Спогади Патріярха Йосифа

(Продовження)

ЖАЛОБА (Скарга) з лютого 1961 p., Київ

ВП. Гр. Міністер!

Прохаю о хвилину терпеливости, а я даю, згідно з Вашим бажанням, відповідь на порушені Вами питання:

1. Не можна переносити теперішніх політично-церковних концепцій на ХVI і ХVIІ ст., бо це був би грубий анахронізм. Інша річ, я хотів би, щоб воно було так колись, а інша, як воно в дійсності малося. Треба знати історію глибше і детальніше, і тоді вже можна робити якісь висновки. Поверховність веде до хибних заключень (висновків), а діялектична гострота нічого тут не помагає.
2. При відновленні Уній ходило в першу чергу (чого Ви не берете зовсім під увагу) про Єдність Церкви, якої вимагає Христос. Керулярівський розлам, це було переходове надужиття і проступок проти науки Христа. Його піддержувати в Церкві є гріхом, і за всяку ціну і завжди треба його усувати! Це і найважніший і найголовніший мотив у кожній унії, а зокрема при заключенні Берестейської Унії 1596 р.
3. Нез’єднана Православна Церква на Україні, Білорусі і Москві знаходилась у ХVI ст. в жахливому занедбанні і упадкові. Одинокий вихід було привернути єдність з Католицькою Церквою, котра цвіла, розвивалась і могутніла. І справді, в тій єдності наша Церква двигнулася і то сейчас, від самого початку її з’єднання, а з тим почалось і її відродження. Це признавали православні братства і в тому дусі писали до Царгородського Патріярха. А ще кращим свідоцтвом на те є становище колись нез’єдиненого, а опісля наверненого греко-католика Мелетія Смотрицького. А він був найспособнішою і найінтеліґентнішою людиною на тодішній Русі. Що різні сусіди хотіли при тому спекти свою печеню, це не має суттєвого значення. Двигнення культури і освіти, це окрема голова Історії З’єднання, і про це існує вікова величезна полемічна література, що розбирає всі спірні питання і висвітлює навіть і цю порушену Вами квестію, що і бідняки могли користати в церковних школах з освіти, очевидно, як на тодішні відносини лише в меншій мірі. І так Нестор був бідняк, але геніяльний історик, і дуже багато інших прикладів. У манастирях не було суспільних кляс — князь, боярин, смерд і простолюдин були там рівні. Це признають і радянські історики!
4. Щодо створення якогось «східняцького» бльоку, про який Ви, Гр. Мін., говорили,— всіх церковних східняків проти католиків і поляків, то не може бути й мови, не зважаючи навіть на те, що католик не буде поборювати католика, це фантом і привид! Самі українські православні не хотіли тоді за жодну ціну єднатись з Московськими православними. Про греко-католиків нема вже що й говорити! Україна не хотіла признавати і не признавала Московського патріярхату (основ. 1588 р.) сто літ і навіть ще після Переяславської Унії і то ні митрополит Петро Могила і Сильвестер Косів, ні Могилянська Академія. Аж при кінці ХVIІ ст. (в 1686 p.), отже після столітнього існування Московського Патріярха, Московський Патріярх поставив при помочі царя свого митрополита в Києві (1686 р.) і то тільки під умовою, що признає його зверхність. Очевидно проти того були демонстрації на Україні і Білорусі!
5. І українські і російські нез’єднані православні признають, що між Києвом і Москвою на церковному полі була тоді більша різниця і більша розбіжність, ніж між Греко-католицькою Церквою і Київським православ’ям. Митрополити Могила і Косів були тайними прихильниками папи і греко-католиків. Могила радив перекладати дуже багато з римського обряду на православний, а Могилянська Академія була створена на католицький зразок і в суті речі викладала католицьку науку. Вам, Гр. Міністер, хіба відомо, що між митр. Могилою і греко-католицьким митр. Йосифом Рутським була вже майже уложена угода, що Могила признавав зверхність папи, ставав українським Патріярхом в Києві, а Рутський признавав його Патріярхом всієї України.

