Чому в Україні порожніють церкви*

Хоч автори, підписані під статтями, відповідають за свої думки, то незалежно від цього редакція почувається до обов’язку зробити до нижче надрукованої статті своє завваження. В першу чергу бажаємо підкреслити, що стаття є дискусійна, бо не все так є, як автор пише. Не заперечуємо, що автор В. Пайташ має багато слушних завважень, але під кінець стаття не є рівна і не все є передумане. Ніхто не ставив питання і такого не може бути, щоб Служба Божа була «атрактивною». Служба Божа, крім найважливішого — принесення безкровної жертви, є спільною молитвою присутніх мирян у церкві. Під час Служби Божої, чи вона співана, чи читана-рецитована, не може бути і не повинно бути приватних, тільки спільна молитва. Тоді не повинні відмовлятись вервиці чи інші молитви. Ідеться про суть і зміст Служби Божої. Інше питання, в нас немає літургічної однообразности. Це окремі питання, про які варто говорити. Вважаємо, що добре, що о. В. Пайташ висловив свої думки голосно, він це зробив щиро, бо деякі зміни в тому напрямі, що їх порушує автор, є не тільки потрібні, але конечні. Напевно під тим оглядом він не є одинокий? Радо помістимо на ці теми також і відмінні думки. Порушені питання, а є їх більше, повинен взяти до уваги провід нашої Церкви.

В місцевій перемишльській (польській) пресі час-до-часу появляються відкриті листи. Останньо їх було кілька і то на українські теми. Від довшого часу думав я написати відкритого листа в «Патріярхаті» до греко-католицьких Владик в Україні, але брак достовірних матеріялів здержував мене від такої статті. Минуле літо й останні події додали ясности у задуманій темі.

1. «Патріярхат» з вересня 1994 року, на стор. 26 в статті «Лист у справі ситуації УГКЦ в Україні» о. д-р Музичка пише: «А в Києві навіть парафії доброї не вміли зорганізувати, і тому наша там інтелігенція, особливо та гуманітарна, пішла в костел, бо там, сидячи, можна вислухати не занадто довгу «мшу» в українській версії, а що найголовніше, прекрасну проповідь-гомілію також добірною українською мовою, яку молодий польський ксьондз спеціяльно для цього вивчив. Це саме роблять і в російській версії». «Створили там український католицький університет».
2. В «Патріярхаті» з жовтня 1994 року стаття В. Соколовського, ЧСВВ, на актуальні теми «Давайте, подумаймо разом» порушує тему «віра чи обряд».

З цих двох описів бачимо, як польські ксьондзи спритно на Україні «душпастирюють», ловлячи українські душі. Це так діється в центрі України, в самій столиці Києві.

