Вростання у молитву Церкви

о.-д-р Василь Рудейко

rudeyko_sobor

«Молитва Церкви має бути такою, яку міг би зрозуміти кожен, хто зайде в храм», – така думка побутує нині серед пасторально орієнтованих і ревних священників. Що подумає про те слово, той зворот чи обряд, звертання, ризи «людина з вулиці», «середньостатистичний християнин», «невоцерковлена людина» і так далі? Як вона поставиться до нашої більш ніж 2000-літньої традиції молитви? Чи не варто молитву спростити, зробити «ближчою до апостольських джерел», до «мови простих рибалок із Єрусалима»? Ці питання часто можна почути від ревнителів катехитичного просвітництва, а навіть від церковного проводу – єпископів. Запропоную кілька думок на цю тему.

 

Просте і водночас складне Євангеліє

Справді, коли читати початок послання апостола Павла до Коринтян, може здатися, що Євангеліє було ввірене Господом простим невченим людям: «Подивіться, брати, хто ви вибрані: не багато серед вас мудрих за тілом, не багато сильних, небагато благородних …» (1 Кор. 1, 26 28). І на перший погляд видається, що ці прості невчені люди просто і невчено проповідували Добру новину, ширячи її по всьому світу. Проте варто лише глянути в самі тексти Євангелія, аби переконатися, що святий апостол Павло мав щось іншого на увазі. Тексти Євангелій надзвичайно складні. Вони потребують додаткових знань з історії спасіння, представленої Старим Завітом, і навіть античної філософії. Для того, щоби «глупота проповіді» (1 Кор. 1, 21) дійсно могла «спасти віруючих», недостатньо проповідуючи, просто іншими словами переповісти певні фрази з Євангелія. Під час своєї першої проповіді після Зіслання Святого Духа апостол Петро апелює до старозавітної історії спасіння і цитує при цьому уривки з біблійних книг (Дії. 2, 14 36), без знання контексту яких, ба навіть більше – без знання традиції коментування яких, вони нічого нікому не промовлять. Тодішні «люди з вулиці» не зрозуміли б їх так само, як і теперішні «люди з вулиці». Достатньо прочитати пролог (Йо. 1) чи архиєрейську молитву Христа з Євангелія від Івана (Йо. 17), аби зрозуміти, що про «просте і невчене» Євангеліє там навіть близько не мовиться. Це складні й місткі тексти, які вимагають років, а то й десятиліть інтенсивного дослідження задля розуміння їх бодай на рівні тексту, не кажучи вже про глибокі духовні змісти, «запечатані для допитливих, але відкриті для тих, які з вірою таїнству поклоняються» (див. стихиру на хвалитних у неділю 5-го гласу). Сам Христос визнає, що притчі, якими він промовляв до апостолів, не є автоматично зрозумілими: «Вам дано пізнати таємниці Божого Царства, а іншим у притчах, щоб дивились вони і не бачили, слухали і не розуміли» (Лк. 8, 10; пор. Мр. 4, 11). Апостол Петро свідчить про мудрість Павла і про важкозрозумілість деяких його писань та висловлювань: «А довготерпіння Господа нашого вважайте за спасіння, як і улюблений брат наш Павло написав був до вас за даною йому мудрістю, як і по всіх посланнях, що в них він говорить про це. У них є дещо тяжко зрозуміле…» (2 Пет. 3, 15 16). Отже, треба визнати, що біблійні тексти і проповідь Євангелія часто не є легкими для сприйняття. Це пов’язане і з тим, що вони передають тисячолітню історію спасіння народу Божого та передбачають глибоке знання цієї історії («І Він почав від Мойсея, і від Пророків усіх, і виясняв їм зо всього Писання, що про Нього було» (Лк. 24, 27)), мають свою глибину, яка виходить за межі старозавітної історії та призначена просякати все творіння. Апостол Павло вивчає традиції греків і звертається до них мовою їхньої культури для того, щоб могти донести їм складними словами (але зрозумілими для них) просте Євангеліє Христа (Дії. 17, 22 28).

Проповідування Доброї новини передбачає вростання у неї, щораз глибшого дослідження її контексту та глибинних сенсів, утаємничених в її текстах для того, щоб ми їх постійно шукали.

