Промова до Папи про наладнання правної структури нашої Церкви

Святіший Отче!

Понад сорок років переживала наша Українська Католицька Церква ненормальний стан своєї праці для свого народу і добра душ. Її злуку з Апостольським Престолом у Берестейській Унії скасовано злобно і підступно у 1946 році, позбавлено її власної ієрархії з думкою, що, поразивши пастиря, розбіжаться і вівці, їй заборонено під гострими карами всяку працю, її загнано в підпілля, з якого вона вийшла тому три роки. Найбільший удар стрінув нашу Церкву тим, що позбавив її єпископів, ієрархічного проводу. Церква — то спільнота видима, збудована за ієрархічною структурою і таїнственне Христове Тіло, тобто спільнота невидима, небесна, Святим Духом ведена і Його благами збагачувана. Не є це, однак, як уважно підкреслює Другий Ватиканський Собор, як щось подвійне і окреме, «але творять вони одну складну дійсність, що складається з Божого і людського елементу». У цьому зовнішньому виді Христос Господь хотів, щоби наслідники Його апостолів були пастирями в Його Церкві. Так єпископи, творячи місцеві Церкви, які стали клітинами цілої Вселенської Церкви, провадили свої стада на чолі з Вселенським Архиєреєм, а у Східній Церкві через своїх патріярхів, які, очолюючи свої помісні Церкви, були в злуці з Вселенським Архиєреєм. Епархії стали зовнішньою організаційною формою праці, дії і духовного життя в нашім Господі з дією Святого Духа, прямуючи до вічного Царства Отця.

Вся ця зовнішня структура нашої Церкви зазнала спустошень і захитань під впливом переслідувань, неможливости діяти легально перед безбожницьким урядом, а теж і частинно через різні політичні розчленування деяких наших земель і їхніх єпархій, хоч нова політична ситуація в СССР зібрала вперше в нашій історії наші етнографічні землі в одне і прадавні наші епархії опинились на одній території Української республіки під совєтським урядом в Москві. Але ці епархії не мали своїх Владик вже сотні років ще й перед совєтською революцією. Деякі були штучно відділені від Львова дивними кордонами, щоб тільки Львів не міг мати впливу на них і на своїх вірних з’єдиненої з Римом Церкви. Іншими словами: зникли старі труднощі для оформлення ієрархічної структури нашої Церкви, але й появились нові перешкоди для того, щоб ця зовнішня частина неподільного Христового Містичного Тіла не могла спільно і органічно працювати і діяти. Це такі важкі і при тому делікатні питання, що самі їх ми розв’язати не можемо. Найбільшою з тих нових труднощів є ця, що на теренах нашої галицької церковної провінції появилась, як вислід ненормальних обставин минулого, ще й Російська Православна Церква, яка уважає себе в праві мати повну церковну юрисдикцію і структуру біля нас, ставлячи нескрито свої претенсії і свої перешкоди для нашої праці і розвитку. Не боїться вона вживати навіть кпин чи публічних закидів, що ми — владики, які вийшли з катакомб, не є визнані Апостольським Престолом, не маємо легальних територій, не маємо прав ані повновластей і тим самим не маємо права організувати нормальне церковне зорганізоване канонічне життя і працю.

Останніми місяцями творилася нова дійсність — відродження Української Автокефальної Православної Церкви на традиційно католицьких територіях Західньої України. Речники цієї Церкви підкреслюють повну незалежність від Риму та Москви, покликуючись на патріотичні гасла і козацькі традиції. Між народом ширяться непорозуміння, мовляв, стати греко-католиком — значить латинізуватися, переходити на польське і тратити свою національну ідентичність. Упродовж кількох місяців відновлено нову ієрархію — в цілості сімох владик. Щобільше, 6 червня 1990 р. у Києві скликано на собор, де проголошено український православний Патріярхат з осідком у Києві. Першим патріярхом України проголошено митрополита цієї ж Церкви в США — 92-літнього Мстислава Скрипника, а митрополитом Галицьким з осідком у Львові назначено владику Йоана Боднарчука. Щоб скріпити позиції Католицької Церкви, нашим прохання є:

1. Торжественно визнати наші права і наші давні межі наших єпархій, яких маємо бути законними пастирями з волі Вселенського Архиєрея.
2. По повному упорядкуванні нашої ієрархічної структури на наших землях, прохаємо сповнити Вашу обітницю, що по відзисканні волі нашої Церкви і упорядкуванні її організаційної структури завершити її церковну будову визнанням нашого патріярхату, згідно з заявами ІІ Ватиканського Собору, папи Павла VI, який не міг цього зробити «Сальтем про темпоре», і згідно з Вашим, Святіший Отче, бажанням тієї хвилини діждатися і таке добро нашій Церкві й народові зробити.