Тепер щодо Москви! Московський Патріярх Нікон, найвизначніша тоді особа в Москві, був також прихильником Греко-католицької Церкви і брав багато з Київської Церкви. Крім того в самій Російській, Московській Церкві наступив великий розкол між Ніконом і старообрядцями, що не признавали ні царя, ні патріярха і провадили жахливі, криваві війни. Між Москвою і Константинополем були часто незгодини, вже починаючи від великого князя Володимира Московського Андрія Боголюбського, що добивався від Царгороду своєї окремої митрополії у Володимирі. І в Москві були унійні змагання. Московські єпископи були признали. . греко-католицького митрополита Київського Ізидора до Флорентійського Собору і після, коли вернув із Флоренції. Тільки аж пізніше цар в боязні, що тратить владу над Церквою, арештував митр. Ізидора. Московський патріярх Ігнатій (саме в ХVІІ ст.) признавав папу і інші його єпископи. І, ВП Гр. Міністер, хочете тепер з того творити «православний бльок» проти Католицької Церкви і бити поляків. Таж тодішні українські і білоруські архиєпископи, єпископи і митрополити (Іпатій Потій, Терлецький, Рутський, Кунцевич, Суша і інші) то були дуже визначні люди, з котрих голосом числились і королі. Це світлі уми, котрі лучше визнавались в тодішніх політичних і церковних умовинах, ніж ми нині обидва разом. Я запевняю Вас, на чому світ стоїть, і то виходячи з комуністичного становища, що безбожники-комуністи в поборюванні Греко-католицької Церкви не мають чого шукати на історичному, мирному полі Церкви!

6. Тепер візьмім ласкаво і політичні відносини. Ви кажете, що греко-католики були ренегати і польонофіли. Але це минається з історичною правдою. Ви знаєте, що після Зборова король попав у полон Хмельницького. І він, Хмельницький, замість поставити тверді умови (услів’я) самостійної України, впав перед ним на коліна і просив милости. Ви попереднього разу сказали, щоб українці і росіяни творили бльок православний. Чому ж Хмельницький не вчинив того? Не Українська Католицька Церква воювала, але він, Гетьман. Та він був більший стратег, ніж політик. Замість опертися на українських католиків, як їх тоді звали «уніяти», втягнути їх в будову своєї держави, бо вони як католики творили сильне забороло проти напору поляків на Україну, то він жадав від короля їх знищення. Бо і папа говорив полякам, що «рутені», українці і білоруси такі самі католики, як поляки (як ви), і не маєте потреби і права їх ще раз навертати на католицизм в латинському обряді. І справді поляки більше польонізували українських православних, ніж українських католиків! Всі майже освічені нез’єдинені православні українці писали і говорили по-польськи, але українські католики тільки в конечності.
7. Ви кажете, що греко-католики українці різали нез’єдинених православних! Це хіба жарт. Але, що в Києві топили греко-католиків у Дніпрі, це факт, признаний всіми і Грушевським. Що гайдамаки різали греко-католиків без розбору — це другий факт! Що Гонта і Залізняк вбивали своїх дітей, тому що вони католики, а вночі викрадали їх тіла, плакали і хоронили, — це також за Шевченком загальна українська православна теза, що скидається на політичну трагікомедію. Та при тому всьому це найзворушливіший момент у Шевченкових «Гайдамаках», коли його, Гонти, власні діти просяться в нього перед загином: «Тату, тату, ми не ляхи… ми католики» (Шевченко). Що Сагайдачний громив і убивав українських греко-католиків і то навіть таких, що хотіли переходити на Унію, як слідно з актів архиєп. Терлецького — це рівно ж історична правда! Що Петро 1 власноручно вбивав греко-католиків (уніятів) в часі свого побуту в Польщі, про це гуділа тоді огірчена і обурена вся Европа. Що царі і цариці жорстоко і криваво переслідували греко-католиків на Холмщині і Підляшші, це загально відомо. І багато, багато іншого. От так не греко-католики були головорізами, але їм відрубали голови! Нас били на два боки і поляки, і православні — свої! Православні вбили св. Йосафата Кунцевича, а не навпаки! Я й тепер на письмі це повторюю, чому, Гр. Міністер, Ви так дивувалися і грозили обвинуваченням мене перед народом, що поляки по вірі нам ближчі, ніж нез’єдинені православні українці, але на національному і політичному полі ми з ними завзято воювали. Для унагляднення і злагіднення сповидної остроти спитайте себе також, хто Вам ближчий — комуніст-німець чи українець-націоналіст? Та, вертаючи до нашого питання, я пригадую і тверджу, що від часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого ми на Заході зубами і руками держали Холм, Перемишль, Сянок і Пряшів по нинішній день, навіть в найважчих наших політичних умовинах і часах! Вони були нашими політичними ворогами, але все таки наша Греко-католицька Церква мусіла бути ними, хоч-не хоч, признавана, бо вони все таки католики і над ними стояв папа. (Це саме питання ставили мені в Москві, але під іншим кутом). А в нашій рідній Радянській Україні нас офіціяльно зліквідовано, хоч наша Церква числила 7 мільйонів вірних з 12 єпископами, очолюваними митрополитом. Під державним оглядом на 44 мільйони «уна квантіте пас неґлігеабле». І не забуваймо при тому, що вже передше кілька літ тому назад нашу Греко-католицьку Церкву в Радянському Союзі визнало було Правительство Сталіна в Москві 1944 р. Її зліквідовано ніби на основі т.зв. Собору 1946 р. Окрему відповідь про це і про т.зв. собор я написав Начальникові Відділу і тому тепер про нього не буду знову говорити.

Придержуючись Вашої тези, Гр. Мін., треба в додатку сказати, що відносини і взаємини між українцями і Московським самодержавним царем не були зовсім кращі, ніж між українцями, зокрема греко-католиками, і поляками. Як вже сказано, Хмельницький зробив фатальну помилку, що поставив перед королем своїх уніятів — греко-католиків нижче і в гірше положення, ніж поляків-католиків на Україні, бо просив короля знищити греко-католиків, а водночас признавав католиків латинського обряду на Україні, а ними були і є не тільки поляки, але й українці. Чому то така ласка для них, а для нас прокляття, ніхто по нинішній день не знає. Мабуть своє негативне ставлення до Унії одідичив він від поляків, в котрих школах він учився.

Тими крутими стежками пішли і царі і три рази ліквідували Унію. Тому два роки слідчі говорили мені: «А ми за два роки зліквідуємо її». Значить: «Рес порро трактатур» — продовження слідує: «За пані матков ідзє пацієрж сладко»! Але компанія українських безбожників-комуністів з царем їм чести не приносить. Впрочім, і Ви самі, Гр. Міністер, виправдували лінію царів, як немов то східняцьку. Чи Українська Греко-католицька Церква страшніша для Радянської України, ніж католицька в латинському обряді? Коли Гонті, Залізнякові, гайдамакам та й загалом козацькій черні до деякої міри можна простити їх загонистість і незорієнтованість в католицькій справі, а навіть Шевченкові, незнання історії Унії і Католицької Церкви загалом, то ніяк Хмельницькому, як державному мужеві, його вузькі, короткозорі політично-релігійні погляди. Що його зрадила жінка-католичка (до речі кажучи, полька), це не оправдує його державного будівничого в ненависті до нас, греко-католиків українців, подібно як і тепер комуністів! Впрочім і Шевченко сам витикав Хмельницькому його політичні похибки, хоч у своїх поглядах на Унію і Католицьку Церкву недалеко відбіг від Хмельницького: «Ой Богдане, Богдане, нерозумний сину!..». Впрочім, які там течії нуртували в козацтві, годі нині ще сказати історикові останнє слово, бо акти лежать в Москві неопубліковані. Мабуть є якась пересада, бо між козаками було багато і греко-католиків українців,і католиків поляків, чехів, мадярів, німців і ін., котрі не мордували би були і не переслідували греко-католиків і Латинської Церкви, тому що то католицька віра! Негодування між українцями і московським царем продовжувались. Навіть після Переяславської Угоди Хмельницький плакав, приймав потайки закордонних послів, козаки воювали з царем. Виговський, прихильник Унії, побив царя під Конотопом, цар посилав провід козаків на заслання (Палія до Єнисейська), дальше Мазепа і тому подібне.

