Патріярхат Новини | Архів | Бібліотека | Передплата | Редакція
 / Головна / Бібліотека / Патріархат – світло сьогодення і майбутнього:
Останні матеріали бібліотеки «Патріархату»:

Патріархат – світло сьогодення і майбутнього

о. Роман Василів

Історичні корені патріаршого устрою в Середньовіччі. Богословське розуміння паріархального устрою Церкви.

Історичні корені патріаршого устрою в Середньовіччі

Прийнявши Хрещення і церковну залежність від Константинополя, Київська Церква стала залежною не тільки від Константинопольських патріархів, але і від Константинопольських імператорів. Східна Церква була національною Церквою Візантійської імперії, а Західна – понаднаціональною для всіх народів Західної імперії. На Заході імператор мав тільки деякий вплив на Церкву. На противагу цьому в Східній Церкві імператор мав вирішальний голос у всіх питаннях, що стосувалися церковних справ. Греки не були зацікавлені у створені національної Церкви у Києві. Вони хотіли бачити Київську державу своєю колонією, або, принаймні, васалом. Через це греки понад 200 років не допускали українців до керівництва Церквою.

В 1051 р. князь Ярослав призначає Іларіона Київським митрополитом. Обрання митрополитом Іларіона Головою Київської Церкви, причому вихідця з руських, та ще і без благословення Патріарха, беззаперечно було подієюнаслідком державної політики Київського князя Ярослава Мудрого для здобуття церковної автономії. Хоча вже в 1055 р. на митрополичому престолі править грек Єфрем. Історія замовчує долю Іларіона, але факт змагання за церковну автономію красномовний. Київська Русь не могла забути цієї події, і вже в 1147 р. знову повторюється факт незалежного від греків висвячення руського митрополита. Шість руських єпископів висвятили Климента (Смолятича) в Києві на митрополичу катедру.

Князівські міжусобиці не сприяли утвердженню церковної самостійності чи автономії, а з часу татарської навали на Русь на цілі століття були втрачені змагання за автономію, за самостійність.

Підготовка та змагання за патріархальний устрій в північносхідному князівстві (Московщина) в XIII – XVI ст.



Велична в минулому Київська Русь впала під навалою татарських орд, і майже століття після погрому Батия перебувала в трагічному стані заціпеніння. Беззахисна, зруйнована, порізнена Русь розпалася на дві частини: північносхідну (підпорядковану у васальну залежність золотоординському хану) і південнозахідну (приєднану до Литовського князівства).

Візантія, прагнучи підпорядкувати під свій контроль політику руських князів з допомогою Константинопольської патріархії (всупереч церковним канонам), при живому митрополиті Алексію призначає в 1375 році Головою Церкви болгарина Кипріана. Московський князь Димитрій дуже бурхливо зреагував на це призначення. Своє різке негативне відношення до Кипріана він виразив в той спосіб, що, за словами Ніконовського літопису, «не прия єго» і відправив у Київ. У князя був свій кандидатнаступник митрополита Алексія – священик МихаїлМитяй, який зайняв після смерті митрополита Алексія (1378 р.) святительську катедру. Князь Димитрій направив Митяя як кандидата на митрополичу катедру для офіційного рукоположення в Константинополь, повністю ігноруючи правами митрополита Кипріана. На жаль, по дорозі в Константинополь МихаїлМитяй помер. Напевно, що МихаїлМитяй не отримав би хіротонії і благословення на митрополичу катедру від Вселенського Патріарха. Проте змагання і кроки в бік автономії північносхідної частини Київської Русі (Московської Церкви) очевидні.

Церква була в особливому полі зору князів, царів, імператорів для досягнення політичної мети «збирання Русі». Ці амбітні політичні плани зреалізувалися б лише при обмеженні впливу ззовні, чи то Константинопольського патріарха чи Римського папи. Проблема автономії – це проблема патріотизму в церковному правовому полі, в церковному законодавстві. Помісна Київська Церква, а потім і Московська Церква, велику увагу приділяли національному елементу у змаганнях за автономію і патріархат. Створення національної церковної системи походить, отже, від початків християнства Київської Русі.

Церковна ідея Москви як третього Риму на послугах шовінізму московських князів



Правдоподібно, що на замовлення московських князів повстала в церковній літературі ідея Москви – Третього Риму – псковського старця Філофея.

Зародки цієї теорії знаходимо вже в творах новгородського митрополита Зосима в передмові до Пасхалії (1493 р.). Протиставлення Зосима і витіснення старого центру новим означало перехід світового значення Візантії на Русь.

Цю ідею розвинув і підняв на якісно вищий ступінь псковський старець Філофей. Римська Церква, згідно його твердження, перестала бути правдивою, внаслідок проникнення в неї єресі Аполінарія. Другий Рим – Константинополь – переможений турками. Світло Православ'я, отже, перемістилося в Москву. Її царі стали захисниками та опорою Православ'я. Відтепер Москва Третій Рим, а четвертому не бувати. Москва, для Філофея, стає серцем християнського світу. Ідея Москви як Третього Риму мала вплив не тільки на релігійну проблематику. Переваги Москви – Третього Риму над великим державами минулого породжували нове політичне мислення, згідно якого Москва стає не тільки «притулком» для істинних християн, але творить зародки імперського мислення та імперського шовінізму.

Завершенням цих релігійнополітичних змагань в Московській Церкві було встановлення Патріархату (1589 р.).

Встановлення патріархату в Московській Церкві



Роль царя в церковноправових відносинах Московської держави була дуже негативною. Так, наприклад, князь Василій III часто бував у Волокаламському монастирі, де ігуменом був Даниїл. Знайшовши в його особі вірного помічника, князь (на противагу всім церковним законам) іменував його митрополитом самочинно, без санкції Собору. Така трансформація релігійної свідомості в Московській Русі була закономірною, тому що йшла нога в ногу з трансформацією концепції верховної влади.

Такий стан незалежності Церкви від Константинопольського патріарха виявив хибність думок про патріархат як незалежність. Московська Церква стала ще більш залежною, але тепер уже від московського князя або царя.

Погляд греків на автономію Московської Церкви



Колоритна постать Максима Грека (14701556 рр.) свідчить про релігійну ситуацію початку XVI ст. в Московській Церкві. Максим Грек був засланий у ЙосифоВолокаламський монастир і його долю вирішували два церковні собори – 1525 та 1531 років. Одним із найважчих звинувачень було те, що Максим Грек засуджував ставлення Московських митрополитів без санкції Константинопольського патріарха (з 1448 р. митрополита почали вибирати собором місцевих єпископів згідно призначення московського князя). Така релігійна ситуація сприяла формуванню московської державності. Максим Грек по своїй політичній наївності не сприймав цих речей. Поплатився за це своїм життям (35 років провів в монастирських тюрмах).

Підготовка та змагання за патріархальний устрій в південнозахідному князівстві в XIII – XVI ст.



В епоху чужоземних завоювань Московщина була сильніше розорена монголотатарською навалою (адже татари не принесли з собою ні алгебри, ні Арістотеля), ніж Київська митрополія. Хоча Польща і підкорила собі Київську митрополію, проте майже три століття Україна і Білорусь, зазнавали більш сприятливого впливу в духовному розвитку, ніж північносхідні сусіди.

Крім того, Україна і Білорусь були змушені вести боротьбу за своє національне самозбереження в ситуації чужої державності. Цими осередками збереження і плекання національної та релігійної ідентичності були, насамперед, братства. Вони виступали супроти насильного ополячення та латинізації українців і білорусів. Отримавши право патронату, вони, на жаль, втручалися в церковні справи, що спричинювало конфлікти з церковною ієрархією.

В ситуації удільнородового князювання, яке утвердилося на Русі після Володимира Мономаха, верховна влада Київського князя поступово знівелювалася, а титул «Великий» привласнювали собі князі з найрізноманітніших теренів, незалежно від ієрархічного становища. Такий розбрат призвів до піднесення ролі Церкви. Церква користувалася правом арбітра в непорозуміннях і суперечках між князями. Вихована, виплекана на таких принципах верховенства над князями Церква України і Білорусі визнавала і свою зверхність над світською владою. Це було підставою визнання над собою зверхності Константинопольського патріарха.

XVXVI століття – це період, коли низи, за словами Івана Вишенського (15501620), «всі поєретичали», переходячи або в протестантські секти, або приймаючи реформаційні, раціоналістичні вчення (антитринітарії, социніани). Отож, назріла необхідність у кардинальних мірах для того, щоби шляхта не полонізувалася, переходячи в латинський обряд. Єдиним правильним виходом з цієї катастрофічної ситуації була єдність з Апостольською столицею. Томуто Київська Церква в 1596 році відновила єдність з Римом на підставі 33 Берестейських артикулів.

Що це дало для автономії і патріархату? Автономія Київської Церкви не порушує структури Вселенської Церкви. Насамперед, східний обряд відмежував Україну від впливів Варшави, від латинського обряду та урівняв українців в межах держави з Латинською Церквою і латинським обрядом. Єдність з Римом відмежовувала українців від впливів Москви та втручання Константинопольського патріарха, у якого затвердження митрополита чи єпископів відбувалося не без подарунків та грошових подачок (за це їх звинувачували у грісі симонії). Утвердження автономії було першим кроком до патріархату.

Автокефальна Московська Церква в 1589 р. на вимогу московського царя піднесла свою гідність до статусу патріаршої. А чотири місяці пізніше патріарх Константинополя Єремія II все таки визнав це піднесення московитів. Південна («долішня«) КиєвоГалицька митрополія не успадкувала азійськомонгольської ментальності державної домінації та автокефальної ізоляції Церкви. Вона, орієнтуючись на західну Європу, запопадливо берегла свої посередні чи безпосередні зв'язки із Римським центром Вселенської Церкви. Цю тенденцію Київської ієрархії підтримував тодішній екуменічно налаштований Константинопольський патріарх Єремія ІІ.

Богословське розуміння паріархального устрою Церкви

Порівняльна характеристика головування в Східній і Західній Церквах


У сьогоденні проблематика патріаршого устрою Української ГрекоКатолицької Церкви повстала з надзвичайною гостротою. Візит кардинала Вальтера Каспера в Москву ще більш загострив напруження в міжцерковних відносинах. Ще до цього часу високі достойники Римської Церкви з різних Конгрегацій не мають випрацюваного богословського розуміння ідеї патріархату в східному розумінні.

Для порівняння можемо взяти владу примаса латинської Церкви. Слово «примас» означає перший. Чи уряд примаса – це влада першості, привілей першості? Чи це почесна арифметична першість? Чи влада примаса – це управління єпископатом, координація єпископату, чи проста відзнакавирізнення, нагорода поміж єпископами?

Однозначно, що це влада. Примас подає подання на єпископські свячення, а Рим затверджує їх. Примас головує на всіх синодах, конференціях, конгресах. Примас контролює життя Помісної Церкви і єпископату. Примас – представник Помісної Церкви у міжцерковних відносинах. Примас – посередник між державою і Церквою. Такий реальний стан в Латинській Церкві.

Яка різниця між Помісною Церквою Польщі та Помісною Церквою України? Різниця в титулі. Східна традиція завжди «зрілу» Церкву титулувала патріаршою. Що означає «зріла» або Помісна Церква? «Зрілою» або Помісною є Церква, яка має своє управління, свої інституції, свій обряд, свої закони, яка є для свого народу та існує на території своєї держави. Отож, патріарх – це не привілей, не почесть, а юрисдикція в Східній Церкві. Необхідно поставити питання: «Чи ця юрисдикція походить від Риму (як делегування влади від папи)? Чи вона уділяється місцевими єпископами Помісної Церкви як обмеження їхніх прав?» Неузгодженість знаходимо у питанні співвідношення патріарха до Конгрегації Східних Церков. Який кардинал є зверхником нашої Церкви: конгрегаційний чи український? Очевидно, що конгрегаційний кардинал з волі папи та від його імені займається справами Східних Церков (в тому числі і Української). Якщо все ж таки Патріарх Української ГрекоКатолицької Церкви підпорядковується конгрегаційному кардиналу, то як він є рівний папі в питанні юрисдикції (наголошую: юрисдикції, а не примату)?

В «Декреті про душпастирський уряд єпископів у Церкві» II Ватиканського Собору сказано, що єпископам як наслідникам апостолів належить уся звичайна, власна і безпосередня влада, яка потрібна їм для виконання їх душпастирського уряду. В параграфі 27 «Догматичної Конституції про Церкву» сказано, що єпископів не можна вважати за вікаріїв Римського Архиєрея. Ця влада єпископів є власною, звичайною і безпосередньою, хоче нею керує найвищий авторитет Церкви, який може в деяких аспектах її обмежити задля користі Церкви і вірних.

Коли, отже, єпископи Помісної Церкви зрікаються деяких своїх прав на користь патріарха, то патріарх керує не владою Римського папи, а владою місцевих єпископів, які уділили йому ці повноваження.

Прозелітизм і місія


Однією з головних характеристик Церкви є її місійна діяльність. Якщо Церква не творить місії, то вона перестає бути Церквою. Адже завдання, дане їй Христом, категоричне: «Ідіть і навчіть всі народи...» (Мт. 28, 19). Проявом Учительського Уряду Церкви є місійна діяльність. Україна в розумінні Москви є канонічною територією Московського Патріархату. Канонічна територія має географічні ознаки. Христос не давав географічне завдання апостолам: «Ідіть в Африку, в Європу, Україну», але сказав: «Будете моїми свідками… аж до краю землі» (Ді. 1, 8). Таким чином місійна діяльність Церкви відноситься до людини («Навчіть всі народи…«), а не до території.

Патріарх Української ГрекоКатолицької Церкви та сама Українська ГрекоКатолицька Церква є українськими по суті. Чому ж не має права Українська Церква проводити місію на сході України для свого народу? Що таке прозелітизм, в якому звинувачують Українську ГрекоКатолицьку Церкву? Прозелітизм це примусове навернення в іншу віру. Прозелітизм – це навернення підступом чи обманом. Хіба можна в цьому звинувачувати Українську ГрекоКатолицьку Церкву? Немає ніяких підстав.

Чи має право сьогодні Українська ГрекоКатолицька Церква на місію в своєму народі? Якщо вона – для українців» (як сказано у Римських титулах), то очевидно, що має. Чому Московський патріархат не забороняє місію Автокефальної Церкви та Церкви Київського патріархату? Чому їм залежить на Українській ГрекоКатолицькій Церкві? Чому не ставиться питання протестантських місій? Якщо на Сході України люди нехрещені, то хіба це канонічна територія Московського патріархату? Якщо люди взагалі не знають про Бога, і ніхто цими людьми не думає займатися, принаймні зараз, то хіба це їхня канонічна територія? Якщо на Сході України живуть вихідці із західних областей, то хіба вони не мають права на опіку своїх душпастирів?

Церква не тільки може мати місію в своєму народі. Вона повинна мати її, це її обов'язок. Якщо Церква не є місійною, то вона вже не є Церквою, а організацією, яка зберігає старовину, звичаї, обряди, тип мислення тощо.

Визнання і узаконення помісності Української грекокатолицької Церкви


Становлення помісності Української ГрекоКатолицької Церкви з власним митрополитом, витоки якої сягають часів св. Володимира Великого і Ярослава Мудрого, мало свій початок в Берестейських артикулах. Папа Климентій VII у Декреті «Годиться Римському Архиєреєві» (Decet Romanum Pontificem) від 23 лютого 1596 р. визнав право за КиєвоГалицьким архиєпископом і митрополитом тепер і на майбутнє потверджувати чи наставляти і висвячувати єпископів без обов'язку за цим звертатися до Риму. Цей Декрет узаконює право Східної Церкви зверхності митрополита над єпископами. В цьому Декреті сказано і про те, що сам митрополит обирається Собором єпископів Помісної Церкви, з застереженням, що він має обов'язок складати визнання віри перед Римським Архиєреєм. Бачимо, отже, що найвищий авторитет Церкви визнав помісність або самоуправність Київської Церкви.

