Патріярхат Новини | Архів | Бібліотека | Передплата | Редакція
 / Головна / Бібліотека / Кров мучеників – зерно нового життя: вчорашні мученики промовляють до сьогоднішнього християнина:
Останні матеріали бібліотеки «Патріархату»:

Кров мучеників – зерно нового життя: вчорашні мученики промовляють до сьогоднішнього християнина

Олег ТУРІЙ

Історія XX століття в Україні забарвлена в багряний колір. За приблизними підрахунками, на цій землі насильницькою смертю загинуло майже 17 мiльйонiв людей. Особливо трагічним є те, що ці жертви були породжені не лише війнами та конфліктами, а й химерними ідеями перебудови світу, в якому не виявилося місця для Бога.

Водночас історія XX століття в Україні – це не лише історія цілеспрямованого й методичного насилля «власть придержащих» чи безнадійної агонії приречених. Це насамперед історія мужньої витривалости та героїчного спротиву, незламности духа і величезної сили віри, яка була одинокою зброєю тих, хто таки здобув перемогу в нерівному двобої Добра і Зла, хто дочекався світлого Празника Воскресіння своєї Церкви.

Історію цього двобою, історію мучеництва і жертовности багатьох відомих і невідомих героїв не можна забути, занехаяти чи відкласти «на потім» з огляду на інші, як може здатися, «важливіші справи». Вона вимагає пізнання і всебічного осмислення – шанобливого, навіть благоговійного, але систематичного та критичного. Це потрібно насамперед для нас, нині сущих, щоб очиститися від гріха ненависти і кровопролиття, щоби вшанувати пам’ять невинно убієнних, щоб покаятись і не судити, щоб від усього серця вибачити і з чистою душею попросити прощення. Бо тільки тоді можемо мати в Бога надію, що трагедія минулого більше ніколи не повториться, а перенесені страждання і пролита кров не закликатимуть до помсти.

Про що ж промовляє до нас, сьогоднішніх християн, досвід наших новомучеників? Я наважуся виразити це у трьох словах – Віра, Надія, Любов.

Віра

Віра – той стрижень, та опора, яка дозволила вистояти супроти насилля тиранії, панування якої було засноване не просто на безвір’ї, а на цілеспрямованому поборюванні віри. Ця віра виражалася у прагненні повсякчас бути з Христом, виконувати Його заповіді та сповняти доручену Ним місію. Зокрема про ігумена василіянського монастиря у Дрогобичі Якима Сеньківського (за свідченням співв’язнів, його зварили в казані тюрми на початку німецько-радянської війни у червні 1941 року) сучасники згадували: «Від перших днів перебування в Дрогобичі він став улюбленцем усього міста. Симпатії населення здобув він своїм блискучим проповідницьким хистом, умінням пристосувати себе до інтелігента й робітника, до старшого й молодшого, навіть до маленької дитини. Завжди ввічливий та з сердечною усмішкою на обличчі. Душею відчувалося, що в цій людині немає ніякої злоби, а за вродженими скромністю та гідністю криється справжній Христовий слуга...»

Саме велика відданість і повна посвята своєму пастирському служінню були не лише запорукою витривалости під час випробувань; ще задовго до випробувань мучеників люди сприймали ці риси як ознаки святости. Про блаженного Владику Миколая (Чарнецького), апостольського візитатора на Волині, а згодом в’язня ГУЛАГу, один із бельгійських співбратів-редемптористів у 30-х роках XX ст. залишив такий спогад: «Всюди у ньому вбачали святого монаха і місіонера. Не менше в Згромадженні завжди вважали його чоловіком Божим, повним любови Бога і душ. Добрий отець був прикладом для цілого Згромадження. Він заховував Правило в найменших подробицях, не занедбував жодної вправи, усе виконував точно, докладно, досконало. Ранішні молитви, полудневий іспит, часті відвідини Святих Тайн, часослов, розважання, благодарення по Службі Божій, тижневу конференцію, духовне читання – живе Правило. Великий, подиву гідний святий. Досконалий монах – священик і апостол».

