Частина 4. Очільник унії
(Продовження. Початок у попередніх числах за 2013 р.)
Вертаючи з Рима на Русь у грудні 1595 року, єпископ Брестський і Володимирський Іпатій Потій чітко усвідомлював дві речі: по-перше, підписана ним унія з Римом була радше синицею в руках, аніж журавлем у небі — не вдалися йому з Папою Римським ні оновлення Флорентійської унії, ні урочисте примирення. З одного боку, Потій був лише єпископом і говорити з римським патріархом на рівних не міг, а з іншого — після Реформації в Римі не були схильні йти на будь-які компроміси. Повернення блудних овець до єдиного пастиря — говорити інакше в ті часи релігійного розбрату, коли половина Європи вважала Папу антихристом, Рим просто не міг. Та й для Київської православної митрополії теперішній статус був значно кращий, як вважав Потій, аніж попередній принаймні. Папа був не з тих, хто за хабара поставить підпис на будь-якій грамоті. Це по-перше.
А по-друге, єпископ вже не плекав ілюзій з приводу того, як Русь його зустріне. Князь Василь-Костянтин Острозький, котрий, власне, й підкинув Потієві ідею об’єднання Православної Церкви з Римом, в останній момент передумав і почав агітувати проти єднання з Папою, а на сеймі у Варшаві взагалі вимагав відібрати кафедри в єпископів, котрі підписали унію. Що ж, князь мріяв про глобальне загальнохристиянське єднання з собою коханим на чолі, а вийшла локальна подія — перехід однієї митрополії від одного патріарха до іншого та ще й зі скороченням повноважень можновладних спонсорів. Потія самого не дуже влаштовувало те, як його зустріли в Римі, але, знову ж таки, годі було чекати іншого від Церкви, яка з перемінним успіхом відбивається від протестантських закидів. А ще навіть така унія його влаштовувала, адже Папа не даватиме братчикам привілеї в обхід єпископів, і в уряді легше буде вибороти більше прав для руського духовенства.
Сам Потій, багатий можновладець і сенатор, грошей, прав та привілеїв і без того мав удосталь, та й іншим єпископам нічого не бракувало. Але вони дбали не лише про себе, а й про свої єпархії! Отже, укладати унію треба було в будь-якому випадку, тим паче що іншого зручного моменту могло й не бути. Принаймні так міркував Потій, коли в Римі підписував католицький Символ Віри і цими думками тішив себе дорогою додому.
А вдома Острозький і волинська шляхта налаштовували всіх проти Потія і прихильників унії. Заклики князя примножували та підсилювали його «кишенькові» церковники — викладачі Острозької академії, священики й учителі, що жили з княжих милостей. Водночас протестували проти унії братства — зокрема ті, що здобули автономію завдяки східним патріархам, ласим до грошей, що не хотіли цієї автономії позбутись. Львівський єпископ Гедеон Балабан — той, що перший почав кричати про необхідність іти «під Рим», зрозумівши, на чиєму боці сила, швидко змінив думку і перетворився на «захисника православ’я». До нього приєднався перемишльський владика Михайло Копистенський.
Тож коли Потій з луцьким єпископом Кирилом Терлецьким повернувся додому, руська Церква вже була поділена на два ворожі табори: з одного боку — єпископи й митрополит, а з другого — князь Острозький, Балабан, Львівське братство, більшість монастирів і велика кількість шляхти, котру потягнув за собою князь. А на довершення всього учитель і проповідник Стефан Зизаній пише твір «Казання про Антихриста», в якому доводить, що Папа Римський — антихрист і унія з ним є великим гріхом.
Отже, Київська митрополія — від єпископів до парафіян — була розділена. З часів імператора Константина в таких випадках скликали Собор і вирішували, на чиєму боці правда. В принципі, саме такий варіант ідеально підійшов би для руської Церкви в тому становищі. Прихильники й супротивники унії могли б зібратись, посперечатись і вирішити, як бути. Якщо Острозький — ідейний противник такого єднання — нехай прийде на Собор і переконає всіх, що унія є вселенським злом і приймати її не варто. Принаймні так мислив Потій, коли вирішив формальне підписання унії перетворити на справжній Собор і скликати на нього і прихильників, і противників єднання з Римом.