3. «Патріярхат» з листопада, стаття члена Президії Верховної Ради України та співголови «Світового Християнського Конгресу», Михайла Косіва на стороні 16 у статті «Три каплі смутку» між іншими подає слова апостольського нунція архиєп. Антоніо Франко, який на Синоді у Львові 27 лютого 1994 р. сказав: «Знаєте долю київської Католицької Митрополії, яка «де факто» перестала існувати через знищення З’єднаної Церкви в Російській Імперії в 1839 році і, на мою думку, слід уважати її вимерлою». Через те папський нунцій радить керівникам нашої Церкви не висвячувати для східніх теренів України єпископів, не залучати ці землі в сферу своєї місійної діяльности, не домагатися Києво-Галицького Патріярхату. Чому апостольський нунцій не поручає відновити нашої митрополії, зацікавлених відсилаю до повищої статті М. Косіва.
4. Натомість за кількасот кілометрів від Києва, в Галичині, при польському кордоні, польський тижневик «Жицє пшемискє» з 13 липня 1994 р. в статті автора Пшемислава Цьоха «Край за воротами» подає між іншими: «Польонія (це в Україні) зістала наново утверджена в своїх польських переконаннях. Велике зусилля вніс Католицький Костел… В селі Мислятичі є горстка поляків, але до костела приходить понад сто осіб, в більшості це греко-католики. Поміж собою розмовляють українською мовою, а моляться вже польською мовою». Польський тижневик «Поґраніче» з Перемишля з дня 29 листопада 1994 р. під заголовком «Кореспонденціє-полємікі», автор Адам Жонса, подає, як в місцевості Бібрка греко-католики учащають на польські богослуження до костела, що більше органіст (дяк) і церківник (косцєльни) — це греко-католики. А ксьондз до Бібрки доїздить зі Львова.
5. У релігійно-церковних передачах, які щоденно вранці передаються зі Львова, преосв. Юліян Ґбур, між іншим, говорив: «З нагоди 400-ліття Берестейської Унії» — бажанням греко-католицьких владик є, щоб про долю Церкви рішали не лише владики на синодах, про яких зміст і порушувані там проблеми вірні майже нічого не знають, але щоб про долю Церкви і різні проблеми рішали також вірні. Пропозиції повинні виходити з долини, від людей. Чи наша Церква повинна бути східня чи західня? Усі ці проблеми подавати в листах, письмах до Гр.-кат. Консисторії у Львові чи до часописів.
6. У жовтні 1994 року гостював у Перемишлі один із греко-католицьких Владик з України. Я попросив Владику зустрінутись з вірними греко-католиками Перемишля. Просили Владику, як того, що стоїть на свічнику нашої Церкви, щоб поділився з нами вістками про життя нашої Церкви в Україні. Владика говорив: «Після одержання свободи (виходу з катакомб) греко-католицькі церкви були виповнені вірними, а тепер їх так численно немає. Молоді також не видно. Люди відходять, і на те немає ради. Причина відходу є така, що Греко-католицька Церква стала для своїх вірних неатракційною». Владика дальше говорив, що «в Україні буде римо-католицька Церква, і то неминуче».

Подумаймо, чи фактично не можна цього запобігти, щоб придержати людей при Греко-католицькій Церкві? Так прекрасний греко-католицький обряд нараз став неатрактивним? Чому? Де причина? Чи не можна цьому зарадити?

Двічі до року наші владики відбувають у Львові синоди. На мою думку, в цих синодах повинні брати участь і миряни, бо ми становимо Церкву Христову. Що більше, останнім часом у проповідях наголошується про родинні Церкви, а Святіший Отець час-до-часу говорить про душпастирство мирян — участь мирян у душпастирстві. А львівські синоди, то замкнені конференції, де рішають про мирян без мирян. Факти: полякам в Україні віддано вже багато костелів, і працює там щораз більше польських ксьондзів. Мають вони велику піддержку в Польщі і Ватикані. В якій лише місцевості знайдеться кілька польських родин, там уже їм українські власті віддають костел. Ті родини неспроможні ремонтувати костела, от і тут їм помагають греко-католики. Так діється майже в кожній місцевості, а результат праці такий, що польський ксьондз запрошує наших греко-католиків на свої богослуження, діти ходять на польську релігію і так непомітно починається полонізація. На доказ цього, що це правда, може послужити стаття «Край за воротами» із тижневика «Жицє пшемискє».

Чому наші вірні греко-католики учащають до костелів і користають з послуг польських ксьондзів, коли церкви наші є доступні і можна користати з богослужень греко-католицьких? Приїжджі люди з України в розмовах з нами кажуть, що «кілька років тому, як воскресла наша Церква в Україні (вийшла з катакомб), зауважувалося повні церкви людей і молоді. Тепер молоді бачимо небагато. Чому? Душпастирі не зуміли заповнити духовну пустку, а треба було дати вірним відповідний зміст, а такого чомусь імпонуючого душпастирі не мали». Перемишль є прикордонним містом, часто в нас зустрічаємо людей з Америки, Канади й інших країн, котрі, повертаючись з України, заходять до Народнього Дому. І в розмовах вони усі критикують ті довжелезні богослуження в наших церквах. Греко-католицькі священики кажуть, що ми вертаємо до давніх літургічних практик,а ці ніби латинські форми обряду належить усувати. Давні літургічні практики були добрими за княжих часів, а не сьогодні. Церква наша росте і розвивається, і ми повинні йти з поступом і приймати такі форми, які і нам є вигідні і практичні. Обряд має служити нам, людям, а не ми обрядові. Коли обряд є невигідний і непрактичний, то треба прийняти нові форми, таким способом вдержимо людей у наших церквах і не будуть вони ходити на польські-латинські богослуження.

