Три роки тому до України прибули мощі святого Шарбеля, арабського святого і чудотворця, який жив у ХІХ столітті у Лівані. Нетлінні мощі цього маловідомого до того в Україні маронітського ієромонаха тепер назавжди залишились в нашій країні. За словами Архієпископа Львівського Ігоря (Возняка), «він святий не тільки у Лівані, а й усього світу, й усім, хто до нього звертається, допомагає». Святий Шарбель 47 років провів у монастирях Лівану, з них 23 роки прожив у схимі. Всі ці роки він присвятив постійній молитві, усамітненню та суворій аскезі. Його життєпис для сучасної людини може виглядати напівказковим, а для тих, хто цікавиться древньою монашою традицією Сходу, він є живим свідченням зразкового подвижництва в недалекому від нас часі. Святий Шарбель справді жив у лоні дуже древньої традиції, ба навіть більше: монашество для Маронітської Католицької Церкви – це чи не головна частина її ідентичності. Адже ця помісна Церква Сходу (на сьогодні найбільша Східна Католицька Церква на близькому Сході) постала з маленької монашої спільноти. Про її становлення та сьогодення й розповідає чергова стаття в рубриці «Церкви Сходу».
Коли готувався до друку цей номер, я мав цікаву коротку розмову із отцем Василем Говерою, який душпастирює на парафіях УГКЦ у Казахстані. Почувши, що ми готуємо номер, присвячений місійній діяльності нашої Церкви, він зауважив, що питання визнання патріаршого статусу УГКЦ прямим чином залежить від того, чи провадитиме наша Церква місійну діяльність поза своїм «ментальним» середовищем.
У попередньому номері ми розпочали нову рубрику часопису «Патріярхат» - «Східні Церкви», метою якої є ознайомлення наших читачів із життям Східних Католицьких Церков - сестер Української Греко-Католицької Церкви. На жаль, вірні нашої Церкви (а також Римо-Католицької) зазвичай недостатньо або й узагалі не ознайомлені з багатством східної традиції, яку плекають і несуть крізь віки древні Східні Церкви. У кожному номері «Патріярхату» ми розповідатимемо про різні східнокатолицькі традиції та Церкви, а також про їхнє внутрішнє життя (наприклад, про мелхітське монашество можна прочитати у попередньому числі «Патріярхату»), для того, щоби читачі змогли краще пізнати усю Католицьку Церкву, яка, крім Латинської (Римо-Католицької), об'єднує ще 21 Східну Церкву, - в розмаїтті та багатстві її традицій. У цьому числі пропонуємо ознайомитися з історією і сьогоденням однієї з «найрідніших» за традицією для УГКЦ - Мелхітської Греко-Католицької Церкви (МГКЦ).
Хто допомагає Патріархові? Як функціонує механізм управління Церквою? Які завдання виконують різноманітні її Комісії? Навіщо Церкві взагалі така розгалужена система управління та чиновницька машина? Переконаний, що останнє запитання собі ставив не один вірний Церкви Христової. І воно є доволі гострим, адже говорячи про Церкву багато хто сьогодні заявляє: «Я вірю в Бога, але Церква, то вже вибачте...» або якщо лаконічніше: «Христос - так, Церква - ні!».
Виникнення монашества припадає в історії Церкви саме на той період, коли вона перестала займати упосліджене місце в Римській імперії. Ще вчора переслідувані, християни отримали змогу вільно сповідувати свою віру, а сама церковна структура почала зрощуватись із державним апаратом. Саме тоді з‘явились люди, які вбачали у втечі в пустелю єдиний можливий спосіб втілити в життя євангельський ідеал. Виникнення монашества в IV столітті стало сигналом наростання кризи в Церкві. Часи змінилися, і з певної пори чернецтво стало тим індикатором, який засвідчує міцне здоров‘я Церкви. Чому так сталося? Відповідь, як на мене, дуже проста: наше історичне, а відповідно й сьогоднішнє церковне буття, чи то східне чи західне, було сформоване переважно монашеством. Звідси і зворотний потяг людей до монастирів.
В останніх двох числах часопису «Патріярхат» (№4-5, 2009) відбувся обмін думками між представниками Української Греко-Католицької Церкви та єпископом Української Православної Церкви Київського Патріархату Євстратієм (Зорею) стосовно перспективи екуменічного діалогу між греко-католиками та православними, нащадками Київської Церкви. Позиція православного ієрарха, звичайно, не відображає всього спектру думок щодо греко-католиків, оскільки він представляє тільки частину українського православ’я, однак, його точку зору можна вважати есенцією «києвоцентричного» голосу православного середовища України, в тому числі й представників УПЦ МП, (позиція ж промосковської частини православ’я в Україні нам давно відома). Аналіз поглядів греко-католицьких богословів черговий раз засвідчує, що в лоні УГКЦ немає одностайності стосовно того якою повинна бути її екуменічна позиція.
На горі Афон, у Греції, є монастир, що зветься Есфигмену в якому, у свій час, прийняв постриг засновник руського монашества преподобний Антоній Печерський. А в XIV столітті його настоятелем був святий Григорій Палама. У 1965 році монахи цього монастиря розірвали єдність із Вселенським Патріархом Афінагором, який спільно з Папою Павлом VI проголосив недійсними анафеми східних і західних християн 1054 року. З того часу над монастирем майорить чорний прапор із написом «Православ’я або смерть», що став провідним гаслом православного радикального зилотства.
Ознакою росту людини чи будь-якої організації чи установи є її здатність аналізувати свої дії та вчинки. Усвідомлення того, ким вона є та до чого прагне. Не менш важливою складовою цього процесу є спроможність до критичного огляду пройденого шляху, виявлення помилок та відзначення позитивних тенденцій.
ХХ століття для українського народу це час особливих перемог і поразок. Як правило, всі вони зосереджені навколо єдинобажаного століттями змісту - «свобода». Сьогодні, дістаючи зі скрині української історії радісні та печальні моменти, ми часом схильні перетворювати наш світський святочний рік на свого роду церковні цикли зі своїми пасхальними та страсними тижнями. Святкові урочистості з нагоди Дня Незалежності зміняються днями жалоби за жертвами геноциду 1932-33 років, а після відзначення дати проголошення Четвертого Універсалу Центральною Радою, ми з сумом їдемо в Крути.
