20 жовтня 2009 р. в Римі та Лондоні відбулись прес-конференції, з яких стало відомо, що розпочато приготування нової «унії» між Римським Апостольським Престолом і частинами Англіканської Церкви. Група антимодерністських англіканських єпархій і парохій ще кілька років тому звернулися до Риму з проханням, про прийняття їх до Католицької Церкви. Це звернення було прихильно зустріте в Римі і незабаром може стати реальністю. Щоб приготувати світове товариство до цієї небуденної і неоднозначної події, в Римі виступив префект Конгрегації Доктрини Віри кардинал Віліам Левада, а в Лондоні – першоієрархи Римо-Католицької Церкви в Англії та Англіканської Церков – архієпископи Вінсент Ніколс і Рован Віліямс. Ця неординарна подія підштовхнула мене до роздумів, якими хочу поділитись. Очевидно, що подальший розвиток подій може скорегувати подані тут думки.
Від імени учасників Конгресу митр. прот. д-р Михайло Димид, голова Українського Богословського Наукового Товариства
Конгресу богословів УГКЦ «Євхаристійне сопричастя – виклик традиції та сучасності для традиційних Церков», скликаного Українським Богословським Науковим Товариством у Львові 2-4 січня 2007 р.Б.
Повідомлення про те, що у новому виданні «Annuario Pontificio» за 2006 рік відсутній один з дев’яти титулів Папи Римського – «Патріярх Заходу», породило чимало суперечливих думок у різних церковних середовищах.
Питання єдности Церков завжди було предметом гарячих дискусій серед християн. Історія розділення позицій починається від апостольських часів і проходить червоною ниткою через усі вселенські собори аж до наших днів. Найсумніше, коли одні християни приписують собі право позбавляти християнської легітимности своїх братів по вірі. Переважно їхні послідовники потім шкодують про такі кроки своїх пращурів, однак якщо анатему проголошено, то нелегко її безслідно зняти. Тоді, крім оспорювання дійсности, це бачення перетворюється на догму для самозахисту і виправдання викляття своїх одноцерковців. Це спричинює те, що друга сторона й собі сакралізує різницю поглядів на одну Божу справу. Таким чином, постають три істини: Божа правда і дві догматичні інтерпретації, піднесені людиною до рангу вірування. Очевидно, що згодом до того додаються гордість і амбіції поодиноких людей та їхніх груп підтримки; так узаконюється, оцерковлюється і догматизується розкол у Церкві.
Доктор канонічного права, директор Інституту канонічного права, голова Українського богословського наукового товариства.