Супроти молитви наших праведників були безсилі навіть вороги. Один енкаведист після чергового арешту о. Михайла Винницького розповідав своїм домашнім: «До нас привезли священика. Називається Винницький. Він цілу ніч клячав і молився. Я ще такого не бачив». Бути з Господом для християнина означає насамперед приймати Його найсвятіше Тіло і Кров. Для душпастирів це означало ще й обов’язок здійснювати за всяких обставин цю безкровну жертву. Навіть у тюрмах священики і єпископи намагалися не занедбувати Євхаристії. Блаженний Владика Василь (Величковський) використовував кришку від консерви, і «ця бляшка, – казав уже після його звільнення з ув’язнення Митрополит Максим (Германюк) у своїй промові 2 липня 1972 року, – то була і його чаша, і дискос, і його престіл, і його церква; такий храм Божий, така віра. То Церква, якої не знищить... жодне насилля, якої не замкне жодна тюрма, якої не знищить ніхто і ніщо, бо то сила переконання, бо то ласка Божа». Мирянка Наталя Попович риб’ячою кісткою і нитками від радянського прапора вишила дві ікони, для того щоб належно відправляти Літургію.

Глибока віра та відсутність страху були тим фундаментом, на якому ґрунтувалася вірність греко-католицьких єпископів і священиків, монахів, монахинь та мирян Христовій Церкві, своєму покликанню і служінню в ній, а також її Верховному Архиєреєві – Намісникові Петрового престолу. За свідченням одного зі співв’язнів, блаженний Владика Григорій (Хомишин) на запитання слідчого-садиста: «Ви, Хомишин, виступали проти комунізму?» – рішуче відповідав:
– Виступав і буду виступати!
– Ви поборювали радянську владу?
– Поборював і буду поборювати!

Надія

Вірна людина обов’язково надійна в чомусь або для когось. Саме такі риси виявили блаженні о. Микола Конрад і дяк Володимир Прийма, яких по-звірячому закатували енкаведисти у червні 1941 року, коли ті відвідали хвору жінку, що потребувала Святої Сповіді. Ось як згадує про це парохіянин Юрій Скавронський: «Він ішов зі Святими Тайнами, ішов виконувати свій святий обов’язок – висповідати жінку в сусідньому селі. Він не міг не йти, хоча його зупиняли. Це я знаю, що його зупиняли і казали: «Отче, не йдіть, війна почалася, все може бути». Він відповів, що це його святий обов’язок, а тому мусить іти. Одягнувся і разом із дяком Володимиром Приймою пішли… і не прийшли…» Блаженний священномученик Андрій Іщак, який, знаючи про смертельну небезпеку, відмовився залишити своїх парохіян без духовної опіки; його розстріляли під час відступу солдати Червоної армії. А вже підпільний Владика Симеон (Лукач), заарештований 1949 року за відмову перейти на режимне православ’я, на допитах зізнався в душпастирській діяльності, категорично відмовившись назвати імена членів катакомбної Церкви. У протоколі його допиту записано: «Я відправляв Службу Божу на квартирі і по деяких хатах, де бувало від однієї до тридцяти осіб... Також уділяв хрещення і вінчання... Одначе совість не дозволяє мені згадати імен, щоби через мене не терпіли ті люди, що шукали в мене духовної послуги. Я чинив із вірою, що служу Божій справі, тому наразився на небезпеку попасти в колізію з державним законом. Оскільки держава визнає мене винним, сам хочу нести відповідальність».

На мою думку, така здатність слугувати надійною опорою для інших ґрунтувалася на безмежній довірі до Божої всемогутности та великої особистої надії на Його повсякчасну опіку й милосердя. Один з епізодів, що трапився з Владикою Чарнецьким уже під час повторного наступу радянських військ 1944 року, яскраво демонструє це. Кир Миколай читав лекції в семінарії, коли раптом почувся жахливий гук бомб, що падали на місто. Студенти не на жарт перелякалися, а блаженний спокійно зауважив: «Можливо, ви хочете сховатися до підземелля? То можете йти. Але не страхайтеся, ми перебуваємо в Божих руках».

