Діяльність Патріярха Йосифа поза межами Києво-Галицької Митрополії

Іван Дацько

Є це немалим викликом описати у кільканадцятьох сторінках діяльність поза межами Києво-Галицької митрополії такої визначної особистости якою був Йосиф Сліпий-Коберницький-Дичковський, бо коли так вглибитися у життя Патріярха Йосифа як Глави Української Греко-Католицької Церкви, то бачимо, що у нормальних відносинах, якщо такими можемо назвати часи 1944/45-их років, він працював усього п'ять місяців як владика-ординарій у своїй єпархії й митрополії, а саме від смерти Слуги Божого Митрополита Андрея 1-ого листопада 1944 р. до дня свого арешту 11-ого квітня 1945 р. Решту свого життя він провів як в'язень і каторжник до 1963 р., а відтак у Римі аж до своєї смерти 7-ого вересня 1984 р. Україну і Львів живим він вже не побачив. Його тлінні останки тріюмфально перенесено з Риму до Львова, згідно з його волею , в днях 26-28 серпня 1992 р.

Ото ж якщо брати до уваги факт, що після слідчої тюрми у Києві 1946 р. його вивезено поза Україну, Патріярх Йосиф провів 38 чи не найважніших літ з 92 років свого життя на чужині. Це значить, що понад третину своєї земної мандрівки Патріярх Йосиф працював і провів поза межами Києво-Галицької Митрополії й України.

До того завдання неначе готувало його з молодих літ Боже провидіння, бо вже 19-літнім юнаком у 1911-ому році його посилає Слуга Божий Митрополит Андрей до коле∂ії Canisianum в Інсбруці – Австрії на студії богослов'я, де він здобуває докторат з теології у 1918 р. Відтак молодий о. д-р Йосиф Сліпий студіює у Римі, де між іншим, вивчає крім німецької, італійську, французьку і англійську мови. Вернувшись до Львова він у ніякому разі не зриває контактів із закордоном. Навпаки, будучи ректором Львівської семінарії, а відтак і Богословської Академії він відбуває цілий ряд наукових подорожей до Польщі, Чехословаччини, Австрії, Німеччини, Італії, Швайцарії, Франції, Бельгії, Ірляндії, Туреччини та Святої Землі. Враження з подорожей списує він у книжках Паломництво до св. Землі, Подорож до Англії, Сицилія та у низці інших статтей.

Найбільшою любов'ю Патріярха Йосифа була наука і він передусім бажав бути науковцем і професором, та знову Провидіння кликало його бути виховником, архипастирем і духовним батьком в чи не найважчі часи історії Греко-Католицької Церкви України. Це архипастирське служіння коштувало його дуже дорого, бо найкращих 18 літ свого життя (1945-63) він провів у неволі. З особистих розмов знаю, як часто Патріярх Йосиф жалував за тими роками: “Скільки можна було за той час зробити, – казав він – та не можна було і не дали”…

Після арешту у Львові 11 квітня 1945 і суду в Києві Патріярха Йосифа везуть починаючи від 1946 р. до Москви, Новосибірська, Маріїнська, Боїмів, Кірова, Печори, Інти, Косья (Коми АРСР), Потьми, Мордовії, Маклаково, Кузьмінки, Єнісейська, Красноярська, Камчатки, Тайшетії, Свердловська, Вихоревки, Новочунки і т.п. Зрештою більш описово представляє свій хресний ход сам Патріярх у своєму Заповіті:

Ось так ступив я на тернистий шлях мого дальшого життя. Почало бути дійсністю те, що вмістив я у своєму пастирському гербі – “Пер аспера ад астра”. Передо мною, наступником Сл. Б. Андрея і переємцем Його духовної спадщини і Його заповітів, простелився довгий шлях відречення, несення хреста і свідчення Йому “пред человіки”, “в роді сем прелюбодійнім і грішнім” (Мр. 8,38). На цьому шляху могутня Божа Десниця помагала мені В'язневі Христа ради, давати свідчення Христові, як це Він прорік своїм учням-послідовникам: “І будете мені свідками в Єрусалимі і в усій Юдеї та Самарії, і аж до краю землі…” (Ді. 1,8). Але на придорожніх стовпах мого шляху видніли інші написи: Не Єрусалим, Юдея, Самарія, а Львів, Київ, Сибір, Красноярський Край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія…, і так дослівно «аж до краю землі».

Хотяй місця хресного ходу Патріярха були в межах тодішнього Радянського Союзу, то здебільша, хіба за короткими винятками побуту в Києві, він знову фактично постійно перебував поза межами Києво-Галицької митрополії. І під час цих 18 років три були його основні завдання: 1. Збереження віри серед свого народу; 2. Збереження церковних структур, хоч в умовах підпілля, Греко-Католицької Церкви в Україні й тодішньому СРСР, і 3. Домагання правного статусу – визнання і ле∂алізації - для своєї Церкви.

Будучи Главою Церкви поставленої поза законом, єдиним засобом збереження віри була молитва, листування та послання, і то в умовах суворої державної цензури. Все ж мимо тих невідрадних умов здійснював він це своє завдання

Цей час діяльности Патріярха Йосифа поза межами своєї митрополії (1945-1963) не буде темою нашої статті хоч би тому, що її основно простудіював владика Іван Хома. Натомість старатимуся представити працю Патріярха Йосифа в роках 1963-1984, коли здебільша він проживав у Римі.

Щоб підійти належно до вивчення діяльности і праці Патріярха Йосифа в Римі у 1963-84-их роках вистарчить властиво основно прочитати його Заповіт-Завіщання. Тоді кожному стає ясно, що з каторги до Риму Патріярх Йосиф приїхав з трьома чіткими візіями до здійснення: 1. Святе монашество, 2. Український Католицький Університет, і 3. Патріярхат Києво-Галицький і всієї Руси. Це був наче плян праці, який він хотів за всяку ціну започаткувати і передати грядучим поколінням. Ці три візії були скеровані до дня коли “воплотиться наше видіння і востане на волі наша Свята Церква і наш Український Нарід”, що наспіло сім років після його смерти, і тим самим стає для нас наче напуттям до здійснення в найближчому майбутньому.

Святе монашество

Патріярх Йосиф добре знав історію своєї Церкви та народу, і повністю собі усвідомляв, що коли в Київській митрополії процвітало святістю, наукою і працею монашество, росла та кріпшала і Церква. Він був свідомий спадщини, яку йому передали брати Андрей і Климентій Шептицький, і тому він пише у своєму Заповіті:

У своєму задумі основити східньохристиянське благочестя Слуга Божий Андрей поклав основи для відродження і росту монашого життя за Уставом св. Теодора Студита. Невтомно трудився на цьому полі його рідний брат, бл. п. Ігумен Климентій, страдний і смиренний ісповідник віри. Від них обох, боговгодних Братів, перебрав я їхню спадщину і їхні, в передчутті смерти висловлені прохання: Рятувати монаший Чин Братів Студитів. Господь Бог поміг мені сповняти їхню волю: В Україні, мимо ударів, росло Студитське братство, а серед Альбанських гір родилася Студитська Лавра з Архимандритом на чолі. І в далеких країнах вже миготять вогнища студитських острівців.