Перешкод у цьому ділі не повинно бути, але великих користей духовних, канонічних, екуменічних, пасторальних та еклезіяльних було б безліч.

3. Встановити згідно з історичними критеріями межі наших єпархій, щоб ми могли приступити до організації душпастирської сітки станиць для місіонерів, парохів і душпастирів. Привернути давні з’єдинені єпархії, які вже століттями не мали своїх ієрархій (Луцьк, Володимир, Остріг, Мстислав, Чернігів і т.п.) до давньої єдности зі Львовом як осідком Верховного Архиєпископа і Митрополита і майбутнього Патріярха. Іншими словами, дати їм статус канонічно-пасторального існування. Наш Синод вибрав би для них ієрархів.
4. Встановити легальний статус агрегації наших владик, що досі жили в діяспорі, щоб ми разом з ними творили один Синод нашої Церкви згідно з правом та під проводом нашого Отця і Глави, покищо Верховного Архиєпископа, а завтра Патріярха.
5. Перемишльська єпархія, на жаль, осталась ще поділена політичними границями і вимагає розв’язки, щоб не остатись сиротою із своїми історичними сестрами — іншими єпархіями. На територіях Української Республіки вона може знайти свій осідок і відновлену діяльність у Самборі.
6. Чимало наших вірних, як подібно сталося з поляками, що їх доля розсіяла по Сибіру і центральній Азії та Росії, знаходяться по широких теренах СССР. Вже Слуга Божий Андрей Шептицький виявив у минулому стільки журби про тих своїх духовних дітей і створив був різні канонічні засоби для їхнього церковного життя. Тепер настав час, щоб ці старання з доповненнями знову відтворити і встановити для нормальної душпастирської праці нашої З’єдиненої Церкви по всіх теренах СССР. Екзархати, вікаріяти, адміністратури, візитатури чи інші згідно зі східнім правом інстанції треба створити з визначенням їхніх меж дії.

Без цих старань і засобів ми можемо залишитись в очах світу, а головно в очах східніх братів, як безформна маса, якою ніхто не журиться, а яка, обезкровлена переслідуваннями, не матиме сил піднестися скоро на свої ноги перед своїм Вчителем і Спасителем.

Рим, 25 червня 1990 р.

+ Володимир

Містоблюститель і правлячий архиєрей Галицької Митрополії

* * *

Ваша Святосте,

Ваше Блаженство, Високопреосвященні і Преосвященні Владики!

Дякую Всемогутньому Господеві, що зволив зібрати нас усіх, Владик Помісної Української Греко-Католицької Церкви, разом із Петром, щоб взаємно запізнатися і, з остаточною ціллю спасення людських душ, подумати і подати напрямні на найближче майбутнє нашої Церкви в Україні й у Радянському Союзі.

Дозвольте і мені зложити щирий поклін Вашій Святості від усього українського Божого люду на рідних землях, враз із почуттями сердечної вдячности за всі Ваші труди і старання, які Ви проклали і вкладаєте для повного публічного визнання і свободи Української Католицької Церкви.

Ваша Святість, перший Папа-слов’янин є харизматичною постаттю і певним об’єднуючим чинником з велетенським моральним авторитетом не лише для українського народу, але і для всіх народів Радянського Союзу, які з глибини душі вірять, що Ви, Святіший Отче, поставите тривкі основи морального оздоровлення всієї Східньої Европи і тим дасте основний почин її духовного об’єднання, основаного на началах Христової благовісти від Атлянтику аж по Урал.

Ця наша сьогоднішня зустріч є конкретним камінчиком у мозаїці тривалого існування об’єднаної Европи, і за це складаємо Вам щиру подяку.