Про ще одного нашого новомученика, який помер від тортур у концтаборі біля Воркути 1950 року, литовський священик-співв’язень Альфрисас Сварінскас згадує: «На засланні серед людської мізерії я стрінув теж і правдивих ангелів у людському тілі, які своїм життям представляли на землі Херувимів, прославляючих Христа – Царя слави. Між ними був Ісповідник віри Владика Григорій (Лакота), перемиський єпископ-помічник, який від 1949 року до половини 1950 року просвічував життя нам, знесиленим каторжанам, своїм прикладом християнських чеснот». Владику-священномученика Йосафата (Коциловського) православні монахині Покровського монастиря зуміли поховати по-християнськи, а не в спільній могилі: вони викупили тіло Владики в табірних охоронців за порадою православного єпископа, ув’язненого в цьому ж концтаборі біля Києва, який просив захоронити Владику «в окремій могилі, бо то є святий чоловік».

Завжди з надією очікували приїзду на батьківщину блаженного о. Олексія Зарицького. Після восьмирічного ув’язнення в таборах Сибіру й Казахстану (за відмову перейти на православ’я) він кілька разів бував у рідному краї, але знову повертався на Схід, щоб опікуватися душами розсіяних скитальців. Монахиня Констанція (Сенюк) свідчить: «На нього чекало майже ціле село. Хоч були люди, які ходили до православної церкви, але й вони не сповідалися, чекали... І дочекалися. Коли ми дали знати людям, що є о. Зарицький, всі прийшли до нас, щоби висповідатися. Сповідь почалася від вечора і тривала майже до ранку. На світанку отець відправив Службу Божу. Дуже багато людей скористало: і молодих, і дорослих. Вони брали шлюби, хрестили дітей. Отець Зарицький був з нами ціле літо. А 21 вересня він мусив від’їхати назад до Караганди, мусив вернутися, бо і там на нього чекали...»

Любов

Чеснотою, яка поєднує і довершує дві перших складових частини заповіту наших мучеників, є Любов. Адже сам Господь «так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Йо. 3, 16). Можливо, найяскравішим прикладом такої любови аж до готовности прийняти хрест став мученицький подвиг блаженного Зиновія Ковалика. На його приміційному образку були видрукувані такі слова: «О, Ісусе, прийми мене зі Святою Жертвою Твого Святого Тіла й Крови. Прийми її за святу Церков, за моє Згромадження та мою Вітчизну». Цей напис виявився пророчим. Під час першої радянської окупації Галичини отця заарештували за сміливі проповіді з критикою безбожного режиму, а після відступу Червоної армії в червні 1941 року очевидці побачили його розп’ятого «як Христос» на стіні коридору львівської тюрми «Бригідки».

Любов до ближнього, яку Христос дав нам як одну з найважливіших заповідей Господніх (Мт. 22, 39), інколи мала ще тісніший, родинний вимір. Блаженний о. Микола Цегельський, якого за відмову відректися від своєї Церкви заслали до Мордовії, а дружину, трьох дітей і невістку вивезли в Читинську область, зазнав нестерпних фізичних страждань через хворобу, а ще більших моральних тортур через роз’єднання з близькими. Проте це не зламало його духу і не порушило його сердечної турботи про них. В одному з листів він писав: «Моя наймиліша дружино! На Успення минуло 25-ліття нашого подружжя. Мило згадую наше спільне родинне життя і в снах щоденних з тобою і діточками, і тому я щасливий... Цілую батьківським поцілунком їхні чоленька та благаю жити чесно, заховуватись у невинності, держатись оподалік усякої скверни. За це молюсь найбільше».

Любити ближнього – це не тільки любити того, хто подобається тобі, хто близький чи споріднений з тобою. Євангеліє вчить нас любити й ворогів. Священномученик Омелян Ковч під час Другої світової війни відважно виконував свої священичі обов’язки, проповідуючи любов до людей усіх національностей та рятуючи від винищення євреїв. У грудні 1942 року його заарештувало гестапо. Блаженний виявив геройську мужність у концтаборі, визволяючи від зневіри в’язнів, засуджених на смерть. Натомість своїх рідних він просив: «Я розумію, що ви стараєтеся про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого. Учора вони вбили 50 чоловік. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання?.. Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі є рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латиші та естонці. З усіх присутніх я є одиноким священиком. Не можу навіть уявити собі, що було би тут без мене. Тут я бачу Бога, який однаковий для всіх, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами. Можливо, наші Церкви є різні, але у всіх них царює той же великий Усемогутній Бог. Коли я відправляю Службу Божу, всі вони моляться… Не турбуйтесь та не зневіряйтесь моєю участю. Натомість радійте зі мною. Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Вони є одинокими, хто потребує молитов… Нехай Господь помилує їх».

Серед темряви комуністичного режиму наші мученики життєвою поставою більше ніж словами давали свідчення Христової любови до людини. Тієї любови, яка не виключає зі свого впливу нікого, навіть мучителів і ворогів. Своїм переслідуваним побратимам о. Роман Бахталовський нагадував, що треба любити також тих, хто переслідує, бо вони допомагають осягнути Царство Боже. Вже стала легендарною розповідь про навернення ката, який знущався з Владики Чарнецького, після того, як наш святець з любов’ю промовив до нього: «Сину, доки будеш мучити дітей Божих?» Про Владику Величковського згадує один зі співв’язнів таке: «Він молився за нас, невільників. Він молився і за тих, хто наглядав за нами й збиткувався над невільниками. о. Величковський прагнув усім прихилити небо. Він любив по-християнськи навіть наших мучителів! У це годі повірити, але то був факт! І такий факт, що викарбувавсь у моєму серці назавжди й світився, яснів і променів у темряві ненависницького абсурду сталінських таборів».

«Страху нема в любові, а навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо ... хто боїться, той недосконалий у любові» (І Йо. 4, 18). Відповідно до цих слів апостола Йоана чеснота відваги становить у християнському житті друге обличчя любови. Відвага – це також вияв віри в Божу присутність і в Боже діяння навіть серед важких випробувань. Тому можна сказати, що відвага виражає глибину віри певної особи. Віра ж, заснована на любові, – це запорука нашого спасіння і життя у вічності. «Ми-бо духом з віри очікуємо надії оправдання», бо у Христі Ісусі нічого не важить більше, як «тільки віра, чинна любов’ю» (Гал. 5, 5).

27 червня 2001 року під час візиту Святішого Отця Івана Павла II в Україну було проголошено священномучеників УГКЦ для їх почитання усією Католицькою Церквою. Висловлюючи вдячність за це свідчення крови, Вселенський Архиєрей дає нам ключ до розуміння того, у чому полягає «світлий приклад геройських свідків Євангелія», закликаючи нести далі нев’янучий вінець їхнього мучеництва: «Будьте так само, як і вони, вірними Христові аж до смерті. Якщо Господь благословить вашу країну численними покликаннями, якщо семінарії заповнені, – і в цьому джерело надії для вашої Церкви – то все це, без сумніву, є одним із плодів їхньої жертви».


д-р Олег Турій – директор Інституту історії Церкви
Українського Католицького Університету



Коментувати:

Автор

E-mail

Коментар

19 + 7 =    

 

 
© Патріярхат, 2004-2008.

Використання матеріалів «Патріярхату» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань — гіперпосилання) на «Патріярхат».

«ПАТРІЯРХАТ»
Україна, Львів 79044
«ПАТРІЯРХАТ», п/с 8881,
тел./факс: (+38 032) 299 56 40
e-mail: patriyarkhat[at]gmail.com