Студитська Лавра і її дочки-манастирі будуть собирати тих, що покидаючи життя в світі з-за любови до Христа і до Його Святої Церкви, йдуть служити світові у відреченні від нього, посвяті і молитві. Йдуть йому служити не як себелюбні чи слабодушні втікачі зо світу, але як невтомні працівники і молитвеники за нього, за весь світ, за свою Церкву, за свій Нарід… На островах монашого життя всі ті, що там собираються, стаються зберігачами і різьбарями рідної української християнської духовости, що виявляє себе у Святій Літургії, обрядовій чистоті, в східньо-християнській богословській мислі і монашому житті за взором древнього східньо-християнського благочестя. Вони також сострадають з тими, що стоять у боротьбі з лукавим світом, вони своїм життям стаються надхненниками для духовних покликань до служіння своїй Церкві!

Бажанням Сл. Б. Андрея і благанням моїм, переємця його заповітів є, щоб усі наші монаші Чини і Згромадження, яких значення і праці для добра душ ніхто не применшує, змагались між собою не за впливи і владу і не за те, щоб приподобатися людям, але, щоб суперничали між собою за ріст в особистій святості і за ревне і чесне служіння Христовій і рідній Українській Церкві. Тому благаю всіх монахів і монахинь: Не стидайтесь свого рідного, дорожіть своєю спадщиною! Яка ж вона, ця наша духовна спадщина цінна і багата! Вона ніяк не заслуговує на те, щоб погорджувати нею! «Не давайте священне собакам, ані не кидайте перел ваших перед свиньми, щоб не топтали їх ногами і, обернувшись, вас не роздерли» (Мт. 7,6). Нехай наша духовна спадщина проникне ваші душі, запалить вогонь у вашому серці, щоб її зберігати і плекати! На цій спадщині освячуйте свої душі благодаттю і дарами Святого Духа!

Властиво у цих словах сказано все, і то з такою силою і переконливістю, що коментарі зайві: Українська Церква потребує добрих, святих і відданих монахів і монахинь, які будуть служити своєму народові, не будуть соромитися свого рідного і житимуть східним благочестям. З рядів такого богоугодного монашества виходитимуть майбутні духовні провідники Церкви, які продовжуватимуть спадщину Андрея і Климентія Шептицьких та благання Патріярха Йосифа.

Будучи переконаним, що конечно потрібний осідок у Римі для монахів Студитів, які мали б жити згідно з тими началами, кілька місяців після свого освободження, фондами, які залишив у спадку о. Кирило Королевський і пожертвами вірних української діяспори Патріярх Йосиф закуповує у 1964-ому році монастир Студіон у Кастель∂андольфо біля Риму, недалеко від літної резиденції Римських Архиєреїв, над Альбанським озером. До цього монастиря часто і радо приїздив Патріярх Йосиф, уділяв там ієрейські й єпископські свячення, доглядав монахів і вірив, що монахи Студитського Уставу, як і всі наші монаші чини і згромадження – чоловічі й жіночі -, відродять свою працю у вільній Україні, що сталося за наших днів.

Для історії варта відмітити імена таких монахів Студитського Уставу, які в нелегких умовах трудилися в монастирі Римського Студіону в дусі Андрея та Климентія Шептицьких і Патріярха Йосифа: ієромонах Антоній Рижак (1908-2002) - перший настоятель і згодом ігумен обителі, ієромонах Ювеналій Мокрицький (1911-2001) – видатний іконописець, ієромонах Ісидор Васік, диякон Філотей, диякон Христофор Куць, брат Лаврентій Кузик, всі сьогодні вже покійні.

Серед живих, відомо, що теперішній Патріярх Любомир вступив саме до монастиря Римського Студіону в 1972 р. Там він був настоятелем (1974), а відтак архимандритом (1978). З ними в монастирі жили і працювали сьогоднішній єпископ Патріяршої Курії Гліб Лончина, ієромонах Рафаїл Турконяк, ієромонах Євтимій Волінський, брат Олександр Кіляр й інші.

Український Католицький Університет

Любов Патріярха Йосифа до науки видно зараз після вступних слів його Заповіту. Ось що він каже про неї:

“Добровільним в'язнем Христа був я і тоді, коли любов до Нього штовхнула мене на шлях здобувати знання і посвятитися науковій праці. Божому Промислові я вдячний за те, що запалив у мені цю іскру вже в моєму дитинстві,… З любови до науки залишався я і далі добровільним в'язнем Христа, коли, відчувши покликання до духовного стану, рішився служити Христові… В покликанні – служити Христові в духовному стані – виразно бачу Божу руку. Відчувши в ньому Господній Голос і підтримуваний Господньою десницею, радів я, що міг, упродовж кількох десятків найкращих років життя, працювати, як добровільний в ' язень Христа, бувши Його служителем, як науковець, богословський дослідник найбільшого об ' явленого Таїнства, Троїчного Божого Життя й, зокрема, Третьої Божої Особи у Пресвятій Тройці, Духа Святого, Духа Істини, Утішителя і Жизні Подателя, що все сповнює, що в нас і в Христовій Церкві невидимо перебуває (пор. молитва “Царю Небесний ” ). Надхненний Його благодаттю служив я своїй рідній Церкві на тих постах, які поручав мені Глава і Батько нашої Церкви, Слуга Божий Митрополит Андрей, як професор та ректор Духовної Семінарії і Богословської Академії, чи вкінці як основник Українського Католицького Університету тут в Римі … Як той, що став добровільним в ' язнем Христа, служив я українській богословській, колись так світлій науці, стараючись воздвигнути її з руїни, оновити її, у свідомості, що Наука – це один з наріжних каменів-стовпів відродження і сили народу, а богословська наука – це євангельський заповіт Христа – “Ідіть і навчайте всі народи …” (Мт. 28, 19). Наука є “остоєю для Церкви в нашім народі ” , вона через свої научні і виховні установи є “виховницею народу ” , бо через неї “одиниця стає тим багатіша, чим сильніше опановує її ідея, що обнімає небо і землю, час і вічність, історію і сучасність, серце і ум …” (Пор. моє Слово на відкритті Богословської Академії – 6 жовтня 1929 р.)”.

Після такого гимну на честь науки наглядно бачимо, що для Патріярха Йосифа служіння науці стояло на рівні з його священичим служінням і свідченням ісповідника. Ці три служіння – священству, ісповідництву і науці – це його життя, це його “добровільне ув'язнення Христа ради”. З тими трьома чітко виробленими цілями, які він уважав за свій “хрест”, за своє “добровільне ув'язнення”, Патріярх Йосиф прибуває до Риму зі свідомістю, що як Глава своєї Церкви він повинен працювати для її завершення патріяршим устроєм. Як науковець він береться до здвигнення своєї рідної святині науки, яка стоятиме непохитно на християнських засадах, і нею стане Український Католицький Університет.

Послідовно бачимо, що вісім місяців після прибуття до Риму, 11-ого жовтня 1963 р., Патріярх Йосиф вносить перед Отцями Другого Ватиканського Собору прохання-пропозицію піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патріярхальної гідности, а два місяці пізніше, точніше 8-ого грудня 1963 р., Патріярх Йосиф підписує грамоту основання Українського Католицького Університету імені св. Климента Папи. Сьогодні, читаючи цю грамоту майже сорок років після її підписання, можемо дійти до двох висновків, що основні її думки автор довго і основно передумав упродовж своєї вісімнадцятилітньої тюрми та каторги, і що вони наскрізь актуальні в умовах сучасної самостійної України.

Завданням цього університету є розвивати українську науку, зосереджувати наукову творчість, підготовляти молодь до наукової й народної праці та водночас творити для неї і моральну основу голошену Католицькою Церквою. Цей університет має пізнавати минуле українського народу, його християнський світогляд і світогляд цілого Сходу, до якого він належить, зібрати й закріпити це знання в книгах, як у вияві наукової творчости і невміруще свідоцтво українського генія науки надхнене Святим Духом. І тут Патріярх Йосиф надзвичайно влучно цитує Нестора Літописця, коли каже: “Велика користь є з книжнього вчення; книги нам розказують і нас повчають, як ступати дорогою покаяння; всю мудрість і повздержність знайдемо в книжних словах. Бо вони ріки що наводнюють світ, вони скарб мудрості. Книги це несхопна глибина, ними потішаємось в смутку і зберігаємось в повздержності …” (Повість временних літ, Текст 1036 – 1043 г.).

Послідовно цей Університет має виховувати молоде покоління, перейняти його католицькими засадами і вчинити готовим з запалом посвятитися науці і примінювати його знання в житті.

Цей Університет становлять Богословська Академія з її факультетами і створені нові відділи в міру можливостей і підготови нових професорських сил, а тому що під час підписання грамоти Україна була в неволі, а Львівська Богословська Академія ліквідована, перед новоствореним університетом стояло ще додаткове завдання “згуртувати розсіяних і розбитих українських католицьких науковців по цілому світі і з'єдинити їх наукову творчість у виданнях Університету”.

Вкінці Патріярх Йосиф вибрав покровителем цього Університету св. Климента Папу мотивуючи це такими словами: “Нехай іде Український Католицький Університет в мандрівку століть, прибравши ім'я св. Климентія Папи Римського, що зложив свої святі кости на Україні, скріплений та опертий в наукових дослідах об скалу Апостольського Престолу як завдаток кращого завтра українського народу”. А свої побажання складає він новоствореному університетові ось так: “Нехай Дух Святий осяює уми професорів і студентів у всіх їх працях на добро і велич України, щоби тим «Царю віків, єдиному, нетлінному, премудрому Богу була честь і слава на віки віків»” (1 Тим. 1, 17).

Послідовно точно два роки після підписання грамоти оснування, 8-ого грудня 1965 р., Патріярх Йосиф підписує Конституцію Українського Католицького Університету ім. св. Климентія Папи згідно з східним канонічним правом, починається інтенсивна видавнича діяльність до тої міри, що за 21 років під час яких Патріярх Йосиф проживав у Римі, Український Католицький Університет видав біля 200 наукових праць. I тут варта згадати 22 томів відновленого офіціозу Українського Богословського Наукового Товариства Богословія, 14 томів надзвичайної важної серії видань головно для істориків, Monumenta Ucrainae Historica , 20 томів серії Благовісника Верховного Архиєпископа, згл. Патріярха, відтак 18 томів творів самого Патріярха Йосифа, двотомні праці Миколи Чубатого Історія християнства на Руси-Україні, Історія Грецької Літератури Михайла Соневицького, Історія Римських Вселенських Архиєреїв о. Ісидора Нагаєвського, Патрологія о. Василя Лаби, і чи не найкращу працю у французькій мові про Слугу Божого Митрополита Андрея Шептицького о. Кирила Королевського. Крім видавничої праці зорганізовано 14 літніх академічних і три дияконських курсів. Цей Університет разом зі Собором Святої Софії став дійсно установою де “істина і любов науки собирала в розсіянні сущих” українських науковців, професорів, дослідників і студентів.

Хотів би я тут відмітити, що відносно видань, ми молоді студенти чи професори деколи дивувалися, що Патріярх Йосиф давав доручення друкувати різні наукові видання вищим тиражем тому, що принципово 500 примірників були призначені до т. зв. залізного фонду, цебто для України. Ми цього не розуміли, бо нам здавалося, що Совєтський Союз непоборимий і триватиме ще довгі віки, дехто навіть іронічно підсміхався, пощо друкувати в такому високому тиражі, мовляв, Бог-зна коли Україна стане вільною, і чи кому придадуться ці книжки?… Патріярх Йосиф знав про ці завваги та підсмішки і одного разу сказав: “Не смійтеся, а знайте, що зло довго тривати не може. Прийде час, коли Ви найменше того сподіватиметеся, а той час може прийти скоріше ніж Ви думаєте, що наші люди в Україні розхоплюватимуть ці книжки”… Я пригадав собі ці слова Патріярха Йосифа шість років після його смерти, в 1990-ому році, коли на власні очі бачив як прагнули цих видань різні наукові і церковні установи суверенної, а відтак самостійної України.

Другий раз коли живо стала перед мною постать Патріярха Йосифа – це було минулого літа, 29-ого червня 2002 р. у Львові, коли сповнилася ще одна пророча візія Патріярха Йосифа – під час основання першого Українського Католицького Університету не лише на території України, а усього бувшого Совєтського Союзу… Слуга Божий Митрополит Андрей і Патріярх Йосиф сіяли зерно, а ми збираємо жнива… Сповнилося бажання Патріярха Йосифа як ми перенесли його тлінні останки з Риму до Львова у серпні 1992 р., сповнився задум створення Українського Католицького Університету, остається ще сопричастя українських Церков во главі з одним патріярхом Київським і Галицьким та всієї Руси і перенесення його праху до підземель собору Святої Софії у Києві …

Слід рівно ж підкреслити, що коли мова про Український Католицький Університет, то в очах Патріярха Йосифа він нерозлучно зв ' язаний зі Собором Святої Софії – Божої Премудрости, який він здвигнув у 1969 р. Для Патріярха Йосифа Український Католицький Університет – це вогнище науки, а Собор Святої Софії – знак і символ незнищимости Божого храму на землі.

Тому апелює Патріярх Йосиф до сумління українського народу коли закликає:

Рятуйте Український Католицький Університет, бо це кузьня, в якій мають школитися і виховуватися нові покоління священиків і мірських апостолів, борців за вільну від насилля правду і науку!

Нехай Український Католицький Університет із своїми галузями в країнах вашого поселення буде для вас зразком і поштовхом до нових шукань і до науково-виховної праці! Пам'ятайте, що нарід, який не знає або загубив знання свого минулого з його духовними скарбами, вмирає і зникає з лиця землі. Рідна наука окрилює народ до лету на вершини зрілого серед народів світу народу!

А коли глядітимете на Собор Святої Софії, і будете паломничати до нього, як до рідної Святині, і молитву приноситимете в ньому, пам'ятайте, що цей Собор оставляю вам як знак і символ знищених і збезчещених українських храмів Божих, між ними наших найважливіших свідків – соборів, свідків нашого прадідного християнства, Святої Софії в Києві і Святого Юра у Львові! Нехай же цей отут Собор Святої Софії буде для вас знаком відродження й побудови нових храмів на Рідній Землі і заохотою до здвигання храмів Божих в місцях вашого перебування! А над усе, нехай Собор Святої Софії буде для вас провідним знаком і свідком Собору Живих Українських Душ, святим місцем молитви й літургійної Жертви за вмерлих, живих і ненароджених! Благаю Бога, щоб Він охороняв Собор Душ Прийдешніх Українських Поколінь!