Не входитиму в цій хвилині у наше недавнє минуле, бо воно в більшій чи меншій мірі є Вам відоме. Завдяки Божій благодаті і незнищимості Христової Церкви та покрову Богоматері, наша Церква вийшла з довголітнього підпілля і ставить перші кроки у напрямі її відродження та нормалізації. На цьому етапі ми кладемо на першому місці любов Бога, любов ближнього і любов до тих, що донедавна переслідували нас і яких, по-людськи беручи, можна було б уважати за наших ворогів. Для нас в Україні геройський крок примирення і прощення, який зробив Блаженніший наш Мирослав-Іван, Кардинал Любачівський до Російської Православної Церкви і народу, зрушив наші серця і ми в цьому бачимо виразну волю Божого Провидіння нам на дороговказ. Українські католики хочуть жити у цім дусі християнської любови зі всіма своїми сусідами та іншими народами Европи і світу, не зважаючи на історичне минуле. І це залишається нашим ідеалом до осягнення.

Щоб, одначе, любов була щиро правдива, вона мусить випливати з двох сторін і пошанувати, в повному значенні цього слова, велику моральну чесноту справедливости. Фактом є, що Українській Католицькій Церкві, починаючи від 1945 року, заподіяно велику несправедливість і кривду і вчинив це не лише тодішній радянський уряд, але й Московський Патріярхат. Сьогодні, коли беремося за лікуваня цієї глибокої рани, ця несправедливість повинна бути в засаді засуджена і усунена. Згідно із справедливістю, Українській Католицькій Церкві належиться це, що їй несправедливо забрано і чого позбавлено від 1945 року. Тому, одначе, що від того часу минуло 45 років — два покоління — і відбувся цілий ряд процесів, Українська Католицька Ієрархія на рідних землях бажає прийняти всі храми і добра, які їй несправедливо забрано, щоб потім обговорювати, що вона може відступити Православній Церкві.

Було це нашим бажанням, під час розмов Чотиристоронньої Комісії (6-13 березня 1990 р.) обговорити ці справи. Одначе, із-за незрозумілих причин, до цього не дійшло. Ми сподівалися, що поки приступимо до розмов з православною стороною, католицька сторона (представники Святої Столиці та Української Католицької Церкви на батьківщині) узгіднять між собою точки і спосіб ведення розмов. Для цього, на жаль, не знайшлося часу і зрозуміння. Щобільше, не існувала будь-яка програма чи точки нарад, і прямо оминались основні питання, без яких не можна було приступати до деталів. А православна сторона була зацікавлена лише технічним питаням поділу церков і, будучи у стані «краще є становище того, що посідає», ставила католицьку сторону у підрядне становище і в стан слабшого. Я на якийсь час дивився, а відтак чув у собі моральний обов’язок покинути ці наради і анулювати всякі пороблені домовленості, бо інакше високий моральний авторитет Святішого Отця і Української Католицької Церкви на рідних землях в очах вірних значно впав би. Отже, Святіший Отче, прошу прийняти цей мій акт як оборону Вашого високого авторитету у світлі християнської любови, правди і справедливости. Бо якщо я так не поступив би, наш нарід осудив би нас за те, що ми не зуміли встоятися за нашими основними правами.

Чотирнадцять точок, котрих ми домагалися, були узгіднені з Главою нашої Церкви, Блаженнішим Мирославом-Іваном і подані до відома делегатам Святої Столиці. Це були наші заложення і точки до розмов, з якими ми хотіли приступати до переговорів з православною стороною. Тому, що не дійшло до будь-яких узгіднень, заки приступлено до Чотиристоронніх розмов, а відтак тому, що радянська преса почала оприлюднювати відомості, незгідні з правдою, які могли б скомпромітувати нас — українських католицьких владик — в очах наших вірних, ми подали цих чотирнадцять точок до публічного відома.

Я роблю, Святіший Отче, цю довшу дегресію з виразною метою і гарячим проханням, щоб майбутні розмови у наших справах з радянським урядом чи Московським Патріярхатом узгіднювати з проводом нашої Церкви і, тим чином, щоб католицька сторона говорила однією мовою, бо якщо доходитиме до розбіжностей, то для наших вірних це буде соблазном і пониженням високого морального авторитету Католицької Церкви.

У світлі християнських чеснот любови, правди і справедливости ми готові обговорювати з радянським урядом цілий ряд деталів, застерігаючи за собою непорушність наступних точок:

1. Повне публічне визнання як юридичної особи Української Католицької Церкви зі сторони радянського уряду, а з боку Московського Патріярхату — її визнання як Церкви-Сестри. Не можна про нас говорити, як про громади, спільноти чи групи вірних східнього обряду. Ми є помісною Церквою свого права (екклезія партікуляріс суі юріс) у повному значенні цього слова і згідно з наукою Другого Ватиканського Собору і за таку нас повинні уважати всі інші Церкви.
2. Слід визнати недійсність і неважність т.зв. Львівського Собору (8-10 березня 1946 р.) як зі сторони Російської Православної Церкви, так і з боку уряду, тому що від цього собору Московська Патріярхія і радянський уряд уважали нашу Церкву зліквідованою. Тут треба остаточно поставити кінець всякій двозначності, де уряд спихає вину на Московську Патріярхію, а Російська Православна Церква на уряд. Це був спільний акт цих двох установ. Треба засадничо визнати його недійсність і неважність, так як це зроблено з іншими сталінськими злочинними актами.
3. Внаслідок цієї ануляції Українській Католицькій Церкві слід повернути собор св. Юра у Львові враз зі всіма його забудуваннями. Привернення власности цього собору дається нашій Церкві на основі права на власність, згідно з майбутнім радянським законодавством про свободу сумління і релігійні організації. На тій самій основі слід привернути і Мукачівсько-Ужгородській єпархії катедральний собор Воздвиження Чесного Хреста, так як це вже зроблено в Івано-Франківську.
4. З поверненням собору св. Юра (символом українського католицизму) до свого престолу повинен чимскоріше повернутись Верховний Архиєпископ Львівський і Галицький Митрополит зі своїм почотом. І тут прохаємо Вашу Святість ужити всіх своїх впливів перед державними та церковними чинниками, щоб цей поворот став дійсністю в найближчому майбутньому. Галицького Митрополита від 11 квітня 1945 р. насильно віддалено від свого престолу, а від лютого 1963 р. він був змушений перебувати поза межами Радянського Союзу. З поворотом теперішнього Верховного Архиєпископа, Блаженнішого Мирослава-Івана, Кардинала Любачівського до Львова повертається в очах народу правда і справедливість.

Як будуть дані ці гарантії, у засаді я згідний, і я заявив вже це публічно, щоб цим самим храмом користувалися і вірні греко-католики, і вірні православні. Цю мою пропозицію відкинула православна сторона.

Такий процес поділу церковних дібр у наших днях повинен бути передбачений на довший проміжок часу, бо коли донедавна можна було говорити про поділ церков між Українською Католицькою Церквою і Російською Православною Церквою, яку недавно тому перейменовано на Українську, то сьогодні не можна виключити на території Західньої України і поширення Української Автокефальної Православної Церкви, яка знаходить більше грунту між населенням, ніж Російська Православна Церква. Одначе, всі ті проблеми можна розв’язати в дусі братнього порозуміння і щирости, якщо будуть пошановані засади християнської любови, правди і справедливости.

* * *

При тому дозвольте мені зложити Вашій Святості синівський поклін від усієї Львівської архиєпархії і цієї частини Перемишльської єпархії, яка знаходиться на сучасній території України. Працює в нас 456 священиків, в тому числі 258 священиків, що перейшли з Російської Православної Церкви. В нашій архиєпархії працюють 33 монахів Студитів, 56 Редемптористів і 62 Василіян, які включені у вищенаведеному числі 456 священнослужителів. У даному часі це духовенство обслуговує 1,062 парафії та релігійні громади, що подали документи про свою приналежність до Греко-католицької Церкви. Приблизне число вірних — від півтора до 1,8 мільйона людей. В даному часі ми вже прийняли як гідних до навчання в Духовній Семінарії 185 кандидатів, хоч зголошених будо понад 250 осіб. Офіційно зареєстровано, як греко-католицькі, понад 100 церков, хоч фактично діють, як наші — 803 храми.

Наші вірні, які я сьогодні перед Вами тут представляю, очікують від Вашої Святости піднести нашу Церкву до патріяршої гідности і бажають бачити нашого Блаженнішого Мирослава-Івана, Кардинала Любачівського, патріярхом Києво-Галицьким і всієї Руси-України.

Ватикан, 25 червня 1990 р.

+ Володимир Стернюк
Містоблюститель і правлячий архиєрей Галицької Митрополії

Поділитися: