|
|
|
Новини | Архів | Бібліотека | Передплата | Редакція |
| / Головна / Бібліотека / Побожність: |
Останні матеріали бібліотеки «Патріархату»:
|
|
ПобожністьТарас ТИМОНелегко знайти в нашому «релiгiйному лексиконi» слово, яке б викликало бiльш суперечливi, часто дiяметрально протилежнi асоцiяцiї, нiж це. У ньому немовби зосередилася вся неоднозначнiсть мови, а зрештою – i вся релiгiйнiсть нашого народу: проста, iнодi суперечлива i водночас глибока. Чому ж iснує така контроверсiйнiсть i в чому вона полягає? Нашi предки знали слово «благочестiє», вiрний вiдбиток грецького євсевiя, що мало для древнiх точно окреслене значення: «благочестивим» вважався той, хто твердо дотримувався Вiри та засвiдчував це дiлом. «Нечистивими» ж (вiдповiдник грецького асевiя) називали зовнiшнiх ворогiв християнства – гонителiв вiри, або ж єретикiв – ворогiв внутрiшнiх. Поняття цi (i в грекiв, i в слов’ян) конкретнiшi, нiж наше «побожнiсть». Пояснення такiй чiткостi, однак, треба шукати не в самiй мовi, а радше у бiльшiй однозгiдностi та в цiлостi свiтогляду стародавнiх. Орiєнтиром для їхнього «благочестiя» був глибоко церковний iдеал Святости, закорiнений в Євангелiї, оспiваний у богослужiннi, прославлений у Житiях святих, змальований на iконi, вистражданий у життi... Окрiм того, Церква в старовину iснувала у набагато більш замкненому, монокультурному середовищi, де легко було виробити однозгiдну систему поглядiв… У наш «глобальний» час ми вже не знаємо тiєї свiтоглядної та культурної одностайности, яку люди подiляли ще неповне столiття тому. У нашому свiтi спiвiснують i взаємно переплітаються чимало рiзних світоглядних рухів і течiй, часто дуже рiзнорiдних або й протилежних за своєю суттю. Саме їхнє переплетення i формує дивний вiзерунок сучасної побожности з усiма його химерностями i парадоксами. У нього вплелося все: вiд iстинно глибокої християнської мудрости до солодкавої екзальтованої «мiстики» барокового зразка (згадайте улюбленi багатьма нашими вiрними образочки, де маленький Iсусик iз рожевими щiчками i блакитними оченятами мило складає на грудях рученята) та напiвпоганських забобон i магiзму, для яких сутнiсть християнства зводиться до виконання обрядiв i дотримання звичаїв. Побожнiсть... По-Божнiсть... Це слово легко вiдкриває свою етимологiю: побожний той, хто живе по-Божому. У цьому його глибока мудрiсть i сила, але i його неоднозначнiсть. Змiст побожности залежить вiд того, як людина уявляє собi Бога, ким Вiн для неї є. Справжня побожнiсть не зводиться до «набоженств», часто надмiру емоцiйних чи «механiчних» (вiдмовили дев’ятницю – i є результат; вiдчитали «Таємницю щастя» – i заробили собi Рай). Суть по-божности – у глибинному значеннi слова: жити Божим життям, перебувати у божественному способi буття, наслiдувати Бога у своїх вчинках, словах, почуттях i навiть помислах. Від найранiших часiв християнства побожнiсть розумiли як наслiдування: «Будьте моїми наслiдувачами, як i я – Христа» – закликає апостол Павло. «Ви – наслiдувачi Бога,» – вторує йому св. Iгнатiй Богоносець. Це насамперед наслiдування Христа такого, яким Вiн явив себе у Воплоченнi: наслiдування Його любови, смирення, спiвчуття до людей, прощення, терпеливости, жертовности. Це наслiдування постiйного кенозису Господа – Його самоприниження, Його зiшестя спочатку у свiт, а потiм i в ад. Зміст Різдвяного Таїнства, яке ми сьогодні святкуємо саме у тому, що Бог починає жити людським життям для того, щоб навчити людину жити спочатку по-людськи, повнотою людяності, а відтак і по-Божому – повнотою життя дітей Божих. «Вочоловічення» Бога – це запрошення до «обожнення» людини, це відкриття дверей втраченого Раю, як співають богослужбові тексти Різдва... Однак побожність (напевно, ще бiльшою мiрою) – це також i наслiдування Троїчного Бога: Отця, Сина i Святого Духа. Християнське богослов’я визначає божественне триєдинство як «буття для iншого», «життя один для одного»: Отець передає все своє єство Синовi i Духовi Святому, весь перебуває у Синi i в Дусi. Пресвята Тройця живе єдиним Життям, яке вiдвiчно переливається вiд Отця до Сина i Святого Духа. Таку спiльнiсть життя Церква називає «єдиносущнiсть». Саме до такого Бого-подiбного життя покликана вся Церква і кожен з нас зокрема. Це покликання до спiльности, єдиносущности подружжя, родини, парохiї, народу, Вселенської Церкви i всього людства. Це заклик подiляти з iншими своє майно, таланти, сили, харизми, життя... Це виклик бути спiльнотою любови, любови, що животворить. Лише про таку людину чи громаду людей можна буде сказати, що вона «на образ i подобу» Божу, що вона по-Божна, що вона – Церква. Важливо, однак, пам’ятати, що по-божнiсть, наслiдування Бога – це не одноосiбна дiя людини, не її самотнє зусилля. Це насамперед дар сопричастя Божому життю: «Перебувайте у менi... Перебувайте у моїй любовi... Хто в менi не перебуває, той як виноградна галузка всохне, i викинуть його геть» (пор. Йо. 15, 4-9). Побожнiсть дарується нам як спадщина по Бозi, пам’ять по живому глибинному одкровеннi та досвiдченнi Живого Бога. Коментувати:
|
|
| © Патріярхат, 2004-2008. Використання матеріалів «Патріярхату» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань — гіперпосилання) на «Патріярхат». |
«ПАТРІЯРХАТ» |