 

Вростання у біблійний контекст літургії

Все те, що було сказане вище про Євангеліє, можна автоматично перенести й на молитву Церкви передусім тому, що вона наскрізь біблійна, левова частка молитви Церкви є просто дослівними біблійними текстами. Увесь Псалтир – як одна з біблійних книг – є водночас молитовником християнської спільноти, який можна молитися як цілісно (псалом за псалмом), так і ситуативно (вибрані псалми відповідно до часу і місця молитви), як повністю (псалтир за усопшим, наприклад), так і частинно – у вигляді прокіменів на тому чи тому богослужінні Церкви. «Людина з вулиці», звичайно ж, не зможе одразу відчути ані краси, ані необхідності повторення цих текстів. Життя і молитва псалмами передбачає повільне вростання у традицію молитви Церкви, пошук змістів їхнього вживання у ній і, що найголовніше, спосіб користати з них для власного духовного зростання. Поряд із псалмами є ще ціла низка біблійної поезії зі Старого та Нового Завітів, які цілими текстами слугують Церкві за зразок спілкування з Господом і досвіду Його життєдайної присутності.

Молитва Церкви і проповідування Євангелія є двома нерозривними дійсностями, які неможливо мислити окремо одна від одної. Кожен досвід Бога передбачає спробу окреслити його саме в контексті молитовного звернення: «Господь мій і Бог мій!» – кличе апостол Тома, сподобившись можливості торкнутися прославленого Тіла Ісуса Христа (Йо. 20, 28). Літургійна молитва нашої традиції просякнута передусім досвідом читання Святого Письма, зустрічі з Христом саме в Святому Письмі. Це дуже легко побачити у критичних виданнях літургійних текстів, які передбачають супровід тексту біблійними цитатами й алюзіями. «Розумне» (зі знанням біблійних джерел та значень) читання цих текстів відкриває можливість пізнавати хід богослужіння і входити у нього не як спостерігач, а як дієвий член спільноти, яка зібралася для того, щоби свідчити життєдайну присутність Христа. Мовлені священником молитви, наприклад, дають можливість такого «входження» в цілість молитви Церкви. Спробую унаочнити це на прикладі відомих усім і таких проблематичних (бо їх завжди намагаються скоротити) молитов антифонів божественної літургії.

Якщо подивитися на ці молитви з огляду на біблійні алюзії, які в них використані (а саме це часто і є надзвичайно важливим для трактування також і місця молитов у контексті літургійних структур), та сприймати передусім не як впровадження до конкретних псалмів, а як впровадження до входу в храм і слухання Святого Письма (а ми віримо, що саме це було їхнім первинним призначенням), все виглядатиме цілком інакше:

Молитва першого антифону: Господи Боже наш (Дан. 9, 15), влада якого незрівнянна і слава неосяжна, милість безмірна (2 Хрон. 33) і чоловіколюб’я невимовне: сам, Владико, згідно з милосердям твоїм споглянь на нас і на святий дім цей, (3 Цар. 8, 28, 29) і подай нам і тим, які моляться з нами, багаті милості твої і щедроти твої, бо подобає тобі вся слава, честь (1 Тим. 1, 17) і поклоніння, Отцю, і Сину, і Святому Духові нині, і повсякчас, і на віки віків.

Молитва другого антифону: Господи Боже наш (Дан. 9, 15), спаси народ твій і благослови насліддя твоє, (Пс. 27, 9) повноту церкви твоєї в мирі збережи, освяти, тих, які люблять красу дому твого; (Пс. 25, 8) ти їх прослав божественною силою твоєю і не залиши, (Пс. 26, 9) Боже, нас, які на тебе уповають, (Пс. 16, 7) бо твоя – влада, і твоє єсть царство, і сила, і слава на віки віків (Мт. 6, 13).

Молитва третього антифону: Ти, який дарував нам спільні ці і суголосні молитви, і двом чи трьом, які погодились в ім’я Твоє, прохання подати обіцяв, (Мт. 18, 19 20) сам і нині прохання рабів своїх на користь сповни, (Пс. 19, 6) подай нам в нинішньому віці пізнання твоєї істини, (1 Тим. 2, 4; Євр. 10, 26) а в майбутньому даруй життя вічне, бо ти – Бог благий і чоловіколюбний, і тобі славу возсилаємо Отцю, і Сину, і Святому Духові нині, і повсякчас, і на віки віків.

Молитви першого і другого антифонів починаються з вигуку, в основі якого лежить текст молитви з Книги пророка Даниїла, який ставить прошення про визволення молільника у контекст події виходу з Єгипту і створення Богом нового народу для прослави Його імені. Далі в обох молитвах мовиться про встановлення місця поклоніння Богові – храму – і висловлюються прошення за тих, які на це місце приходять, дбають про нього і сповняють у ньому те, до чого Господь кличе свій виведений Ним із єгипетської неволі народ, – до прослави Його імені. Зокрема, у першій молитві згадується якраз про благословення новозбудованого храму (Див. 3 Цар. 8, 28,29), а в другій використана ціла низка псалмічних алюзій висловів любові до перебування в храмі, прибігання під десницю Господа, прохання про прийняття молільника ним. Особливо гарною в цій молитві є згадка про «повноту Церкви», яка дуже добре пасує якраз до моменту приходу єпископа і входу зібраної спільноти разом із ним у храм. Те, що такий самий текст повторюється і наприкінці літургії на заамвонній молитві, теж дуже добре вписується у богословське розуміння літургії, бо ця молитва в давнину була останньою молитвою літургії, яку молилися вірні разом із єпископом (що, власне, і є повнотою Церкви): прихід і відхід єпископа позначається молінням за «повноту Церкви».

Третя молитва дещо відрізняється від двох попередніх. Це пояснюється тим, що її «завданням» є підвести вірних до читання Святого Письма і його таїнственного значення в контексті божественної літургії. Ключова біблійно-богословська тема у ній така: пізнання істини через слухання і прийняття Святого Письма мало б привести нас до спільного прохання в Господа того, що принесе нам користь і дасть можливість осягнути Його Царство. Ця молитва, як і обидві попередні, стоїть точно на своєму місці і задає тон цілій літургії Слова.

Зрозуміло, що ніхто, прийшовши з вулиці, ані близько не зрозуміє, про що мовиться у цих молитвах і до чого тут якась «повнота Церкви» (може, вказівка на надлишкову вагу священика?). Отже, необхідно вростати у контекст літургійної молитви саме через подібну лектуру цих молитов. Самостійно воно не відбудеться.

 

Вростання у мову древньої гомілетики

Яскраві єпископи християнської давнини зазвичай вивчали риторику. Досконало володіючи словом, вони уміли точно й переконливо транслювати свою віру. Їхні твори стали надбанням не лише християнської думки, а й шедеврами світової літератури. Це були часи, коли візантійська чи будь-яка інша християнська традиція творила мову. Християни називали цих атлантів мови Отцями. Їхні твори часто ставали молитовними текстами – мовою, якою Церква спілкується з Богом. Проте вони самі признавалися, що вдало ісповідувати Таїнства віри – справа нелегка. Ось як про це говорить у одному зі своїх канонів святий Іван Дамаскин: «Любіше нам, безпечніше і легше мовчати у благоговінні, любовно ж ткати піснеспіви, дбайливо складені, трудніше; але, о Матір, Ти і силу, співмірну з задумом, даруй». Тому тексти літургії можуть бути складними, як оцей ірмос авторства святого Косми Маюмського: «Злякався рівноцінного душі, непорочного тіла благочестивих отроків і відступив вогонь непогамовний, живлений паливом без міри; коли ж змарніло всеживуче полум’я, піснь віковічна піднеслася: «Всі творіння, Господа оспівуйте і превозносіте по всі віки!»

Нині ми далекі від створення подібних шедевральних текстів. Рідко яка сучасна церковна спільнота творить мову. Літургійні переклади давніх молитов у сучасних церквах чи їхні літургійні новотвори за рідкісними винятками є радше розмінюванням великих «купюр» християнського богословського надбання «кишеньковою дрібнотою» банальної мови рівня «людини з вулиці». Важко знайти приклад уживаного в Церкві чи то сучасного, а чи перекладеного літургійного тексту, який можна було б назвати шедевральним.

Філософія сучасного літургійного тексту, його перекладу, як і цілого християнського свідчення, позначена зміщенням акценту з Бога на людину.

Церкви втрачають відчуття того, що  їхнім центром – джерелом і вершиною – є саме Бог. Більшість того, що нині робиться, є зниженням планки, яку мала б перескочити людина, щоби наблизитися до Бога.

Ми намагаємося мінімізувати Бога, зробити Його максимально людським, забуваючи, що Він уже Сам це зробив і навіть пішов далі. Спустився до нас у Воплоченні, але й поставив декілька планок: Воскресіння, Вознесіння, Праворучсидіння, Зновупришестя. Це розуміли Отці, коли писали свої твори високою мовою. Не мовою середньостатистичного користувача, а мовою служителя Слова. Це розуміли Отці, коли творили складні для розуміння літургійні тексти, але такі, що спонукають до зростання й поглиблення віри. Це розуміли Отці, коли креслили літургійну архітектуру, обряди, святі речі, використовуючи не плиткий мінімалізм, а повноту мистецького дару Духу Христа.

Це вже, здається, збагнула Римо-Католицька Церква, як можна бачити з її інструкції для перекладачів літургійних текстів: «Слова Святого Писання, як також і інші слова, які мовлять у літургійних богослужіннях, особливо у богослужіннях Таїнств, не є у першу чергу призначені для віддзеркалення внутрішнього розположення вірних; радше вони висловлюють правди, які виходять поза межі часу і простору. Істинно, через ці слова Бог постійно говорить із нареченою свого улюбленого Сина, Святий Дух впроваджує вірних християн у всі правди і уповні здійснює перебування слова Христового у них, а церква увічнює і передає все, чим вона є, і все, у що вона вірить, особливо коли вона приносить молитви усіх вірних Богові через Христа у Святому Дусі. (Liturgiam authenticam 19).

Сучасні українські Церкви як ніколи покликані взяти приклад зі своїх Отців. Мова літургії має бути взірцем, вершиною українського культурного мовлення, чимось, до чого будуть прагнути дорости українці. Христос прийшов не для мінімізації культури, а для відкриття її повноти. Не виконати закон, спростивши його до неймовірності, а сповнити його духом, щоби зусилля було винагороджене поглибленням досвіду спілкування з Богом, а не відчуттям бездумно сповненого обов’язку.

 

Необхідність осмисленого ісповідування в літургії Церкви

Потреба розуміння закладена в самому літургійному дійстві так само, як і в християнстві та Христі. Слово стає Тілом не для того, щоб усунути тіло з його розумовим компонентом, а для того, щоб тіло зробити словесним (див. Рим. 12, 1). Таїнство має артикулюватися: Різдво Христа просвітило світові світло знання/розуміння (Тропар Різдва ГНІХ).

На жаль, «зрозумілість» зараз насправді розуміють як примітивізацію. Це наша реальність. Проте й інша крайність у нас теж присутня. Попри спрощення існує якийсь незрозумілий страх перед таїнством. Страх, який перетворюється у небажання його розуміти. Віковічна дискусія про «віки віків» важливіша за розуміння того, чому Проповіді Слова передує три, а не два антифони.

Мистецтво (будь-яке), що намагається передати Таїнство на рівні чуттєвого досвіду, є важливою частиною заглиблення у таїнство, але воно потребує іншої частини – розуміння. Інакше воно перетвориться на магізм – ex opere operato, наслідком чого є зациклення на «правильному» звершенні обрядів Таїнства. Воно перетворюється на красу, яка передбачає виключення осмислення і спирання передусім на відчуття. Все ж питання апостола Филипа до ефіопського вельможі – чи розумієш, що читаєш? (Дії. 8, 30) – і надалі є легітимним для тих, що, зрозумівши, наважуються досвідчити Таїнство. Канонічне право, до речі, якраз і є наслідком, реакцією на небажання розуміти літургію (заохочення Юстиніана до читання молитов літургії вголос, заохочення священників молитися Часослов, урегулювання стояння чи коліноприклоніння в неділі чи П’ятидесятницю, дата святкування Пасхи). Канонічне право – наслідок відсутності розуміння, чому щось літургійного має відбуватися у той чи той спосіб.

У літургійній традиції повинен бути здоровий паритет між розумінням та мистецьким досвідом. Будь-які порушення цього паритету ведуть у бік або радикального протестантизму (лише Писання = літургія як школа, де все має бути осмисленим), або радикально-сакраментального католицизму/православ’я (обрядовір’я = літургія не місце осмислення). Обидва ці шляхи хибні. Правильною, як і в більшості випадків, є золота середина – збалансованість між розумом і чуттям. Бо літургія створена як мистецьке ісповідання віри Церкви, як місце, якому в таїнственний спосіб Христос являє світові Себе як одного зі Святої Тройці, співславного Отцеві та Святому Духові, для того, щоб світ міг пізнати Його і Отця, який послав Його і став причасником Духа Святості.

Свіжий номер

4 (486) 2021 4_2021