Підготовку до цього Собору він жваво розпочав після повернення додому. Серед запрошених був князь Острозький. І до цього зібрання він також готувався: до нього пристали представники Константинопольського та Александрійського патріархів — протосингел Никифор і Кирило Лукаріс, який уже викладав певний час в Острозькій академії. Відгукнулись на заклик Острозького і волинські протестанти, котрі також користали з милостей князя. На радощах вельможа вихвалявся, що як він прийде у Брест з військом, а протестанти до нього приєднаються, то ксьондзи зможуть хіба що куховарками своїми боронитись. Зухвало, емоційно і щиро — саме так говорили про релігійні суперечки у ХVІ столітті!
Собор був призначений наа 6 жовтня в Бресті — «удома» в Потія, в катедральній церкві святого Миколая. у Соборі взяли участь король, кілька воєвод, руські єпископи і Митрополит — прихильники унії. Незадовго перед тим до Бреста приїхав Василь-Констянтин Острозький, як і обіцяв протосингел Никифор, на чолі невеликого війська з кіннотою, піхотою та гарматами. За ним слідували Балабан і Копистенський, Никифор і Лукаріс, представники монастирів, що не підписували унії. З такою силою можна було легко ввійти у собор і почати суперечки. Принаймні можна було досягти хоч якогось компромісу. Але замість цього Острозький завів свою делегацію до будинку місцевого протестанта Райського і на Собор іти відмовився, хоча Потій кілька разів надсилав йому запрошення. Натомість просив, аби Митрополит з єпископами сам до нього прийшов. Як і раніше, князь вважав себе «начальником православ’я» і вимагав відповідного ставлення. Іпатій Потій багато чого міг простити давньому другові, але не міг іти на поклін! І за традиціями, і за логікою речей це князь зі своїми церковниками мав іти на Собор до Митрополита! Кланятись князеві, знову перетворюватись на його маріонетку і відмовитись від уже здобутої унії не під тиском аргументів, а через примху князя на це Потій пристати не міг. Тож Митрополита Михайла Рогозу йти до Острозького відмовив, і діалог знову не відбувся. Допоки в церкві святого Миколая Потій із Митрополитом, єпископами, королем і латинським духовенством урочисто проголошували унію, в будинку Райського Острозький провів свій власний «собор». На ньому головував він, адже Никифор і Лукаріс не знали ні слов’янської, ні руської мов. Так само мовчки сиділи єпископи Львівський і Перемишльський. Хід цього «собору» супроводжувався з обміном послами із Собором унійним. Наступного дня, 7 жовтня, Острозький знову відправляв послів до Потія і знову отримав відмову. Нарешті 8 жовтня Потій відповів князеві, колишньому другові, так: «що нами зроблене, те зроблене. Інакше переробляти вже не можемо. Чи то зле, чи то добре, але з західною церквою ми вже об’єднались».
У відповідь на це 9 жовтня Никифор проголосив анатему всім, хто підписав унію. А князь своєю чергою надіслав королю прохання позбавити їх майна. Звісно, при всій повазі до князя король таке прохання виконувати не збирався. Та й анатема Никифора не мала канонічної сили, бо старий Патріарх помер, а нового ще не обрали — костантинопольський престол залишався вакантним. Щось подібне було 1054 року, коли кардинал Гумберт проголосив анатему Патріарху, коли папський престол був вакантний. Неправомірність тієї анатеми (як і неканонічність цілого княжого «собору» без митрополита) була очевидна і для Митрополита Михайла Рогози, і для Іпатія Потія. Але для князя Острозького був лиш один канон його «некоронованого короля Русі» і «начальника православ’я» воля.
Як і кілька років тому, князь не хотів іти на діалоги та компроміси, не хотів позбуватись ролі керманича Церкви. Провівши все життя у пошані та величі, він просто не міг уявити собі іншого ставлення до своєї персони. А його небажання бачити реальні потреби ближніх чудово проявилось в наступному епізоді: невдовзі після цього трагічного «подвійного» Собору протосингела Никифора заарештували, підозрюючи, що він турецький шпигун. Підозри ці не мали нічого спільного з унійними справами: шпигуном Никифора оголосив і молдавський господар Єремія Могила, коли той, перебуваючи в Молдавії, втрутився у політичні інтриги та сприяв усуненню Єремії з трону. Так ось, королівський суд схилявся до того, щоб ув’язнити Никифора, і Острозький, почувши про це, кинув королю в обличчя таке:
«Ваша милість, нарушаєте права наші, топчете ногами волю нашу, насилуєте сумління. (…) ви зневажаєте мене, відбираєте те, що для мене дорожче всього, православну віру! Схаменіться, ваша милість! Поручаю вам сего духовного сановника; Бог пошукувати буде на нас кров його, а мені, дай Боже, не бачити більш такого порушення прав!».
Після цього монологу князь вийшов із зали. Король послав за ним Христофора Радзивілла, зятя князя. Радзивілл сказав князеві: «Король жалкує над вашою прикрістю: Никифор буде звільнений». Але князь буркнув йому у відповідь: «Нехай собі Никифора з’їсть…». Захопившись власною честю, Острозький забув про того, кого мав би захистити. Никифора кинули до в’язниці в замку Мальборк, де він і помер.
Беручи до уваги таку емоційність і примхливість князя, не дивує те, що, незважаючи на всі проблеми, котрі не могли не виникнути після прийняття унії, Іпатій Потій просто не міг відмовитись від розпочатої справи, адже це означало б назавжди лишитись рабом князя, багатих братчиків і продажного Патріарха. Єдиним засобом скинути це ярмо була унія. Недарма в одному з листів Потій писав: «внаслідок Унії нічого в Церкві не зміниться, що східна віра як також обряди в цілости будуть заховані, а навіть старий календар Церков мимо Унії задержить; тільки не буде узнавати зверхності патріарха, котрий відбирав єпископам власть, а наділяв нею звичайних хлопів в братствах і внаслідок цього привів Церков до занепаду».
І від того, що ціною такої свободи були розкол і сварка з колишнім другом, Потієві було тяжко. Але волю його зламати це не могло. Та, незважаючи на те, йому важко було усвідомлювати, що, бажаючи принести Церкві єдність, він волею обставин очолив розкол! Мабуть, саме тому після драматичної осені 1596 року про нього майже не чули. Мабуть, переварював усе, що відбулось, і думав, що і як робити далі. Шок. Його можна пояснити й тим, що після проголошення унії козацький ватажок Северин Наливайко почав грабувати маєтки уніятських єпископів. Брат Наливайка Дем’ян був ректором Острозької школи, то в цих подіях хіба що сліпий не побачив би руки князя.
В 1598 році Іпатій Потій повертається до публічної діяльності — розпочинає полеміку з князем Острозьким і його священиками, пише полемічні твори, в котрих доводить, що унія для Русі є доброю і корисною. А через рік, після смерті Михайла Рогози, стає Митрополитом унійної Церкви. Тепер він мусить відстоювати унію і права Церкви не лише пером і не лише на папері…
Взагалі те, що Потій рано чи пізно стане Митрополитом, було зрозуміло усім. Бо й за освітою, й за благочестям був на голову вищим від своїх колег. Та й на відміну від Михайла Рогози, доброго, але безхребетного, знав, коли можна подумати, зачекати, а коли, відкинувши сумніви, рватись у бій. Отже, Іпатій Потій зрозумів, що час книжних дискусій минув — настав час активних дій. Унія від самого початку була його дітищем (якщо не враховувати, звісно, повітряні замки Острозького). Понад те, як він сам вважав, унія руській Церкві була необхідна. Тож, розуміючи, що все пішло не так, як хотілось, він все одно захищав унійну Церкву як міг.
Починає Митрополит із Вільна, столиці Литовсько-руського князівства. Саме там проповідував Стефан Зизаній, автор згаданого «Казання про Антихриста». Потій їде до Вільна, і Зизаній одразу ж утікає з міста, побоюючись (як сам казав) за своє життя. Однак за Зизанієм стояло братство, котре володіло міським монастирем Святої Трійці (де, власне, і проповідував автор «Антихриста»). Митрополит відібрав цю обитель у братчиків і вибив у короля привілей, згідно з яким усі віленські церкви стали підвладними йому, Митрополиту. Врешті-решт братство зберегло за собою лише церкву Святого Духа, а в Святотроїцькому монастирі, колишній «кишеньковій» обителі братства, котра ще до приїзду Митрополита майже опустіла, Потій влаштував семінарію. Своїм намісником у Вільні він призначив Йосифа-Вельяміна Рутського — людину близьку і за духом, і за характером. Рутський теж в молодості був протестантом і згодом перейшов на православ’я, а потім — на унію. Його енергія та завзятість, а також благочестя дуже імпонували Митрополитові, і він пророкував його собі в наступники.
Так згодом і сталось, а поки, утвердившись у Вільні, Потій починає наступ на Київ. Домагається королівського привілею щодо Київської митрополії, навіть здобуває велику частину маєтків Києво-Печерської лаври. Звісно, в ті часи феодального свавілля королівський привілей не завжди мав реальну силу, але характер Потія, його залізна воля і військовий досвід відбивали у багатьох бажання зазіхати на митрополичі маєтки. І коли духовенство в Слуцьку намагалося виступити проти Митрополита, той відписав їм: «на мені не Рогозу трафите». Тобто я вам не Рогоза, щоби мною понукати. Слуцьке духовенство натяк зрозуміло і більше не виступало.
Звісно, за сміливість та рішучість в обороні унії треба було платити. 11 серпня 1609 року, коли Потій після молитви в Святотроїцькому монастирі вертав додому, на нього напав гайдук із шаблею. Митрополит був без кольчуги і без зброї, тож захищатись міг лише голими руками. Однак військова звичка стала йому в пригоді: Потій рукою відвів удар від шиї на груди, а на грудях висів натільний хрест. Митрополит був урятований (хоч і втратив два пальці), а вбивця-невдаха узятий під варту. Потій намагався полегшити долю нападника, проте публічний замах на особу такого рангу та ще й під час перебування в місті короля (Сигізмунд на той час якраз завітав до литовської столиці) прощати не можна було, і гайдука засудили на смерть. Та в ніч перед стратою з гайдуком визвався бути ще один улюбленець Потія — Йосафат Кунцевич. Він наставляв і підтримував засудженого, і той розкаявся, хоча знав, що долю його це не полегшить. А відрубані пальці Митрополита Рутський виставив у віленській церкві як своєрідні «прижиттєві мощі».
До речі, збереглись звістки, що Потій активно листувався з Юрієм Рогатинцем — стовпом Львівського братства і поборником православ’я. Різні переконання не заважали їм «приємно гомоніти», як висловлювався сам Рогатинець.
Іпатій Потій, перший український Митрополит в єдності з Римом, домігся того, що унійна Церква стала сильною та життєздатною, спроможною і від ворожих закидів відбиватись, і відданих своїй справі служителів народжувати. В заповіті своєму Митрополит писав: добре чи зле я зробив, підписавши унію, Господь розсудить». Наступник його, Йосиф Рутський, одна із найвеличніших постатей тієї доби, зробив чимало не лише для укріплення унії, а й для примирення та порозуміння між уніятами і православними. А Йосафат Кунцевич, блискучий проповідник і дбайливий пастир, став мучеником за єдність Церкви і першим унійним святим. Але Потій міг бачити це хіба що з небес, бо помер у 1613 році в оточенні друзів і помічників у Володимирі-Волинському — на рідній Волині. Похований у катедральному соборі, котрий тепер належить УПЦ (МП), і нові господарі, звісно, нікого не пускають до могили того, кого вважають одним із головних ворогів православ’я. А сам Іпатій Потій себе ворогом православ’я не вважав. Добре знаючи історію традиції своєї Церкви, розумів, що ненависть до Риму не є головною заповіддю ні Біблії, ні передання.
Віктор Заславський, історик
