|
|
|
Новини | Архів | Бібліотека | Передплата | Редакція |
| / Головна / Бібліотека / Інтерв’ю з Патріярхом Любомиром (Гузаром), Главою Української Греко-Католицької Церкви: |
Останні матеріали бібліотеки «Патріархату»:
|
|
Інтерв’ю з Патріярхом Любомиром (Гузаром), Главою Української Греко-Католицької ЦерквиАнтуан АРЖАКОВСЬКИЙПатріярх Любомир: «Ми є». Антуан Аржаковський: Ваше Преосвященство, в інтерв’ю газеті «30 днів» Ви пояснюєте причини перенесення Вашого престолу до Києва і наголошуєте, що Греко-Католицьку Церкву звинувачують в тому, ніби вона хоче оминути прямий зв’язок між Церквою та нацією. Чи це означає, що Ваша еклезіологія більш євхаристійна, ніж територіяльна чи національна? Любомир Гузар: Канонічна територія – це древній принцип серед християн. Практично від самого початку стверджувалося, що повинен бути один єпископ на одну територію, що дуже розумно. Це по-християнськи. Проте є одна невідповідність. Не в самому принципі. Ми її самі створили. Адже ідея прекрасна: єпископ, що є батьком всіх християн, у певному реґіоні повинен піклуватися про всі, якою б не була їхня мова чи культура. Цей принцип виходив із реалій початкової ери християнства, коли всі люди мали одну віру. І єпископ як добрий батько зосереджувався на певній території. Але сьогодні ми вже не можемо застосувати цей принцип. А.А.: Чому ? Л.Г.: Тому що ми більше не творимо одну Церкву. Ми розділені між собою. Візьмімо для прикладу Німеччину. Там є католики і лютерани. Вони дуже різні. Чи це можливо, щоб один єпископ турбувався про всіх? У Східній Европі православні-католики і православні-православні більш близькі між собою, на мій погляд – у нас одна віра. Часто кажуть, що ми відрізняємося в нашій вірі. Але я не думаю, що це правда. Наприклад, Московський патріярхат і наша УГКЦ: ми відрізняємося, ми більше не становимо однієї Церкви. Ми дві різні Церкви. Отже, у нас дві різні канонічні території. Різниці між нами настільки фундаментальні, що я не знаю жодного єпископа, який би міг однаково опікуватися людьми, які визнають і які не визнають Папу Римського як видимого центру Вселенської Церкви. Отже, застосування чіткого принципу «один єпископ на одній території» вже не може функціонувати. А.А.: Яка ситуація сьогодні була б, на Вашу думку, ідеальною? Л.Г.: Я говорю як католик і не бажаю своєї точки зору нав’язувати будь-кому. Навіть якщо я належу до православної традиції, то водночас перебуваю в євхаристійному сопричасті з Єпископом Риму. Дам Вам конкретний приклад, що це сопричастя означає. У Львові працює Кардинал Яворський, єпископ латинського обряду, я ж – єпископ східного обряду. І все ж ми можемо разом співслужити, тому що ми обидва перебуваємо в сопричасті з Єпископом Риму. З моїм православним братом Митрополитом Володимиром я розділяю одну і ту ж літургійну, богословську традицію, однак ми не можемо разом творити богослужіння, тому що ми не перебуваємо в сопричасті, ми вже не творимо одну Церкву. Отже, застосування принципу канонічної території, в моєму розумінні, не є актуальним. У цій ситуації розділення застосовувати цей принцип просто неможливо. А.А.: 29 листопада 2003 року Папа Римський отримав листа від Патріярха Вартоломея як відповідь на листа Кардинала Каспера, що був адресований Патріярхові Алєксію. Кардинал Каспер виправдовує визнання патріярхату канонами, які встановлюють Патріярше право в Церкві на IV Халкедонському Соборі (451 р.). Патріярх Вартоломей відкидає таке розуміння, при цьому він покликається на Константинопольський Собор (879-880) і говорить про порушення меж традиційних патріярших престолів. Але Митрополит Київський, наслідником якого є Ваш престол, свого часу підписав акт унії Риму з Константинополем на Флорентійському Соборі 1439 року. І Ваша Церква його ніколи не скасовувала, на відміну від Москви і Константинополя. Хіба не в цьому причина суперечки з Патріярхом Вартоломеєм, який не допускає можливости того, щоб Ваша Церква стала Патріяршою? Л.Г.: Мені дуже складно зрозуміти його аргументацію. У нас були дуже тісні зв’язки з Константинопольським патріярхатом. Адже саме через цей патріярхат християнство увійшло в те, що сьогодні ми називаємо Україною. Однак його аргументація мені не цілком зрозуміла. Без сумніву, патріярхати впродовж історії засновувалися по-різному. Класична форма полягала в тому, що Вселенський Собор визнавав існування деяких патріярхатів. Так було впродовж І тисячоліття. Вже у ІІ тисячолітті ситуація дуже змінилася, а сьогодні вона стала цілком іншою. А.А.: Що маєте на увазі? Л.Г.: Упродовж І тисячоліття було встановлено багато патріярхатів Православної та Католицької Церков: у Православній Церкві це Московський Сербський, Румунський, Болгарський та інші. Їх не встановлював Вселенський Собор. А.А.: А Церквою-матір’ю… Л.Г.: Церквою-матір’ю, яка визнавала їхнє існування, але не Вселенський Собор. Було бажання такий Собор скликати, однак воно не було реалізоване. Католицькій Церкві треба взяти до уваги позицію Єпископа Риму. ІІ Ватиканський Собор визнав існування патріярхатів у лоні Католицької Церкви, зокрема в східній візантійській традиції, але не виключно, оскільки існує Малабарська Церква, яка не є візантійською. Церква повинна бути встановлена. Хто може встановити Церкву? Класично – Вселенський Собор. Але чи ми повинні чекати, доки збереться Вселенський Собор перед тим, як буде визнано чи засновано патріярхат? В ідеалі – так. Але життя йде вперед, і ми не знаємо, коли збереться наступний Ватиканський Собор. ІІ Ватиканський собор проголосив: «Нехай будуть встановлені патріярхати». Якщо збереться Вселенський Собор, це буде його компетенцією. Але якщо він не збереться і якщо буде потреба встановити патріярхат, нехай це зробить Папа за уповноваженням Вселенського Собору, оскільки в Католицькій Церкві він відповідальний за такого роду дії. Це не є чимось таким, що Папа зберіг за собою як абсолютний законодавець. У Церкві він відповідальний. На думку католиків, він не керується лише своїм бажанням і лише своєю волею, а наділений повноваженнями Вселенського Собору. І ці повноваження повторює Кодекс канонів Східних Церков. Папа особисто у своєму недавньому апостольському повчанні єпископам також заявив: «Патріярхати повинні бути встановлені». Адже він дуже зацікавлений у тому, щоб робити те, що бажав і встановив Вселенський Собор. Отож це не просто людська примха, як дехто думає. Ні, він діє в межах життя Церков, в якому він відіграє дуже важливу роль. Отож п’ять перших патріярхатів встановили Вселенські Собори. Але сьогодні є багато інших, не встановлені таким чином. Треба додати також ще один елемент. У мене складається враження, що довкола питання про патріярхат створюється багато шуму, ніби це щось виняткове. Для мене патріярхат є нормальною формою існування у візантійській та східній традиції. Йдеться просто про розвиток структури Церкви. Я не думаю, що це варто переоцінювати. Ми не добиваємося патріярхату як якогось престижу чи винагороди за наші страждання і страждання наших мучеників. Ми розглядаємо це, по-перше, як пасторальний інструмент і, по-друге, як екуменічний інструмент. Оскільки ми відчуваємо, що наш патріярхат міг би стати всередині нашої Київської Церкви (на жаль, розділеної) дуже сильним екуменічним інструментом, який міг би привести до усвідомлення єдности Церкви. Це не означає, що потрібно зробити все, щоб люди стали греко-католиками. Це означає, що нам всім треба пройти шлях до первинної єдности. Ідея патріярхату для Західної Церкви також обговорювалася на ІІ Ватиканському Соборі. Але я думаю, що Західна Церква ще не готова до цього. Навіть якщо нам ніколи не треба забувати, що Єпископ Риму, відомий також як Папа Римський, є також і Патріярхом Заходу. І цей традиційний титул до сьогодні ніколи не був відмінений. А.А.: Якщо я правильно розумію, з Вашим переходом до Києва вірні Української Православної Церкви, Митрополит Володимир (Сабодан) можуть припустити, що будете вимагати повернення деяких центрів православної традиції: Києво-Печерська Лавра, Почаївська Лавра й інші церкви. Це лякає. Окрім того, Ваша популярність велика. Ви зробили вибір на користь української мови в Літургії. Які гарантії Ви можете надати Українській Православній Церкві? Які Ваші критерії, щоб сказати, така-то Церква Вам не належить? Л.Г.: Є церкви, святилища, що залишаються національними святинями і належать всій Україні. Наша позиція така. Хтось повинен опікуватися цими святинями. Греко-Католицька Церква аж ніяк не вимагає Києво-Печерської чи Почаївської Лаври. Нехай Московський патріярх піклується про ці святині. Але вони не є їхньою власністю. Вони лише є охоронцями національних святинь. Чому ми не можемо зайти туди? Чому ми не можемо поставити свічки в Печерській Лаврі? Чому нас звідти усунули? Ми не претендуємо на те, щоб вона стала нашою. Вони там – і ми приймаємо цей факт. Але влада не повинна дозволити Московському патріярхатові приватизувати ці місця, аби згодом він заявив: «Це наша власність». Це власність української нації. Вони є охоронцями цих місць, але так, щоб і ми могли їх відвідувати та цінити ці духовні блага. А.А.: Але греко-католик сьогодні вільно може молитися в печерах Києва? Л.