Питаю одного із знайомих, який учащає на польські богослуження до костела у Львові, він відповідає: «Я фактично ходжу до костела, це правда, але я цим ані обряду, ані віри не міняю. Я дальше є греко-католиком. Ходячи на богослуження до костела, я сповняю свій недільний релігійний обов’язок «Служби Божої вислухати», але в костелі я маю можність собі сісти, клякнути і стояти. Також їх богослуження є дуже коротші. Дивіться, у нас із церков поусували лавки (в Україні по церквах лавок не було — завваження ред.). Людина працює цілий тиждень і кондиційно не видержує стояти дві години, а навіть більше. Як реагують діти, що так довго стоять? Вони і ми також переступаємо з ноги на ногу, оглядаємося, де б то до чогось опертися, а багато людей таки виходять з богослуження перед кінцем. Якщо я так довго стою, то взагалі не думаю про молитву. Подивіться на православні богослуження, як їх вірні беруть участь: виходять, поговорять, покурять і знову входять до церкви. А в нашій перемишльській катедрі маємо ряд лавок і багато крісел. В часі богослуження люди сидять (на єктеніях, читанні апостола, під час проповіді), клячать на освячення і благословення Найсвятіших Тайн чи також стоять (на «Слава-Єдинородний», Євангелії, «Вірую», «Отче наш»). Служба Божа є урізнороднена. Для самого організму людини є краще, коли міняти позицію тіла, а не лише ввесь час стояти і думати про те, як далеко до кінця богослуження. Протестантські костели заповнені лавками для вигідного слухання Божого слова.

Священик, відправляючи богослуження, виконує різні рухи руками, переходить з кадильницею, одним словом, зміняє позицію тіла і це є корисне для організму; тому так скоро не відчуває втоми, як людина, яка ввесь час стоїть у безрусі. Чому вірні так люблять богослуження Хресної дороги? Тому, що беруть активну участь: ходять від стації до стації, клякають, встають, б’ють поклони на «Притерпівий»; цілий час є чинні. Службу Божу аж такою «рухливою» зробити не можна, тому рішуче треба її скоротити, вводячи форму Служб Божих рецитованих-читаних. Хтось може сказати, що у східньому обряді читаних Служб Божих не практикується.

Поляки римо-католики своїми приступними, короткими Службами Божими захоплюють наших вірних, які залишають наші довгі богослуження. Декотрі із священиків не узнають читаної Служби Божої, лише співану. Цей спів не є співом, ані рецитацією, лише підспівуванням. В нашому обряді немає жодного писаного правила відносно такого власне відправлювання Служби Божої. Бувають різні ситуації і не завжди можна Службу Божу співати, наприклад священик хворіє на горло.

Часто буває, що нема кому Служби Божої співати. Вперше про читану-рецитовану Службу Божу помістив рубрику львівський Служебник з 1779 року, значить понад двісті років тому, а це вже традиція. Практику цю прийняли в нашій Церкві прихильно. Читана Служба Божа є дуже практична й зрозуміла. Ісус, посилаючи апостолів у світ, сказав: «Ідіть і навчайте», а не сказав «співайте».

Гості, що відвідали наш Український Народній Дім, критично відносилися до задовгих проповідей в церквах в Україні. На мою думку, вони мали слушність. В часі моїх богословських студій у Познані професор гомілетики говорив: «Проповідь повинна тривати від десяти до дванадцяти хвилин». Довшої науки сьогоднішня людина не видержить слухати. Хоч людина слухає, але серцем і умом не сприймає, а коли до цього в нашому випадку додати те, що мусить стояти, то взагалі така проповідь є для душі людини некорисна.

Чи нашу співану Службу Божу можна скоротити? Думаю, що так, і то не пропускаючи тексту.

1. Розпочати в точній годині і цього держатися постійно.
2. В Службі Божій не повинно бути пустих місць, коли ані священик, ані вірні не співають. Тоді, коли священик окаджує, а в тому часі чтець читає апостола. Часто буває так, що після відспівування апостола священик бере щойно кадильницю і окаджує, вірні в церкві дивляться на цю церемонію мовчки, а священик тільки позує перед своїми вірними. Таких місць є більше.
3. Спів священика і вірних повинен бути ритмічний. Самолівкова Служба Божа також має нотну систему, і належить її держатися. Не думаймо, що довгий і розтянутий спів свідчить про побожність. Взагалі, ні. У нас переважно так буває, як каже приповідка: «Як хто вміє, так піє».
4. Верталізм. Дуже часто оголошення парафіяльні є дуже довгими реченнями так, що вкінці вірні не знають, про що йдеться. Оголошення повинні бути короткі і ясні, без непотрібних додаткових слів, які затемнюють зміст.
5. Співана Служба Божа з проповіддю і св. Причастям повинна тривати не довше, як півтори години.
   Службу Божу належить влаштувати більш цікавою, ввести нові форми, приступні для людей. Подам зразок із Перемишля. Довгі роки нашу Службу Божу співав церковний хор разом з мандоліновою оркестрою. Грали діти і молодь. Сьогодні вони не відійшли, а, навпаки, стали членами церковного хору, вчителями музики й співу, а обрядові нічого не сталося, не провалився. Діти і молодь будуть там, де вони є в якийсь спосіб чинні, а стояння годинами під стінами поправді не є атракційним.
6. Від двох років заведено в Перемишлі нову форму богослуження (можна б так її назвати). Після кожної читаної Служби Божої ведучий говорить: «Прошу, відмовмо одну десятку вервиці, як благодарення після св. Причастя, а молитву жертвуємо за Україну (Церкву чи т.д.). Дальше ведучий подає розважання й інтенцію. Після «дев’ятки» співають одну строфку пісню відповідного змісту. Не завважили ми, щоб впродовж двох років хтось із вірних вийшов перед часом із церкви. Усі моляться в поданих намірах.

Чув я у радіо, що в жовтні в Києві співали Службу Божу з оркестрою бандуристів (це православні). Який відгомін літургістів — не знаю, але це є доказом, що людей треба вміти включити чинно до богослуження. Як польські ксьондзи своєю практикою захопили наших галичан в Україні, послухайте. У вересні в Перемишлі появилися плякати, що приїздять з України гуртки з концертами. А був це славний «Дударик» і виступали в польській духовній семінарії, в замку і інших польських установах. До нас і до нашого Українського Народнього Дому, що є в центрі міста, гості з України навіть не з’явилися, щоб бодай обмінятися привітаннями. А увійдіть між дітей з України і послухайте, як вони говорять, які то поляки добрі: дають нам задармо жвачки, зшитки і так далі. Передбачаємо, що вкоротці нас жде польонізація, очевидно, в Україні, а самі до того йдемо.

Коли б це була правда, що польські богослуження є більше атрактивні, то до цієї пори усі греко-католики тут, у Польщі, повинні зникнути в польському морі. Але так не сталося. Сьогодні, після сорока років, відживають нові станиці і зростають.

Провід нашої Греко-католицької Церкви не повинен держатися перестарілих форм душпастирської праці, а йти з поступом. Не біймося лавок, музики, дзвінків, вервиці, молебнів, суплікації і т.д. Бо якщо ми не приймемо нових форм, то можна передбачити, що вкоротці наші владики побачать, що за кілька років в багатьох місцевостях залишаться священики без вірних.

Не держімося «літери», а йдім за поступом, щоб Богові подобалась наша активна постава і нове творення на Його славу та щоб ставали ми через молитву і працю щораз більш досконалими.

* Автор статті Володимир Пайташ є диригентом катедрального хору «Горі Серця» у Перемишлі.

Поділитися: