|
|
|
Новини | Архів | Бібліотека | Передплата | Редакція |
| / Головна / Бібліотека / Навколо літургійних питань: |
Останні матеріали бібліотеки «Патріархату»:
|
|
Навколо літургійних питаньМаркіян ФІЛЕВИЧЯкнайменше я бажав дотримуватися тут об’єктивности, всеохопности й авторитетности. Зібрав лишень докупи розхристані думки… Чи не кожна книжка про виховання дітей повчає: «Дитина потребує стабільности. Обставини, в яких вона перебуває, не повинні кардинально змінюватися. Для дитини найбільш небажаними є несподівані зміни». У християнській іконографії немовля – символ людської душі. Ця дитинка, що живе в кожному з нас, також не терпить різких змін клімату й обставин, у цьому випадку духовних. Душа-немовля відчуває такі духовні протяги чи не щоразу, коли тіло переступає поріг храму, точніше храмів. Усе починається ніби з дрібничок: в одному храмі запалюють свічки, кадять, співають, в іншому обходяться без цього чи використовують час від часу «на замовлення», «для настрою». Такі «дрібнички» виявляють проблеми глибші, які можуть бути згубними для людської душі. Усе це можна мотивувати тільки емоційним, поверхневим рівнем свого нестійкого внутрішнього устрою. Однак проблема увиразнюється, коли доходимо до тексту наріжної молитви нашої віри, що має в наших храмах різне словесне оформлення: «насущний» – «щоденний», «довжників» – «винуватців»... Отож причина суттєвої різниці між храмами одного міста чи однієї єпархії не лишень у царині психічно-емоційній. Старе, як світ, запитання «Чому в одній церкві ми такі різні?» набуло нового звучання. Євангельське: культ і вибірСамарянка біля криниці зустріла мандрівника і сподобилась Об’явлення: подорожній – Христос, а вона, грішниця, сміє увірувати в Нього. Її перше запитання до Об’явленого було: «Де маємо поклонятись Богові? » Питання нашого ставлення до Бога, питання можливости спілкування, тобто питання культу.У модерну (а також постмодерну) епоху західної цивілізації це питання втратило свою актальність. Дискутували більше про існування Бога загалом, аніж про конкретне до Нього ставлення.Так проблема перейшла до цілком абстрактної сфери, спроби повернути її на шляхи житейської конкретики призвели до соціяльного християнства. А питання культу зійшло на манівці суб’єктивізму, стало майже виключно особистим. Толерантність мультикультурної доби цьому лише сприяє. Естетика і порядок культу стрімко відійшли до сфери приватного: мовляв, поклоняюсь, як хочу, як мені подобається, як я собі вибираю з барвистої палітри пропонованих сьогодні культів. Очевидно, така можливість естетичного (а в глибшому значенні і духовного) вибору особи свідчить про розвиток цивілізації. Але наскільки, до якої міри ми можемо сприймати-вибирати те, що нібито «більше мені пасує, більше відповідає моїм потребам»? Чи існує межа втратити себе? І коли вона настає? Усе це – класичні питання сучасности, того світосприйняття, яке, на нашу думку, близьке до відкритости та благосприятливости різних, чи не взаємовиключних, можливостей. Чи таке різноманіття не губить нас? Пройшовши через горнило інформаційної епохи, ми дізнаємося про все на світі, але ким ми насправді залишаємося і кому поклоняємося: нашій обізнаності (нашому виборові) чи тому, хто стоїть вище від суб’єктивного вибору? Чим ми керуємося, вибираючи форму поклоніння? Свідомість вибору стає дедалі субтильнішою – вибирати не лише Бога чи не-Бога, а й різні стежки до них (навіть якщо вони знаходяться у межах однії Церкви і традиції). Усе ж їхня різноманітність може звести на манівці не гірше від спокус не-Божого. Християнство можна нищити не лише атеїзмом, а й безмірною кількістю можливостей поклонятися Христові. Цим твердженням я не хочу звинувачувати Церкву за багатство її традицій. Мене лиш непокоїть нечіткість меж поняття «традиція». Уже давно минули часи, коли людина упродовж життя мислила себе в категоріях однієї культури (а відтак традиції та культу). Сучасну традицію (іншими словами – своє житейське середовище) значною мірою ми змушені формувати самі – щось відсіюючи, а щось вибираючи. Зрештою, замість нас це можуть успішно зробити мас-медія або інше джерело інформаційного впливу. За таких умов навколишній шум приглушує голос Церкви. Здається, все зводиться до відношення між суб’єктом та непевною об’єктивністю. Греко-католикІмовірно, важливою тут є також і мотивація «ходіння до церкви» (а може, і греко-католицької самоідентифікації взагалі). Якщо «греко-католик» означатиме для мене лише політично-культурну орієнтацію (скажімо, «европейський вибір»), тоді, мабуть, підтримуватиму різноманітні латинські звичаї в нашій Церкві, хибно вважаючи, що так стану більш европейським). Якщо «греко-католик» – це передусім «греко-» (славна традиція Візантії та Руси), тоді тяжітиму до всього східного, незважаючи яке воно, і чиє, і навіщо.Отож культ тісно пов’язаний із самоідентифікацією, а також культурними чи суспільними настроями даного нам сучасністю історичного моменту. Доречно тут згадати москофільський рух у Галичині в ХІХ ст.: заклики до чистоти обряду, повернення давніх звичаїв ґрунтувалися не на духовній (чи хоча б науковій) практиці, а були продуктом суспільних настроїв, політичних течій. Тобто важливий заклик стояв на фальшивій основу, тому й зазнав такої прикрої поразки. Здається, нині історія частково повторюється: серйозні питання церковних фундаментів розглядають із хитких та невисоких політичних дзвіниць. Однак це дещо спрощений підхід – приписувати заплутаність обрядової ситуації в УГКЦ виключно кризою самоідентифікації. Важливими є також інші фактори, зокрема авторитет церковної влади. Часто можна почути нарікання: «Чому в Церкві немає порядку? », «Чому на одній парохії священик робить так, а в сусідній по-іншому? », «Чому кожен править по-своєму?»… Кінцевим адресатом таких нарікань часто стає Святий Юр: «Чому Гузар не наведе порядку?» Розгублені парохіяни бажають хоча б десь відчути «сильну руку»; спраглі порядку шукають того місця, де панує священний лад. Але хаос – інфекційна хвороба і не може існувати для одних, не заразивши інших. Суспільство, де кожен державний службовець почуває себе удільним князем, не може хворіти на цю роздрібленість лише в системі держави. Тому очевидно, що з чиновників-можновладців беруть приклад отці (пригадаймо минулорічний конфлікт у львівській церкві Ольги та Єлизавети). У такій ситуації «тверда рука Святого Юра» могла би хіба що поглибити кризу, довести Церкву до повної розділености. Щодо богослужбового питання, то було чимало постанов Синодів; Конґреґація Східних Церков опублікувала «Літургійні інструкції»… Та чи сприяло це суттєвим змінам? Здається, ні. Наприклад, в одному лише питанні причащання дітей усе залишилось, як і було. Авторитет церковного уряду сказав своє слово, а вже священикам та вірним вибирати – іти за пастирем чи ні. Добрий пастир не той, що заганяє отару палицею і прокльонами, а той, що дає вівцям зрозуміти: нема у вас іншого такого притулку, як цей. Цікаво порівняти літургійні дискусії в Греко-Католицькій Церкві з дискусіями у Православних Церквах. Там питання цілости та незмінности обряду не постають так гостро. У православ’ї далеко більше дискусій триває навколо проблем канонічности, підпорядкування – це той спектр питань, з якими в УГКЦ відносно спокійно. Таку літургійну недискусійність православ’я можна пояснити єдністю між богослов’ям та ритуалом. За такої умови в обряді важливе все, аж до останньої свічки в притворі. Такий підхід має також небезпеку перетворити богослужіння у нерухомого ідола (наприклад, дискутоване у Російській Православній Церкві питання про неперекладність Євангелія з церковно-слов’янської мови). Греко-католицький підхід до обряду взорував латинське розуміння богослужіння; головне питання тут – «Що важливе, а що другорядне? ». Але, розглядаючи проблему саме так, ризикуємо дійти до літургійного мінімалізму, на який хворіє нині Римо-Католицька Церква. Позбуваючись так званих «архаїчних залишків» (як-от другий антифон або єктенія за оглашенних), чи не втрачаємо ми щось призабуте, попри все – важливе? Полегшуючи перекладами слова богослужінь, чи не оголюємо ми Таїнство? Надто доступний Бог перестає бути Богом. Виміри церковностиВ одному з попередніх чисел «Патріярхату» Андрій Шкраб’юк говорить про два виміри церковности: про парохії, де богослужіння служилося б «нормально», і парохії, де поряд із «нормальним» богослужінням існував би також творчий (очевидно, суттєво відмінний) підхід. А.Шкраб’юк має на увазі футуристичну перспективу – творення нового обряду відповідно до сучасности.Однак можливим і не менш духовно плідним залишається також погляд на богослужіння у напрямку минулого. Яким воно було? Що ми втратили? Особливо виразним тут може бути приклад монастиря New Sкeet Православної Церкви в Америці. Це вартий уваги приклад сміливих, може, не завжди вдалих рішень: монастир намагається відродити константинопольське катедральне богослужіння, хоч у монастирському середовищі такі відправи «не зовсім на місці». У нас є парохії, де богослужіння, зберігши свої традиційні форми, відчутно різниться від більшости напівосучаснених, завислих між традицією та «модернізмом» відправ. Маю на увазі церкву Софії-Премудрости Божої у Львові на Кайзервальді та церкву святого Іллі в Бремптоні біля Торонто. Такий поділ на «різні виміри церковности» не вирішує проблеми, радше констатує сучасну ситуацію, коли християн «за списком» багато, а християн, «котрим на Богові залежить», мало. Тому, напевне, й групуються в таких маленьких осередках. Тому, обговорюючи ось такі питання (як, наприклад, літургійне), натрапляєш на розуміння чи нерозуміння кількох (часто давно знайомих) людей. Іншим то чи не важливо, чи недостатньо важливо, щоб висловити свою думку, чи, може, взагалі все ясно, тому й нема про що говорити… Може, корінь літургійної проблеми – в тотальному недбалому ставленні до богослужіння? Живемо з надією, що Бог те все витерпить, та й на букву закону Він не зважає, адже Він – Бог і може дозволити собі милосердя… Може, й так, і питання обряду та його форми належить до земних та суєтних, і лише сліпі, котрим треба палички відчути дорогу до Бога, потребують вирішення всіх цих літургійних дилем. Зрештою, питання богослужбової форми, мабуть, не терплять масового підходу, широкого обговорення. За своєю природою це, очквидно, питання делікатні. У ширших дискусіях вони перетворюються на суперечку з різними ворожими настроями (як у міжконфесійних конфліктах на початку 90-х років ХХ ст.) або ж перетворюються на комедію (Люїс Бюнюель у фільмі «Чумацький шлях» іронізує на тему всенародних обговорень складних богословських питань). Отож у літургійному питанні межі дискусій мають бути чітко визначеними і, звичайно ж, присутня висока компетенція. Вчитися?Одне з можливих пояснень літургійного питання – звинуватити в усьому процес навчання: «мусимо навчити парохів правильно відправляти», «навчити парохіян, навчити дяків, навчити іконописців…» Одне слово, усі сподівання покладати на якусь навчальну установу (наприклад УКУ). Але річ у тім, що сам процес навчання нічого не дає без плідного ґрунту. Імовірно, мусимо констатувати, що ґрунту немає, бо за 15 років після виходу УГКЦ з підпілля мало що змінилося в питанні обряду. Складається враження, ніби на деяких парохіях ще й дотепер служать у підпіллі. Чи ми не навчилися? Чи все ж це підтверджує думку, що процес навчання довгий, може, навіть і на все життя?Ще один шлях розвитку літургійної дискусії – нові богословські пояснення заповіді «Пам’ятай день святий святкувати». Почати від перших, основних питань, щоби зрозуміти нинішню конкретику: чому ми ходимо до церкви, що це для нас означає, що ми з того маємо, а що Богові до того… Поки що з таких богословських коментарів маємо чітке обґрунтування Євхаристії. Інші богослужіння, зокрема вечірня з утренею (не кажучи вже про різноманітні обряди посвячень – від вуликів та мостів аж до криниць і автомобілів), існують мовби причепи, як щось для «особливо побожних», що можна замінити Службою Божою увечері (мовляв, Євхаристія важливіша, ніж «Світло Тихе»). У цьому випадку піти на вечірню, але не бути на Літургії означає не пошанувати Святого Дня. Звичайно, таке трактування прирікає чимало богослужінь на зникнення чи доживання у літургійних заповідниках. Якими б не були можливості вирішення сучасних літургійних проблем, ми все ж не уникнемо цього людського закону – можливости вибору. Або ми несемо Христове Світло світові, або ж навпаки – затьмарюємо те Світло байдужістю світу. І за таких обставин питання про східність (чи окремішність) нашого обряду залишаються питаннями вторинними, похідними. Основною проблемою залишається вибір – або одягти світ у Христа, або обмежити Бога до ритуалу, до гарненького обрамлення навколо сірого та беззмістовного життя. По-іншому це питання звучить так: «Бог – це все життя чи тільки від десятої до дванадцятої щонеділі та на свята?» Коментувати:
|
|
| © Патріярхат, 2004-2008. Використання матеріалів «Патріярхату» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань — гіперпосилання) на «Патріярхат». |
«ПАТРІЯРХАТ» |