Уже третій рік поспіль наша Церква відзначає День мігранта, який припадає на останню неділю перед Різдвом. Цього разу це 4 січня 2009 року. Різдвяний період обрано невипадково. Саме тоді особливо гостро відчувається туга за рідною домівкою. Адже Різдво — родинне свято, коли за столом збираються усією сім’єю та згадують тих, хто десь далеко. Церква, як турботлива мати, хоче огорнути опікою усіх. А в особливий спосіб тих, хто не тішиться родинним теплом удома, а зустрічає Різдво в чужих краях.
Торжества з нагоди 60-ої річниці закінчення Другої світової війни на европейському континенті були чи не найпишніші за всю історію таких святкувань. Високі гості з усього світу з’їхалися до Москви як спадкоємниці перемог Червоної армії. За радянських часів традиційно приурочували ці заходи до Дня перемоги над фашистською Німеччиною (9 травня). І цей рік не був винятком.
Питання про потребу запровадження військового капеланства обговорюють давно. До дискусії залучено фахівців різноманітних галузей. Правники ведуть мову про забезпечення релігійної свободи віруючих військовослужбовців, психологи – про додатковий фактор емоційної стабільности, а педагоги – дисциплінованости. Військові сподіваються за допомогою капеланів розплутати “гордіїв вузол” позастатутних відносин серед рядового та сержантського складу Збройних Сил України. Церкви бачать у середовищі військовослужбовців широке поле для душпастирської діяльности. Здавалося б, усі “за”. Однак уже тринадцятий рік минає, та у війську незалежної України інституту військового капеланства не запроваджено, а всяка співпраця між армією та українськими Церквами базується, практично, на приватній домовленості священика і командира військової частини. Угоди між єрархами та вищим військовим командуванням про співпрацю у цій ділянці мають, фактично, декларативний характер.
Голова Комісії УГКЦ у справах мігрантів.