Напуття і поучення Патріярха Йосифа тут недвозначні, які зобов'язують нас на грядучі віки.

Патріярхат Києво-Галицький і всієї Руси

Вивчаючи питання Патріярхату Києво-Галицького і всієї Руси в життю Патріярха Йосифа не можна поминути одної важної події про яку не всі знають, а саме Унійного З'їзду, який відбувся у Львові 22-25 грудня 1936 р., рушійною силою якого був саме о. Ректор Йосиф Сліпий.

Відомо, що з початком двадцятого століття у Велеграді (Моравія) періодично відбувалися так звані унійні з'їзди, які стали якоюсь мірою своєрідними предтечами сучасного екуменічного руху. Слуга Божий Митрополит Андрей разом з Оломуцьким архиєпископом Антоном-Кирилом Стояном були основниками і наче духовними отцями цих з'їздів. Сам Митрополит Андрей брав участь на першому (1907 р.), другому (1909 р.) і п'ятому (1927 р.) Велеградському з'їзді, а згодом посилав він туди професорів Львівської Богословської Академії, передусім її ректора о. д-ра Йосифа Сліпого.

Подібні з'їзди організовано у 1930-их роках і в Пинську (Білорусь, яка тоді входила в склад Польської держави), та вони не мали такого резонансу як кон∂реси у Велеграді.

Саме у 1937-ому році випадало 300-ліття смерти Київського Митрополита Йосифа Веліямина Рутського (1613-1637) і напередодні цього ювілейного року була чудова нагода для о. Ректора Йосифа Сліпого зорганізувати у Львові подібний унійний з'їзд, на що радо погодився і дав своє благословеяння Митрополит Андрей.

Цей унійний з'їзд виніс цілий ряд важних резолюцій, які відносяться передусім до майбутнього розвитку і росту східних католицьких Церков у Східній Европі, між якими відмічую четверту постанову: “Всі ідеї Митрополита Рутського, отже й ідея київського патріярхату, є і нині корисні для розвитку українського католицизму і запорукою його розвитку”.

Сьогодні, 66 років після підписання цієї резолюції, вже з перспективи історії, не можемо не помітити в ній руки о. д-ра Йосифа Сліпого. Він ще як питомець в Інсбруку цікавився, як тоді говорилося, “унійним питанням”. Молодим професором він пише вагому статтю Петроградський Синод 1917 р., в якій він зосереджує свою увагу на еклезіологічній візії Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького відносно майбутньої праці для єдности Церков на території бувшої царської Росії, а в 1940-ому році, вже як коадютор з правом наступства Митрополита Андрея, і головно як Екзарх Великої України, він разом зі своїми великими учителями Сл. Б. Митрополитом Андреєм і блаженним Климентієм Шептицьким, блаженним Владикою Миколаєм Чарнецьким і о. Антоном Нєманцевічом, Т.І., пише Декрети Собору Екзархів 18-19 вересня 1940 року у Львові. Нажаль цих сто декретів, опріч цитованої праці Владики Івана Хоми, майже цілком не вивчені, а то навіть не перекладені на українську мову; а становлять вони своєрідну велику хартію до душпастирської й екуменічної праці в межах тодішнього СССР, яку встановив Митрополит Андрей для своїх найближчих та найвірніших послідовників, і які повністю перейняв його наступник, Йосиф Сліпий.

Ото ж візія про патріярхат Києво-Галицький і всієї Руси жевріла і дозрівала в умі Йосифа Сліпого впродовж довгих десятиліть. З цією візією застав Митрополит Йосиф Сліпий своє ув ' язнення і заслання 11-ого квітня 1945 р., і з нею прибув він на волю до Риму 9-ого лютого 1963 р.

У своєму заповіті Патріярх Йосиф чи не найкраще, синтетично і з послідовною логікою представив всю ар∂ументацію визнання Києво-Галицького Патріярхату. Ось його слова:

“В часі мого прибуття до Риму відбувався ІІ Ватиканський Собор. Як у минулих століттях, починаючи від Першого Апостольського Собору в Єрусалимі, Собор являється збором верховних пастирів Христової Церкви, які дають свідчення віри і життя повірених їхньому учительському і пастирському служінню Церков. Отці Собору свідчать перед Церквою і перед цілим світом.

Свідомий вагомости такого свідчення, у своєму Слові до Отців Собору, дня 11 жовтня 1963-го року, заговорив я не про свідчення своє – воно ж було відоме – але про Свідчення нашої Української Церкви: Про свідчення її віри в Христа і Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, свідчення, підтверджене кривавою печаттю безстрашного ісповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв. Щоб висловити перед усім світом вдячність, признання й особливо, щоб заявити сострадання зі страдаючими і дати їм моральну підтримку, вніс я прохання-пропозицію: Піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патріярхальної гідности.

Це перший раз в цілій історії нашої Церкви Ідея її Патріярхату була поставлена прилюдно, ясно і на такому всесвітньому форумі, як Вселенський Собор, хоч сама ідея не нова: Київські митрополити, хоч не носили патріяршого титулу, управляли Церквою наче патріярхи, користуючись патріяршими правами по взору інших Східніх Церков. Вони були свідомі, що Патріярхат Церкви – це видимий знак зрілости і самобутности помісної Церкви та могутній чинник в церковному і народньому житті”.

Тоді Патріярх Йосиф представляє історію старань про Патріярхат Київської Церкви від часів митрополитів Петра Могили і Йосифа Веліямина Рутського аж днів визвольних змагань 1917-20-их років і Сл. Б. Митрополита Андрея. Він твердить, що:

Як показує історія Христової Церкви на просторі Східньої Европи, Київський Патріярхат мав бути, і з певністю стався б ним, рятунком церковної єдности у Вселенській Христовій Церкві і рятунком нашої української, церковної і національної єдности.

Послідовно Патріярх мобілізує свій народ на поселеннях до змагу за помісність, синод і патріярхат. Одержавши зі сторони Римського Апостольського Престолу визнання свого титулу як Верховного Архиєпископа з патріярхорівними правами, Патріярх Йосиф насамперед доводить до відома наших владик вже під час поодиноких сесій Другого Ватиканського Собору, що вони як юридичне тіло творять Синод Єпископів, а не звичайну собі Єпископську Конференцію. Чудово знав він, що Синод Єпископів зі своїм патріярхом во главі є найвищою інстанцією будьякої помісної східної Церкви, що Синод має не лишень дорадчий, але й законодавчий, вирішуючий та виконавчий характер ( ius consultativum , legislativum , deliberativum ac executivum ), а при назначенні владик Патріярх зі своїм Синодом має право вибирати, іменувати і висвячувати нових єпископів ( ius eligendi , nominandi et consacrandi ). Ці права були представлені творцями Берестейської Унії (1595/96) у 33-ох артикулах як передумова заки владики Київської Церкви приступили до сопричастя з Римським Апостольським Престолом. Саме Патріярх Йосиф пригадав світові про ці 33 артикули публікуючи їх окремим виданням в українській, польській і латинській мовах, і він був свідомий того, що при назначенні єпископів йому залишено хіба право висвячувати нових архиєреїв, обраних і номінованих Римським Архиєреєм.

Патріярх Йосиф кидає два кличі до всього Українського Божого Люду, а саме Помісність, Синод, Патріярхат і За Єдність Церкви і Народу, а у своїх проповідях він закликає свій народ бути собою. Він тричі об'їжджає увесь світ (1968, 1973 і 1976), де лише живуть українці, й всюди підкреслює з надзвичайною силою, що всі ми - сини і дочки одного українського народу, що своєї кости і крови відрікатися не можна, що прийде час волі Україні й нашій Церкві, та що зло довго тривати не може.

Пригадую який великий вплив мали на нас усіх ці слова Патріярха. З початком шістдесятих років минулого століття надійшов час своєрідного вигідного застою в життю українських поселень. Поволі йшли в забуття лихоліття Другої Світової Війни і притуплювалася пам'ять про рідний край, ми пристосовувалися до умовин наших поселень і багато дехто забував про свої коріння і минуле. Патріярх Йосиф наче усіх нас стурмосив.

Його перша подорож по світі у 1968-ому році була справжньою мобілізацією і зібранням сил всього українського народу на поселеннях, а завершенням цього процесу мобілізації слід вважати торжества посвячення Собору Святої Софії в Римі 27/28 вересня 1969 р. яке завершив Патріярх Йосиф зі всім нашим єпископатом, а Папа Павло VI передав йому з цієї нагоди мощі св. Климента Папи. На тому торжестві були присутні всі українські архиєреї з вільного світу й наші єпископи з тодішньої Югославії (владики Гавриїл Букатко і Йоаким Се∂еді), а навіть, користаючи з т. зв. Празької Весни, яка добігала свого сумного кінця, прибув з Пряшева (Словаччина) і Владика-Ісповідник Василь Гопко.

Патріярх Йосиф не минув цієї надзвичайної нагоди і скликає в днях 29 вересня – 4 жовтня 1969 в Римі Синод Єпископів Української Католицької Церкви, де він рішучо заявляє перед усім світом: «Ми стоїмо безповоротно на патріярхальному устрої нашої Церкви”. Патріярх поновно звертається до Римського Архиєрея визнати патріярший статус нашій Церкві й з усім нашим єпископатом готує в цій справі відповідний меморіял до Папи Павла VI .

Після такого піднесення та радости наступили і перепони та труднощі. Московський Патріярхат і уряд СССР не сподівалися такої динамічности Патріярха Йосифа і використовуючи настанову деяких представників тодішньої Остполітік Римського Апостольського Престолу за всяку ціну зберегти контакти з урядом СССР і Московським Патріярхатом, настоювали на тому, що Греко-Католицька Церква в Україні самоліквідувалася псевдособором у Львові 1946 р., і тим самим не тільки не має своєї власної території, але вже навіть не існує. Як завжди, і то по сьогоднішній день, відпоручники Московського Патріярхату і совєтського уряду вели розмови в ультимативному тоні не боячися навіть шантажувати ватиканських достойників, мовляв, як Папа визнає український патріярхат, чи піде назустріч українському питанню, буде перерваний екуменічний діялог. Крім того піднесено різні труднощі канонічного, душпастирського, а то навіть історичного характеру, аргументи, які були виложені в листі Папи Павла VI з 7-ого липня 1971 р., в якому остаточно було сказано, “що принаймні під цю пору, є неможливим створення Українського Патріярхату.” Сьогодні вже з перспективи трьох десятиліть можна сміло твердити, що не визнано тоді нашого патріярхату тільки з причини браку тоді своєї території, а головно так званої політичної невідповідности – inopportunit à politica .

Можна собі уявити як пережив цього листа Патріярх Йосиф. Він згодом, нам своїм найближчим співробітникам заявив, що, одержавши його, “цілу ніч спати не міг”. Та приймає він його у дусі смиренности, послуху та рівночасно гідности. У своєму посланню з 7/20 жовтня 1971 р. він поучає свій нарід такими словами: “Не зважаючи на всі наведені ар∂ументи і рації в папському письмі, ми вповні розуміємо і жаль наших вірних. Та все таки треба прийняти цю, тимчасову відмову в дусі віри і підчинення, зі спокоєм і відданням Божій волі. Та водночас ми не повинні закладати рук, але далі провадити та розвивати як дотепер, а навіть усильніше, наше церковне і народнє життя в правних межах Верховного Архиєпископства, доки воно не буде завершене Патріярхатом, в глибокому переконанні, що все таки він стане дійсністю, бо сила Божої справи мусить взяти верх над усякими людськими перешкодами”. Ці же слова повторили наші єпископи у своєму спільному пастирському посланню написаному 31-ого жовтня 1971 р. з нагоди П'ятого Архиєпископського Синоду Українських Католицьких Єпископів, що відбувся в днях від 31 жовтня до 6 листопада 1971 при церкві Жировицької Божої Матері і святих мучеників Сергія і Вакха в Римі, і від того часу Патріярх Йосиф постійно повторяв, що наш Патріярхат – це справа Божа.

Мимо початкового огірчення і розчарування продовжує він свою невтомну працю в напрямі визнання Києво-Галицького Патріярхату, і коли під час його другої подорожі по українських поселеннях в 1973-ому році він бачив на власні очі й чув власними ушима, що за нього владики, священики і вірні моляться та поминають як Патріярха, він вглиблюється в аргументацію як поставали в першому тисячоліттю патріярхати, доходячи до висновку, що патріярхати не творилися згори, а поставали з низин. Саме народ, духовенство і ієрархія починали молитися і поминати предстоятеля певної помісної Церкви як Патріярха, і згодом визнавали його таким вселенські собори і Римські Архиєреї.

Послідовно Патріярх Йосиф піднімається великого історичного рішення: він вперше підписується як Патріярх і Кардинал під Соборним Великоднім Посланням 1975 р., а 12-ого липня 1975 р. о. Архимандрит проф. д-р Іван Гриньох пом'янув його у грецькій мові як Блаженнішого Отця нашого Йосифа – Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси під час Соборної Архиєрейської Божественної Літургії в базиліці св. Петра з нагоди паломництва українців до Риму у святому ювілейному 1975-ому році.

Цей підпис і літургічний акт певна частина українського Божого Люду прийняла як здійснення визнання нашого патріярхату в очікуванні формального затвердження зі сторони Римського Архиєрея. Одначе ці дві історичні події спричинили і поділ в Українській Греко-Католицькій Церкві, який хоч був помітний вже в 1971-1975-их роках, став тепер завжди більше поглиблюватися.

Патріярхальне питання поділило й українську ієрархію, і це найбільше переживав Патріярх Йосиф. Від того 1975-ого року - хоч як хотів він це уникнути - він повністю собі усвідомлював, що за його словами не стоять всі єпископи українських поселень. Свою виразну опозицію до Патріярха Йосифа і до старань за патріярхат виявив тодішній Апостольський Екзарх у Великій Британії, Владика Августин Горняк, за що його остаточно усунув з уряду теперішній Папа Іван-Павло ІІ у 1987 р.

Патріярх Йосиф дуже переживав цей поділ і своєму болеві він дав надзвичайно сильний вислів у посланню до Українців у Великій Британії на Різдво 1976 р.

Цей 1976-ий рік був дійсно нелегким для нього. Йому вже сповнялося 84 років життя і чув він, що покидають його сили. В Україні і в усьому Совєтському Союзі панувала брежнєвщина, на поселеннях ширилася асиміляція, старше покоління поступово вимирало, і перспективи ставали безвиглядними. Щобільше, саме задля патріярхального питання не дозволено йому брати участь на Евхаристійному Кон∂ресі у Філядельфії в літі того ж року.

Все ж поїхав він до того Міста Братньої Любови в США на похорон бл. п. Митрополита Амврозія Сенишина, який відбувся 16-ого вересня 1976 р. Це була остання довша візитація Патріярха, яка тривала від 15-ого вересня до 30-ого листопада 1976 р., і я мав честь супроводити його як секретар під час неї. З цієї нагоди Патріярх відвідав такі міста нашого поселення в США, Канаді, Нідерландах і Німеччини: Філядельфія, Вашін∂тон, Ню Йорк, Пассейк, Чіка∂о, Торонто, Ст. Катеринс, Бурлін∂тон, Миссисса∂а, Ошава, Кітченер, Клівленд, Монтреаль, Оттава, Едмонтон, - де похоронив свого друга о. Митрата проф. д-ра Василя Лабу 16-ого листопада 1976 р., - Саскатун, Вінніпе∂, Амстердам, Утрехт, Нейме∂ен, Крефельд-Траар, Бонн і Мюнхен.

Патріярх Йосиф вернувся до Риму вдоволений відвідинами, та огірчений браком єдности і поставою нашого тодішнього єпископату на поселеннях до справи визнання патріярхату. Пригадую як у Торонто перед відлетом до Амстердаму (18 листопада 1976 р.) владика Іван Прашко, який супроводив Патріярха під час цієї візити, просив Патріярха щераз відвідати наше поселення в Австралії, на що Блаженніший Йосиф дав відмовну відповідь заявляючи, що ввесь наш єпископат, який рішив відзначити 60-ліття його священства, повинен щераз звернутися до Папи Павла VI з проханням визнати патріярхат Києво-Галицький і всієї Руси.

Вернувся Патріярх Йосиф 30-ого листопада 1976 р. до Риму і з місця вислав повідомлення до всіх своїх співбратів єпископів прибути на авдієнцію до папи, яка була призначена 13-ого грудня того року. Яке гірке було розчарування Блаженнішого Йосифа, коли на його заклик, крім нього, з'явилося на цій авдієнції всього вісім наших владик (митрополит Максим Германюк і єпископи Ніл Саварин, Ізидор Борецький, Іван Прашко, Ярослав ¢абро, Василь Лостен, Мирослав Марусин і Дмитро ¢рещук). А мали ми тоді на поселеннях 17 єпископів…

Щобільше, Блаженнішому Йосифові не дозволили сказати те, що він намітив. Натомість Папа Павло VI по французьки – ото ж мовою, яку ніхто з присутніх владик крім Патріярха Йосифа, митрополита Максима Германюка і владики Мирослава Марусина якслід не розумів – сказав, між іншим, такі слова: “…Дозвольте Нам також з цілим респектом, який належиться особам, вказати перед Вами на недостачу в деяких українських спільнот та їхніх пастирів. Ми хочемо говорити про очікування патріяршого титулу, на який у теперішній конюнктурі Римська Столиця не бачить можливости згодитися…”

Припускаю, що саме у тому часі написав Патріярх Йосиф у своєму Заповіті-Завіщанню ці слова:

Історичною короткозорістю, вагомою у своїх наслідках аж до наших часів, треба вважати злегковаженням великого задуму митрополитів Могили і Рутського тодішніми правлячими колами Римської Апостольської Столиці, які – кола – хоч не заперечили ідеї Патріярхату нашої Церкви, ідеї угрунтованої історією й вимогами церковного життя, які однак свою відмову – дати формальну згоду на її завершення оправдували мотивами політичної «конюнктури». І хоч такі мотиви не Божі, а людські, їх повторяється, ними оправдується і їх застосовується у відношенні до наших змагань на завершення повноти прав нашої Церкви у Патріярхаті до наших днів. Давному поняттю Української Правди, в якому сплітаються Істина і Справедливість, такі людські мотиви чужі!

Цього терміну “конюнктура” Патріярх Йосиф не хотів і прямо не міг чути, і дивувався дуже як його можна вживати у відношенню до життя і розвитку Церкви. Фактично від цієї авдієнції 13-ого грудня 1976 р., крім формальних зустрічей, Патріярх Йосиф не стрічався вже більше сам на сам з Папою Павлом VI.

Натомість він надав екуменічного виміру своїм старанням про завершення патріяршим устроєм нашої Церкви. Це він первісно зробив ще 6-ого серпня 1968 р. підчас зустрічі у Бавнд Бруку (США) з митрополитом Української Автокефальної Православної Церкв Йоаном Теодоровичем, архиєпископом Мстиславом Скрипником й іншими владиками УАПЦ, коли він сказав знаменні слова: “Ми такі православні, як ви католики”. Натомість у празник Христового Вознесіння (3 червня 1976 р.) Патріярх Йосиф пише історичне послання Про Поєднання в Христі, де він поучує ввесь український нарід такими глибокими думками:

Тому за усильною спонукою українських віруючих людей, звертаюся оцим, Український Народе, до Тебе, щоби Ти розпочав своє уздоровлення від коріння своєї духовости, від своєї безсмертної душі і її потреб!…

…Найчисленніші Церкви в нас є Православна й Католицька, і, безсторонно кажучи, нема між нами суттєвої до∂матичної різниці, як це виказують теологічні студії і свідчить історія. Правду кажучи, розлам і поділ є піддержувані тільки ззовні, від тих, які знають, що тим ослаблюють Українську Нарід і Церкву. Світлим моментом в нашій історії було порозуміння на тлі Патріярхату між обидвома Церквами за Митрополитів Петра Могили і Йосифа Велямина Рутського. На жаль, їх висока ідея згоди не здійснилася…

…Треба собі здати справу з такого стану і мати на увазі свою Церкву і своє добро, та не бути мотовилом в чужих, ворожих руках, що ним мотають вони й снують пряжу на свою одежу. І треба признати, що такі великі кроки зближення і порозуміння в новіших часах були вже зроблені за Сл. Б. Митрополита Андрея Шептицького. Так само й тепер відбулася сердечна стріча при великому здвизі Православних у Бавнд Бруку з Митрополитом Йоаном Теодоровичем. Там впали тоді великі слова: ми такі православні, як ви католики! Це правда, і совісні студії виказують, що нема до∂матичних чи обрядових різниць. Нам треба в с і м станути на Київській прадідній традиції, а не підлягати російській синодальщині й тим подібним впливам…

…Правда є лиш одна! Як боліють різні народи, як нпр. Німці, над розламом своєї Церкви і як стараються вони поєднатися, як розвивається в них успішно, під впливом Святого Духа, так званий екуменічний рух – рух поєднання, і навпаки, як сильною своєю єдністю є сьогодні Католицька Церква в Польщі і ставить опір безбожництву й матеріялізмові! Яка могутня була наша Держава за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого! Бо була в нас тоді одна віра і одна Церква, яка лучила духово ввесь Нарід, скріплювала усе державне життя і створила свою культуру.

Чи не можна б цієї об'єднюючої акції обидвох Церков почати від узгіднення перекладів Святої Літургії і наших Богослужб, щоб молитися «одними устами і єдиним серцем»? А знову, таке зближення з іншими християнськими згромадженнями треба розпочати від читання того самого Святого Письма, перекладеного з ори∂іналу. Очевидно, це зближення мусить відбуватися зі зрозумінням, поволі і постепенно. Здаймо собі раз справу, скільки хитрости вживають наші вороги, щоб піддержати розлам і роз'єднання між нашими Церквами. Будьмо собою! Дивімся на своє власне духовне добро, на спасіння наших душ – і тоді буде між нами єдність, в першу чергу на церковному полі, а опісля на національному й державному! Треба добро Церкви й Народу ставити вище своєї марної особистої амбіції і своїх особистих чи гуртових користей!

Це дуже відрадний об'яв, що це починають розуміти й відчувати всі віруючі України різних релігійних груп, що об'єднавшись в одну помісну Українську Церкву під проводом Патріярха, станемо твердинею, об яку будуть розбиватися всі ворожі удари, так релігійні, як і політичні.

Вертаючися до авдієнції в Папи Павла VI з 13-ого грудня 1976 р. думаю та припускаю, і то не без підстав, що саме в днях після цієї авдієнції Патріярх Йосиф рішився на дуже сміливий, мужний і відважний крок: не повідомляючи Папу Павла VI і на основі прав, які йому ∂арантував акт Берестейської Унії, висвятити о. Ректора Степана Чміля, о. д-ра Івана Хому й ієромонаха Любомира Гузаря на єпископів у монастирі Студіон 2-ого квітня 1977 р.

Це був акт небувалої мужности і відваги. І коли під час похоронів о. Степана Чміля 25-ого січня 1978 р. у римському соборі Святої Софії він пом'янув покійного як “архиєрея”, то йому – Ісповідникові Віри погрожували його противники “екскомунікою” і “смертельним ударом”…

Папа Павло VI упокоївся в Бозі в неділю 6 серпня 1978 р. в день Переображення Господнього за григоріянським календарем, а літописець записав у Благовіснику 1977-79 і в Богословії 1978 ось які слова:

На превеликий жаль, у відношенні до української католицької Церкви папа Павло VI в своїй скомплікованій дипломатичній активності, в політичних зв'язках із СССР і екуменічних зустрічах із представниками російської православної Церкви, не найшов можливости піднести її з її упокореного становища в Україні і світі. Його боязкість і дипломатична осторожність спричинили відмову для визнання нашого патріярхату, помимо наполегливих старань про це нашого Блаженнішого Йосифа. На відважний крок папа не спромігся. Є велика різниця між його словами в лютому 1965 року, коли номінував Блаженнішого кардиналом римської Церкви, а його словами в грудні 1976 року десять літ пізніше. Хоч бачив потребу, основу і навіть можливість визнання нашого патріярхату, змушений різними дипломатичними конюнктурами вважав, що «принайменше під цю пору» цього не зможе зробити. Не диво отже, що в нашому народі на чужині і в Україні не найшов зрозуміння до своєї політики і дипломатії, а навіть особи.

Погрози не здійснилися, і коли в день похоронів Папи Павла VI 11-ого серпня 1978 р. до Патріярха Йосифа приступив Кардинал Альбіно Лучіяні й вітаючись з ним скликнув: “Еміненціє, чи пізнаєте мене?” На що Патріярх Йосиф відповів: “Очевидно, та ж Ви Патріярх Венеції!” а декілька днів пізніше цей же Кардинал Лючіяні 26 серпня 1978 р. став Папою Іваном-Павлом І, тоді наче з місця зникли всякі оскарження. Щобільше, коли Римським Архиєреєм став Краківський Архиєпископ Кардинал Кароль Войтила – відтепер Папа Іван-Павло ІІ, який в день свого введення на папський престіл 21-ого жовтня 1978 р. встав перед Кардиналом Сліпим, всі знали, що настанова супроти українського церковного питання зміниться на краще.

Блаженніший Йосиф не тратить часу. Місяць після вибору нового папи він скликає в Римі Синод наших єпископів (17-21 листопада 1978 р.), а 20-ого листопада 1978 р. він на приватній авдієнції заявляє новообраному Папі Іванові-Павлові ІІ, що він був би найбільшим Папою для України, якби визнав нашій Церкві Києво-Галицький Патріярхат.

Патріярх Йосиф вмирає 7-ого вересня 1984 і визнання нашого патріярхату не дочекався, та лишив нам у заповіті свою волю, яку нам слід виконувати і завершити. Перечитуючи слова його Завіщання бачимо як сильно бажав він здійснення цієї візії й наскільки виділяв він їй екуменічного виміру.

Тому завершуючи цю частину про старання Патріярха Йосифа про визнання Києво-Галицького Патріярхату вважаю, що найважнішими його словами по тому питанню є:

Тому заповітую вам: Моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще невідомого! Прийде час, коли Всемогучий Господь пошле його нашій Церкві й об'явить його ім'я! Але наш патріярхат ми вже маємо!

* * *

Найближчими нам по вірі і крові є наші православні брати. Нас єднає традиція рідного християнства, спільні церковні і народні звичаї, спільна двотисячелітня культура! Нас єднає спільне змагання за самобутність рідної Церкви, за її Повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріяхат Української Церкви!

Всі ми, католики і православні, боремося за востання нашої Церкви і за її духовну силу в Україні і в країнах поселення наших вірних. І всі ми несемо важкий Господній хрест, ісповідуючи Христа! (Пор. Постанови Синоду – Благовісник, кн. 1-4, р. 1969, ст. 127).

Ото ж заповітую вам усім: Моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь Український нарід і просіть Всемогучого Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з ' єдинення у здвигненні Патріярхату Української Церкви!

Співробітники

Існує надзвичайно ніжна частина Заповіту-Завіщання Патріярха Йосифа, а саме коли він висловлює своїм співробітникам свою вдячність і подяку за вірність і їх працю:

Не був би я люблячим батьком і добрим пастирем, якщо б призабув своїх найближчих трудівників. Це ті духовні отці, монахи і сестри-монахині, які впродовж мого перебування на оцьому римському острові творили мою духовну родину. Вони слухали мене, як батька, вони трудилися разом зо мною, вони служили мені, їхньому Пастиреві, своїм знанням, своєю невтомною працею, вони молилися за мене і разом зо мною, вони огортали мене своєю любов'ю; вони помагали мені і клопоталися за мене, коли я знемігся на старості літ. Вони ділили зі мною мою радість і мій біль, вони помагали мені нести важкий хрест В'язня Христа ради! Зі щирого батьківського серця дякую вам і благословляю вас своєю немічною десницею! І молю Всемогучого Бога, в Тройці Святій єдиного, щоб Дух Святий вас освячував і просвічував, зберігав і окрилював у вірному служінні своїй рідній Українській Церкві!

Направду зворушливі ці слова, які виходили з глибини душі фізично вже знеможеного Патріярха. Відомо, що за життя він не любив компліментів, як і не часто хвалив людей за їх добрі поступки і вчинки. Одначе попращався він зі своїми співробітниками з почуттями ніжної і глибокої вдячности, уділяючи їм своє благословення як напуття до дальшої праці для Церкви і народу.

Патріярх Йосиф був практичним чоловіком і, як він часто любив про себе казати, реалістом. Він чудово знав, що для здійснення якогось проєкту чи задуму треба сповнити три передумови: мати чітку візію, відданих людей і відповідні засоби.

Візія в нього була чітка і повище старався я її в загальному накреслити. Ото ж хто були ці його співробітники, чи як він їх назвав, трудівники?

Насамперед – це був о. Іван Хома (сьогодні владика і апокризіярій нашої Церкви в Римі), а після нього, впродовж 21 років перебування Патріярха в Римі, число тих трудівників поступово росло і ширилося.

З тодішніх владик лише трьох були йому завжди вірними. Були це - Єпископ Едмонтонський Ніл Саварин, Єпископ Торонтонський Ізидор Борецький і Єпископ Мельборнський свв. Апостолів Петра і Павла, Іван Прашко.

Зі священиків порядку згадаю Василя Лабу, Івана Гриньоха, Любомира Гузара (сьогодні Патріярха Любомира), Степана Чміля (висвяченого Патріярхом Йосифом на єпископа 2-ого квітня 1977 р.), Івана Музичку, Івана Дацька, Петра Стецюка, Дмитра Блажейовського, Рафаїла Турконяка і Гліба Лончину (нині єпископа Патріяршої Курії).

З мирян слід згадати Мирослава і Роману Навроцьких, Петра Зеленого, Богдана Лончину, Василя Лева, Олексу і Анну-Галю Горбач, Володимира Яніва, Мирослава Лабуньку і Леоніда Рудницького.

Блаженнішим Йосифом заопікувалися в головній мірі Сестри Василіянки передусім завдяки Матері Архимандрині Клявдії Федаш, яка упокоїлася в Бозі 1-ого січня 1978 р. Одначе найближчими йому були й до кінця його життя служили йому с. Михаїла Феєка, с. Текля Герман і с. Лаврентія Атаманюк.

Від 1971-ого року Сестри Катехитки св. Анни перебрали опіку над патріяршим двором та церквою Жировицької Богоматері й свв. Мучеників Сергія і Вакха на площі Мадонна дей Монті 3. Особливо відданою у відношенню до Патріярха Йосифа була тодішня Генеральна Настоятелька с. Левкадія Водонос і теперішня настоятелька сестер, які обслуговують цю гостинницю, с. Акилина-Анна Пелех.

З часом прибували до Коле∂ії Святої Софії молоді студенти і вони мали цю змогу, честь і щастя виховуватися під рукою і проводом незабутнього Патріярха. Хотів би згадати тут хоч кілька імен: о. Тарас Лончина, о. Андрій Онуферко, о. Михайло Кузьма, Михайло Петрович, о. Андрій Чировський, о. Михайло Лоза, а вже з цілком наймолодшого покоління не хотів би поминути отців Бориса ¢удзяка і Михайла Димида, бо хоч вони застали Патріярха вже немічним, ідуть сьогодні його слідами продовжуючи його діло.

Всі ці люди творили, як це любив підкреслювати св. п. о. Іван Гриньох, Свято-Софійську Домашню Церкву, душею якої був Патріярх Йосиф.

Чимало з них відійшли вже у вічність, а молодші продовжують спадщину і здійснюють заповіт свого великого учителя…

А що відноситься засобів, то насамперед слід підкреслити, що сам Патріярх Йосиф жив скромно і ощадно, та український нарід на поселеннях знав про його велич та заслуги і піддержував його з подивугідною жертвенністю. Працюючи в Канцелярії Патріярха я був свідком великих і малих пожертв наших вірних. Деколи це були княжі дари, бували і вдовині лепти, зворушливі були збірки дітей, колядників чи посівачів. Їхня жертвенність, часто навіть анонімна, давала змогу Блаженнішому Йосифові здійснювати свої візії й наміри.

Коли мова про жертводавців слід згадати трьох чужинців, одного голяндця і двох німців, а саме о. Веренфріда ван Страатена, ієромонаха премонстратенця ( P . Werenfried van Straaten – O . Praem .), основника організації Церква в Потребі, який саме 17-ого січня 2003 р. святкуватиме 90-ліття свого трудолюбивого життя, архиєпископа Кельну, кардинала Йосифа Фрін∂са - Josef Frings (управляв своєю архидієцезією в роках 1942-1969) і архиєпископа Падерборну, кардинала Лоренца Є∂ера - Lorenz Jaeger (був архиєпископом цієї архидієцезії в роках 1941-1973). Властиво Патріярх Йосиф знав цих двох кардиналів ще зі своїх студентських часів в Інсбруці, а о. Веренфрід сам підійшов до Блаженнішого Йосифа зараз після його освободження і піддержував з ним дружні і ділові зв'язки аж до його смерти. Завдяки пожертвам своїх вірних, цих трьох великих добродіїв і різних людей доброї волі, Патріярх Йосиф здвигнув Український Католицький Університет, Собор Святої Софії у Римі й тим здійснював свої візії, пляни і задуми.

Можна лише висловити почуття подиву до цих людей за їх чуйність і християнську солідарність у відношенню до Церкви-Мучениці, яка тоді дійсно була, а може ще і сьогодні є, великою Церквою в потребі …

* * *

Хотілося б закінчити цю статтю про Патріярха Йосифа словами Папи Івана-Павла ІІ: “Його життя є для нас неначе повчанням. І не тільки для нас, тих, хто ще долає життєвий шлях, але й для всієї Церкви.” Одначе думаю, що варта добавити ще одне твердження: Патріярх Йосиф був не лише мужем великих візій, задумів і праці, але він був і справжнім пророком.

Як кожного пророка, його не розуміли, переслідували, а то навіть над ним знущалися. Одначе він наче той євангельський сівач сіяв зерно, плоди якого ми – його переємники і послідовники - сьогодні збираємо. Вистарчить тільки поглянути скільки з його задумів вже здійснилося 18 літ після його відходу у вічність... Україна стала вільною і самостійною, наша Церква вийшла з підпілля і розвивається, ми перенесли його прах зі Собору Святої Софії в Римі до Собору Святого Юрія у Львові (26-28 серпня 1992 р.), визнано архиєрейські свячення таємно ним висвячених владик Степана Чміля, Івана Хоми і Любомира Гузара (саме в 19-у річницю їх свячень, 2-ого квітня 1996 р.), того кого він хотів бачити своїм наступником - Любомира Гузара - став Главою-Патріярхом Української Греко-Католицької Церкви (25 січня 2001 р.), відновлено Українське Богословське Наукове Товариство (1996 р.), відновлено діяльність Львівської Богословської Академії (1992-1994 рр.), яку визнано як перший Український Католицький Університет на території України і всього бувшого Совєтського Союзу (29 червня 2002 р.).

Остається ще перед нами визнання Патріярхату Києво-Галицького і всієї Руси, об'єднання в одну Церкву в Україні во главі зі своїм єдиним Патріярхом, щоб могти перепоховати прах Блаженнішого Йосифа, знову згідно з його волею, “в підземельній гробниці оновленого Собору Святої Софії Київської”, щоб він міг спокійно спочити, бувши плоттю вмерлим…

«ПАТРІЯРХАТ»
Україна, Львів 79044
«ПАТРІЯРХАТ», п/с 8881,
тел./факс: (+38 032) 299 56 40
e-mail: patriyarkhat[at]gmail.com