5-6 червня виповнилось 20 років з часу проведення Собору Української Автокефальної Православної Церкви, на якому формально проголосили відродження української автокефалії та обрали першого Патріарха – Мстислава Скрипника. Про 20-літню історію, сьогодення та майбутнє українського автокефального руху розповідає РІСУ релігієзнавець, кандидат політичних наук та безпосередній учасник Собору 1990 року Андрій ЮРАШ.
Три роки тому до України прибули мощі святого Шарбеля, арабського святого і чудотворця, який жив у ХІХ столітті у Лівані. Нетлінні мощі цього маловідомого до того в Україні маронітського ієромонаха тепер назавжди залишились в нашій країні. За словами Архієпископа Львівського Ігоря (Возняка), «він святий не тільки у Лівані, а й усього світу, й усім, хто до нього звертається, допомагає». Святий Шарбель 47 років провів у монастирях Лівану, з них 23 роки прожив у схимі. Всі ці роки він присвятив постійній молитві, усамітненню та суворій аскезі. Його життєпис для сучасної людини може виглядати напівказковим, а для тих, хто цікавиться древньою монашою традицією Сходу, він є живим свідченням зразкового подвижництва в недалекому від нас часі. Святий Шарбель справді жив у лоні дуже древньої традиції, ба навіть більше: монашество для Маронітської Католицької Церкви – це чи не головна частина її ідентичності. Адже ця помісна Церква Сходу (на сьогодні найбільша Східна Католицька Церква на близькому Сході) постала з маленької монашої спільноти. Про її становлення та сьогодення й розповідає чергова стаття в рубриці «Церкви Сходу».
Про нове періодичне видання Греко-Католицької Церкви «Християнин і світ» розповідає головний редактор часопису, викладач кафедри богослов’я Українського Католицького Університету Віктор Жуковський
Коли готувався до друку цей номер, я мав цікаву коротку розмову із отцем Василем Говерою, який душпастирює на парафіях УГКЦ у Казахстані. Почувши, що ми готуємо номер, присвячений місійній діяльності нашої Церкви, він зауважив, що питання визнання патріаршого статусу УГКЦ прямим чином залежить від того, чи провадитиме наша Церква місійну діяльність поза своїм «ментальним» середовищем.
Релігійна громада Преображення Господнього парафія Екзархату Української Греко-Католицької Церкви в м. Дніпродзержинську (Кам`янському) була заснована 1994 році. Першим ініціатором створення парафії був п. Ростислав Винар, який ще у 1993 році клопотався про призначення священика.
Спорідненість цих тоталітарних режимів виявилася у тому, що вони у 1939 році дивним чином «подружилися», поклавши початок війні, яка в 1945 році завдяки жертовності синів і дочок багатьох народів із різних континентів закінчилася цілковитою поразкою гітлеризму.
Одним зі суттєвих завдань Патріаршої курії є підтримувати живий зв'язок між різними частинами Церкви та сприяти зміцненню її єдності у глобальному вимірі.
У попередньому номері ми розпочали нову рубрику часопису «Патріярхат» - «Східні Церкви», метою якої є ознайомлення наших читачів із життям Східних Католицьких Церков - сестер Української Греко-Католицької Церкви. На жаль, вірні нашої Церкви (а також Римо-Католицької) зазвичай недостатньо або й узагалі не ознайомлені з багатством східної традиції, яку плекають і несуть крізь віки древні Східні Церкви. У кожному номері «Патріярхату» ми розповідатимемо про різні східнокатолицькі традиції та Церкви, а також про їхнє внутрішнє життя (наприклад, про мелхітське монашество можна прочитати у попередньому числі «Патріярхату»), для того, щоби читачі змогли краще пізнати усю Католицьку Церкву, яка, крім Латинської (Римо-Католицької), об'єднує ще 21 Східну Церкву, - в розмаїтті та багатстві її традицій. У цьому числі пропонуємо ознайомитися з історією і сьогоденням однієї з «найрідніших» за традицією для УГКЦ - Мелхітської Греко-Католицької Церкви (МГКЦ).
Наприкінці січня один із італійських блогерів опублікував таємний документ, підготовлений Координаційним комітетом Спільної католицько-православної комісії для діалогу між Католицькою і Православною Церквами З жовтня 2008 р. Його темою є «Роль Римського Єпископа в сопричасті Церкви у першому тисячолітті». Достовірність документа непрямим чином відразу підтвердила Папська Рада для сприяння християнській єдності, висловивши наступного дня жаль із приводу публікації тексту.
