львові, Києві та Харкові.
Петро Дідула