А з минулого прохаю пригадати собі ще жахливе знищення Києва в 1169 p., 1204 р. і інше, які доконували північні, володимирсько-московські великі князі. І так воно пішло, як то чомусь кажуть, як з Петрового дня. Гр. Міністр, це не є тільки мій особистий погляд, але так говорять не тільки українські і російські історики, але тепер гак само радянські. А я додам ще й те, що за царських часів усі революціонери, предтечі комуністів, шукали і знаходили в нас, греко-католиків, прибіжище. Багато з українців, як проф. Антонович і товариші, у великій групі були в душі греко-католики або католики латинського обряду. Ви, українці Великої України, були більше заангажовані з царями, ніж ми, західняки, і більше це вас дотичить, ніж нас. Правда, це болючі справи, і я їх не порушував би, якщо би Ви, Гр. Міністер, не були взяли під увагу ХVI і ХVII ст. на Україні. Примушений конечністю, я накреслив Вам у найзагальніших рисах тодішні церковно-політичні і політичні відносини. Про Переяславську Угоду було писано багато в часі Ювілею 1954 р.

Ввиду того, питаю тепер, чому ж Ви не монтували того питаю тепер, чому ж Ви не монтували того церковно-політичного бльоку східняцького напряму, за що чините мені, як представникові Греко-католицької Церкви, великий, а навіть непростимий докір у своєму діялектичному пориві? Хіба ми не Гонта, щоб поборювати свій католицизм, а навіть католицьку віру в поляків! Ще раз повторюю, що, абстрагуючи від нашого католицького становища і католицької віри, які забороняють нам братися за таке грішне діло, не ми, але навіть, якщо би і Ви самі хотіли були монтувати (творити) такий історичний бльок проти Католицької Церкви, то він вийшов би на тлі не довоєнному, тільки ХVI і ХVII ст., але загалом в нашому усьому довоєнному минулому дуже дряхлий, здається гірший, ніж теперішнє НАТО!

Отже, не можна своїх теперішніх церковно-політичних концепцій пакувати в ХVI і ХVIІ ст. Очевидно я виразно застерігаюсь щодо теперішніх умовин Радянської України і Радянського Союзу та їх зв’язку. Це залишаю виразно поза границями нинішньої дискусії.

Що поляки — наші політичні вороги, це для нашої Католицької Церкви не має суттєвого значення. В Католицькій Церкві всі народності і їх інтереси стираються, а навіть часом зударяються. Але вони всі справді співіснують в Католицькій Церкві співіснуванням, за яким Ви тепер побиваєтесь на політичному форумі. Поляки мали свої аспірації і претенсії щодо Унії — то правда, але на них завелися і розчарувались, бо Унія нас не спольщила. Боже Провидіння в долі історії призначило нам жити з поляками в одній державі кілька століть. Але це нам не перешкоджувало, а, навпаки, навіть часом помагало бути католиками. Католицька віра нас зближувала до поляків, а їх гамувала у їхній ворожнечі до нас. І так вона нас годила в найважчих життєвих справах та непорозуміннях і притуплювала національний шовінізм, бодай до деякої міри, скріплюючи більше зрівноважені елементи. З другого боку, католицька віра піддержувала нашу національну свідомість і не дала нам ніколи зденаціоналізуватись і винародовитись. Слушно називали Західню Україну в Києві за царських часів П’ємонтом України. І дуже справедливо, реасумуючи історію цього, д-р Кость Левицький, котрого в Москві називали лідером, вітаючи український Радянський Уряд у Львові 1939 p., що не мали би Ви вже кого нині освободжувати і подавати кому братню руку, якщо би не Греко-католицька Церква. Вона ніколи не була ворогом українського народу, котрим тепер хочуть її робити.

(Далі буде)

Typesetting and Printing by:
META PUBLISHING CO.
P.OB ox 54101, Linden Hill Sta.
New York 11354, V.S.A.
Tel: (718) 445-2S3t

Поділитися: