Події, про які писатиму, відбулися кілька місяців тому. Але, бажаючи перевірити, чи ті дуже позитивні враження, які я виніс зі свого перебування серед наших людей у Барселоні, сьогодні змінилися, а чи залишилися й далі позитивними, вирішив відкласти на пізніше допис про мій побут у столиці Каталонії. І мушу визнати, що позитивні враження, яких я досвідчив тоді серед наших богомольців, дотепер залишаються незмінними.
Прибув я до Барселони (Іспанія) в четвер, 18 квітня 2013 року, щоби там 19–21 квітня підготувати духовними науками наших богомольців до Великодня. В першій зустрічі з ними довідався, що наші заробітчани почали масово прибувати до Барселони щойно 2000 року, стикаючись із кількома українцями, які оселилися тут ще після Другої світової війни. Зазвичай працювали вони на будівництвах. Очевидно, шукали церкву, де в неділю чи у свято могли б пошанувати Господа. Першим таким місцем став храм Пречистої Діви Марії Надії в центрі міста, неподалік Барселонської катедри. Їхнім душпастирем був отець Йосиф Казанова-Марторел, іспанець з походження, який, вивчивши нашу мову і східний обряд, довгі роки служив українським священиком у Німеччині.
В 2003 році наші віряни перебралися до крипти церкви отців-капуцинів Пречистої Діви Помпейської, яка стоїть у кварталі Діагональ.
Після відходу отця Йосифа в 2008-му тодішній Апостольський візитатор для українців-католиків Іспанії Гліб Лончина призначив координатором для наших душпастирів у Іспанії перед Іспанською Єпископською конференцією отця Гектора Циммера, аргентинця з походження, який також вивчив нашу мову і наш обряд. Владика призначив його душпастирем вірян у Барселоні. Коли ж ті починали зростати числом, іспанські отці-редемптористи при монастирській церкві Матері Божої Неустанної Помочі (десять хвилин ходи від головної площі Барселони — Каталонської) погодились на те, щоб українці користувалися їхньою церквою, але за умови, що ними опікуватиметься український редемпторист.
Тодішній протоігумен отців-редемптористів в Україні Василь Іванів послав з такою місією отця Івана Левицького, який до того працював у Постуляційному центрі Львівської архиєпархії. Наші віряни одразу ж вподобали собі отця Івана, тому що він був «одним із них», тобто з України, бездоганно володів українською та віддано почав працювати серед них. З грудня 2009 року завдяки кардиналові Барселони для душпастирства українців надали ще один осідок — церкву святої Моніки, де для наших людей служив отець Гектор Циммер, якого в 2011-му замінив отець Йосиф Казанова.
Тож на даний час українці в Барселоні мають змогу брати участь у богослужіннях рідною мовою у двох церквах — святої Моніки (вул. Рамбля, 9), де душпастирює отець Йосиф Казанова, та Матері Божої Неустанної Помочі (вул. Бальмес, 100), де душпастирює отець Іван Левицький, якому з 2012-го допомагає отець Юрій Сивик.
Сам монастирський храм отців-редемптористів припав до душі нашим людям, адже в ньому вони моляться перед чудотворною іконою Богородиці, намальованою в суто візантійському стилі. Монахи-редемптористи не тільки дозволили нашим богомольцям бувати в храмі, але й віддали їм у користування цілий поверх монастиря, де отці організовують повноцінне громадське та церковне життя.
Наступного дня вибираюсь у місто з отцем Іваном, щоб оглянути найвідомішу в світі пам’ятку Барселони — храм Пресвятої Родини, або ж Саграду Фамілію. Останнього разу я був у Барселоні в 2010 році, коли представляв наше видавництво «Дон Боско» на з’їзді директорів салезіянських видавництв Європи. Тоді храм, що торік удостоївся від Папи Бенедикта титулу базиліки (собору), стояв у риштованнях через ремонт, а в середину взагалі не було доступу. Коли я врешті став перед храмом, не міг вийти з дива і, забувши про все на світі, споглядав архітектурну красу цієї будівлі. Справжнє диво світу! А коли переступив поріг святині, моєму захопленню не було меж! Ця споруда сильно відрізняється композицією від храмів, до яких я звик, перебуваючи предовгі роки в Римі та кілька років у Львові. Початок будівництва базиліки — 1882 рік. Проект був розроблений спочатку архітектором Франсіско дель Вільяром, але через рік його замінив Антоніо Гауді, який повністю переробив проект, виконавши його в стилі модерн. Фінансування будівництва здійснювалося і досі здійснюється виключно на пожертви католицької громади, а завершити будову планують 2026 року. Так над будинками Барселони почала здійматися одна з найдивніших у світі споруд, що викликало певне здивування містян: яка ж то церква? Будівля схожа або на мурашник, або на сталагміт, що виростає з землі, або на кам’яну бурульку!
За задумом Гауді всі три фасади Сагради Фамілії повинні були мати стилістично однакове оформлення і увінчуватися чотирма високими вежами криволінійних контурів. У результаті над храмом підносилися б дванадцять веж, кожна з яких символізувала б одного з дванадцяти апостолів. Кожен з трьох фасадів мав бути присвячений одному з трьох центральних сюжетів земного життя Христа — Різдву, Страстям і Воскресінню. Фасади повинні були бути прикрашені величезними панно і барельєфами на відповідні теми. Незважаючи на те, що Гауді будував храм упродовж тридцяти п’яти років, йому вдалося звести і оформити лише Різдвяний фасад. Але є ще два фасади Страстей і Слави! Архітектор, з особливою увагою ставився до внутрішнього оздоблення храму Пресвятої Родини. Колони, що підтримують склепіння, символізують апостолів і святих, яким присвячені парафіяльні церкви Каталонії та Іспанії. Незвичайним є і вигляд колон: Гауді використовував різні види багатокутників, що змінюють форму донизу. Колони нагадують гігантські дерева, на кронах яких застигло небесне склепіння.
10 червня 1926 року неподалік будівельного майданчика архітектора, коли він прямував до сусідньої церкви на вечірню службу, збив трамвай. Ніхто не впізнав у старому, схожому на волоцюгу, відомого в усій Барселоні будівничого. Його відвезли до шпиталю, та через два дні у віці 74 років Антоніо Гауді помер і був похований у крипті ще не добудованого ним собору…
Увечері цього ж дня після Святої Літургії виголошую першу духовну науку в просторій залі монастиря. Майже вісімдесят осіб зібралося перед великим дерев’яним хрестом — одним із трьох, які використовують у сакральній драмі, яку драмгурток парафії під проводом отця Юрія підготував з нагоди Страсного тижня.
Наступного дня відважуюсь прогулятись містом сам і тому, що впродовж свого сорокаоднорічного перебування в Римі дуже полюбив море, спускаюся до узбережжя Середземного, біля якого розкинулася Барселона.
По обіді на Святу Літургію до церкви прийшло майже 180 вірян, яким під час реколекційної науки вичислюю список найпоширеніших в Україні (і не лише) гріхів, таких як наклеп, лихослів’я, ходіння до ворожок тощо. Зауважую, що люди пильно слухають мої слова. Після молитви й науки усі парафіяни сходяться до актового залу монастиря і за частуванням, на яке кожен приносить те, що може, спілкуються. Будучи сьогодні їхнім гостем, я назвався і дав можливість ставити мені різні запитання. Людей цікавило життя українців у Великобританії, діяльність отців-салезіян в Україні та багато іншого. Ця зустріч виявилась надзвичайно цікавою. Такі зустрічі барселонських українців відбуваються кожної третьої неділі місяця і є дуже позитивними для розвитку їхнього громадсько-церковного життя.
Наступного дня, в неділю, богомольці вщерть заповнили храм. Після Літургії маю змогу коротко провести час із нашою молоддю. У своїй більшості це покоління, яке народилося в Барселоні і, що тішить, навчається в Барселонському університеті, переважно на факультеті маркетингу та бізнесу.
Після зустрічі з молодими людьми їдемо з отцем Іваном до Таррагони, щоби в церкві святих Петра і Павла звершити Літургію для ще однієї спільноти українських греко-католиків. Добрих вісімдесят людей зібралися на молитву, відтак у просторому актовому залі біля церкви мав нагоду довідатись про їхнє життя у цьому місті.
Наступного дня здійснив невелике паломництво до монастиря отців-бенедиктинців у Монсерраті («монсеррат» із каталонської — «розрізані, розпиляні або зубчасті гори»). Це незвичної форми скеляста гора за п’ятдесят кілометрів від Барселони, де на висоті 720 метрів над рівнем моря зведена знаменита бенедиктинська обитель. На жаль, оригінальний монастир був знищений Наполеоном 1808 року, а теперішній комплекс спорудили 1871-го.
Монастир є духовним символом та релігійним центром Каталонії, римо-католицьким прочанським осередком світового значення завдяки статуї Чорної Діви Монсерратської, яку назвали La Morenetta (Смаглява). За переказом, її вирізьбив євангелист Лука, а до Барселони привіз апостол Петро. Сховану від маврів (назва арабів Північної Африки, які жили там у VII–XVII ст. і сповідували іслам) її нібито віднайшли в чудесний спосіб у одному з гротів гірського масиву Монсеррат у IX столітті.
Долучаюсь з отцями Іваном та Юрієм до монахів-бенедиктинців у літургійній молитві. Незабутня подія! Майже сорок священнослужителів, спів латинською в григоріанському стилі, яким послуговувалися ще в середньовіччі. Мені здавалося, що я на мить перелетів із землі до неба. Після молитви нас запросили до монастирської трапезної на обід… у цілковитій тиші. Пізніше ми мали нагоду поспілкуватися з одним із братів-бенедиктинців та пройтися територією монастиря, відвідати музей. На прощання — молитва перед фігурою Чорної Діви Монсерратської. Відчуття не передати словами! Я помолився за нас, салезіян-українців, і за весь український народ. Як ведеться, поцілував ікону та відбув назад до Барселони.
На завершення цього насиченого дня відбулася зустріч з парафіяльною радою, де я довідався про різні проблеми парафіян у Барселоні. Говорили й про феномен асиміляції, який поволі закрадається поміж українців Іспанії і з яким стикається будь-яка етнічна меншина поза межами країни походження.
Наступного дня вранці прогулююся вулицями середмістя Барселони і не можу вийти з дива через те, що відбувається на них. Сьогодні день святого Георгія, покровителя Каталонії. Отець Іван мені пояснив, що воно подібне у них до дня святого Валентина! У той день каталонські чоловіки дарують троянду не лише коханкам, але й дорогим та шанованим жінкам, а жінки своїм коханим — книжку! Саме так — книжку! Ось чому на всіх вулицях Барселони й у всіх закутках Каталонії на вулицях стоять ятки з різноманітними трояндами — живими, скляними, пластмасовими, гіпсовими. А що вже прилавків з книжками?! Краса! Приємно було спостерігати за парами, які, йдучи вулицею, тримали в руках книжки і квіти!
Сумно було наступного дня відбувати до Манчестера, бо я насправді відчув у Барселоні тепле, щире та гостинне серце наших людей. Як писав Тарас Шевченко: «Раз добром нагріте серце — вік не прохолоне!». Їй-богу, як це відповідає істині! Довго-довго споминатиму в житті ті радісні дні, проведені серед наших богомольців у столиці Каталонії — Барселоні. Дай Боже, аби мені ще раз довелося побувати серед них!
Отець Євген Небесняк