Г.: Якщо його не впізнали – так. Але я не можу зайти і купити свічки в крамниці Лаври. Мене запитають: «Ви греко-католик?» – і не продадуть. А.А.: Поговорімо про міжнародний діялог довкола Греко-Католицької Церкви. У Баламанді (1993 рік) Спільна католицько-православна комісія, на яку Греко-Католицька Церква не була запрошена, з одного боку, засудила уніятизм, який зрозуміли як форму прозелітизму, з іншого –визнала існування Греко-Католицької Церкви як Церкви. Яка Ваша позиція щодо цього рішення? Яким Ви бачите сьогодні майбутнє, оскільки 2000 року в Балтиморі міжнародна дискусія була перервана? Л.Г.: Якщо класично розуміти уніятизм як засіб нового встановлення єдности, ми тим більше його не підтримуємо. Нас обманула ця концепція. Це не було наміром наших єпископів наприкінці XVI ст. Але така була політична ситуація тієї епохи в Польському королівстві. І таким було богословське розуміння Латинської Церкви після Тридентійського Собору. Але це минуле. І нам не хотілося б, щоб уніятизм став шляхом нового встановлення єдности. Однак ми є фактом, і наше існування не можна відкидати. Ніхто не може нам сказати: «Зникни!» Патріярх Вартоломей у своєму листі до Папи пише, що той повинен зробити все, щоб зменшити Греко-Католицьку Церкву. Яке він має право так говорити? Ми тут. Ми зробили цей вибір. Якщо б я жив 400 років тому, то, безумовно, не зробив би тодішнього вибору. Митрополит Шептицький, мій попередник, дуже чітко сказав у 1942 році в листі до православних віруючих: «Це не шлях, до якого ми прагнемо прийти сьогодні.» Отже, він засудив шлях, яким ми не бажаємо йти сьогодні. Але ми – діти минулого. Ми не відповідальні за нього, але ми є тими, ким ми є. Нам не можуть наказати прийняти латинський обряд чи повернутися до православного віросповідання. Ми хочемо бути православними, бути в цій традиції. Ми не завжди повністю були їй вірні. Я вважаю, що ми втратили щось із цієї традиції, яке повинні знову віднайти. Але ми також хочемо залишитися в сопричасті з Папою Римським, наслідником апостола Петра, символом єдности. Ми надіємося, ми хочемо, щоб усі Церкви ввійшли в сопричастя. І вважаємо (хоч це і не наша особиста заслуга), що ми можемо бути добрим прикладом католика: бути в сопричасті з наслідником Петра і не втратити свою релігійність та свою національну ідентичність. А.А.: Але православні стверджують, що ви були надто латинізовані в XVIII–XIX ст. Які є гарантії в XXI ст., що ви не втратите вашу свободу? Л.Г.: Це правда, що ми були латинізовані. Велика заслуга Митрополита Андрея (Шептицького) в тому, що він від початку ХХ ст. старався побороти цей процес. І я себе вважаю послідовником Митрополита Андрея. Разом з іншими я прагну позбутися того, що нелегально увійшло до нашої духовної, богословської, літургійної, канонічної спадщини. Нам казали: »Якщо ви хочете стати справжніми католиками, то мусите прийняти латинський обряд». І нас усіляко спонукали до цього. Тільки Митрополит Андрей (Шептицький) міг сказати: «Дорогі латинські браття, можна бути католиками, не будучи латинського обряду». Нас атакували на двох фронтах – католицько-латинскому та православно-візантійському. Ми ж сказали : «Наші дорогі браття, можна бути україцями, візантійцями і католиками! Ці елементи не суперечать одне одному». Саме це спровокувало ворожість як із латинського боку, так і з православного. А.А.: Які, на Вашу думку, передумови досягнення євхаристійного сопричастя між вірними, які належать до Православної та Католицької Церков? Чи необхідні для цього спільне богослов’я подружжя, filioque, чистилище тощо? Л.Г.: Ні. Наша позиція дуже практична. Ми вважаємо, що в нас нема з православними різниці у вірі. Такі питання, як чистилище, Непорочне зачаття, чи filioque, є питаннями богослов’я, а не віри. Є різні богословські трактування, але вони лише доповнюють. У будь-якому випадку вони не формують іншої віри. Щодо сопричастя, то наша позиція ось яка: якщо католик перебуває в місці, де нема католицької церкви, він вільно може йти до православної церкви й отримати там Таїнства. І навпаки – якщо православний не може знайти православного священика, ми йому не відмовляємо в Таїнствах, особливо у Святій Сповіді і Святому Причасті. Єдина проблема в цій позиції – скандал, який вона може спричинити. Не треба вдавати, що ми не визнаємо різниці. Ти є тим, ким ти є. Але обставини складаються так, що ти маєш потребу, що ти можеш мені допомогти чи тобі можуть допомогти. Розмовляв Антуан Аржаковський Львів, 26 січня 2004 року Коментувати:
|
|
| © Патріярхат, 2004-2008. Використання матеріалів «Патріярхату» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань — гіперпосилання) на «Патріярхат». |
«ПАТРІЯРХАТ» |