В 1807 р. папа Пій VII у буллі «У Вселенської Церкви» (In Universalis Ecclesiae) до Галицького митрополита пише, що його права є не порушені і важні «цим самим способом і формою», як це визнав папа Климентій VIII. Це визнання не відкликане і до сьогодні. Отож, воно є чинним правом Помісної Української ГрекоКатолицької Церкви.

Історично склалося так, що Українська ГрекоКатолицька Церква має всі юридичні підстави для проголошення її Патріаршою.

Хто ж повинен надати Церкві цей титул: папа, конгрегація, місцевий Синод єпископів чи сам Верховний Архиєпископ разом з постійним Синодом? Очікування надання патріархату – це очікування милостині. Такий патріархат завжди буде у залежності від того, хто надав його («ми вам дали, ви від нас отримали«). А це означає підпорядкування, обмеження в ініціативах, одним словом – залежність. Патріархат, наданий згори, буде залежний від конгрегаційних кардиналів і в своїй суті буде тільки «привілеєм», а Патріарх – привілейованим і… без прав. Аналізуючи церковну структуру Української ГрекоКатолицької Церкви (парафії, деканати, єпархії), зауважуємо: цю піраміду повинен завершити патріархат як логічний наслідок структуризації Церкви та її помісності.

Титул «Верховний Архиєпископ» не є властивий структурі Східної Церкви. Він був штучно впроваджений римськими достойниками свого часу можливо для того, щоб піднести Церкву, яку знищено на її рідних землях. Для тих, хто знаходився в еміграції, це асоціювалося з Верховним Головнокомандуючим Радянського Союзу (Й. Сталін).

На той час, коли Церква була позбавлена своєї території, цей титул був доречним, доцільним, об'єднуючим, будуючим. Тепер, коли Церква розбудувала всі церковні структури (університет, семінарії, інститути, капелянство, монаші чини, харитативні організації тощо), необхідні для нормального функціонування, то вказаний титул зайвий, і його необхідно усунути. Те, що було добре колись, стає шкідливим сьогодні. Афоризм «Найдовговічніше все тимчасове» підтверджується на практиці нашої Церкви і її відносин з Апостольською столицею. Наша Церква, яка на протязі тисячолітньої історії будувала свою автономію, свою помісність, свій патріархат, повинна довершити цей процес своїми власними потугами, бо чужинці, навіть і доброзичливі, завжди будуть проти цього.

Процедура проголошення патріархату


Українська ГрекоКатолицька Церква не повинна чекати подачок і милостинь від будького, але приречена самостійно вирішити свою проблематику. Необхідними кроками для цього повинно бути:
  1. проведення
    • єпархіальних соборів,
    • наукових конференцій, до яких будуть задіяні університети, академії, семінарії, катехитичні інститути;
    • міжнародного конгресу (обов'язково із залученням представників східних католицьких патріарших Церков), темою і метою яких обрати гасло «Патріархат – світло сьогодення і майбутнього»
  2. оприлюднення напрацьованих документів в ЗМІ, як церковних, так і світських;
  3. проведення Патріаршого Собору Української ГрекоКатолицької Церкви, присвяченого необхідності проголошення Патріархату, на якому голосуванням завершити процедуру проголошення Патріархату всією повнотою Помісної Церкви (згідно Берестейських артикулів та папських документів).
Все потрібно документально запротоколювати, відобразивши реальний стан з цього питання. В протилежному випадку недоброзичливці можуть звинуватити Голову Помісної Церкви у тиску на єпископат для досягнення мети – Патріархату. Запротокольовані документи необхідно подати до Апостольської столиці для потвердження.

Зовнішні ініціативи ієрархії Церкви щодо потвердження патріархату


Завершальним кроком цього внутрішнього процесу Помісної Церкви буде визнання Патріархату папою чи новим Вселенським собором.

Як повинен протікати зовнішній процес задля процедури проголошення патріархату? Які ж будуть наступні кроки цього процесу? Насамперед, вияснення термінології «патріархат» у східному розумінні для Учительського Уряду Вселенської Церкви.

Захід розуміє патріархат як почесть. По тій причині кардинал Вальтер Каспер йде на уступки Московському патріархату (під час його останнього візиту в Москву), вважаючи, що почесті можуть почекати, адже справа єдності Церков, відновлення екуменічних діалогів є важливішою за почесть якоїсь особи чи навіть Помісної Церкви. Тип мислення конгрегаційних кардиналів базується на західному розумінні цього титулу. Треба влити в їхню свідомість розуміння східного зразку цього терміну, тобто повернутися до розуміння патріаршої влади і патріархату першого тисячоліття (коли Церква була єдиною).

Хто це може зробити? Насамперед, Голова Помісної Церкви, який буває на зібраннях кардиналів. Хіба Голова Помісної Церкви не має права ініціювати доповідь перед кардиналами і папою з цієї проблеми?

Це може робити і виїзний Синод в Римі при зустрічах з папою, Конгрегацією Східних Церков та іншими достойниками Апостольської столиці. Теоретичні напрацювання, які будуть зроблені на рівні Помісної Церкви, треба довести до свідомості всієї повноти Церкви, аргументуючи важливість цієї проблеми.

Поняття «Патріархат» в Західній Церкві асоціюється з привілеєм і не несе в собі ніяких повноважень. Західний менталітет навіть титули митрополита чи архиєпископа також вважає за привілей, за почесть, бо архиєпископ чи митрополит є ординарієм, який не різниться в своїх правах від інших ординаріїв. Латинський патріарх Венеції, хоча і титулований патріархом, проте не має зверхності над іншими єпископами. Маючи на практиці приклад такого патріархату достойники Апостольської столиці не переймаються наданням титулів задля вищої цілі, навіть якщо такою ціллю є тільки початок діалогу з Московською Церквою.

Титул Латинського «патріарха» (почесного) бере свій початок з середньовіччя. Хрестові походи, наслідки котрих оцінюють неоднозначно, зродили титул Латинського «патріарха» на східних теренах. Цей патріарх мав на меті бути протилежністю Константинопольському, Єрусалимському чи Антіохійському патріархам. Народ не перейшов в Латинську Церкву, греки залишилися при своїх пастирях. На східних теренах залишився тільки історичний титул патріарха, який хіба що є відзнакою латинського єпископа в Єрусалимі, хоча він не має реального підґрунтя (відсутні парафії, деканати, єпархії, митрополії, інші церковні інституції). Титулу патріарха в такому розумінні Українській ГрекоКатолицькій Церкві не потрібно, а отже і не потрібно чекати його надання, бо це буде шкідливим для Української ГрекоКатолицької Церкви.

Українській ГрекоКатолицькій Церкві потрібен патріархат східного типу, тому що наша Церква є Східною. Це означає не тільки вибір Голови Помісної Церкви з числа місцевих єпископів. Синодом власної Церкви, але і надання йому або делегування йому особливих єпископських прав, особливих єпископських повноважень, які обмежують до певної міри свої (єпископські) повноваження через надання влади Голові Помісної Церкви і надання йому титулу «Патріарх».

Самопроголошення «патріархату» без проведення соборів, конференцій, синодів, міжнародних конгресів буде також шкідливим, тому що не буде мати теоретичного підґрунтя. Про патріархат повинен говорити весь загал Помісної Церкви. Якщо буде тільки самопроголошення від імені Голови Помісної Церкви з постійнодіючим Синодом, то це дасть підстави звинувачувати Голову Церкви у бажанні вивищення. Такий крок не бажаний без попередніх ініціатив.



Коментувати:

Автор

E-mail

Коментар

30 + 8 =    

 

 
© Патріярхат, 2004-2008.

Використання матеріалів «Патріярхату» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань — гіперпосилання) на «Патріярхат».

«ПАТРІЯРХАТ»
Україна, Львів 79044
«ПАТРІЯРХАТ», п/с 8881,
тел./факс: (+38 032) 299 56 40
e-mail: patriyarkhat[at]gmail.com