Слово «секуляризація» стало дуже популярним в сучасному дискурсі. Її засуджують і світські коментатори, і церковна влада. Але що це таке насправді? Чи дійсно це відбувається? І якщо так, то як Церква може відповісти? Існує стільки невизначеності, плутанини навколо цього терміна, що варто звернутися до аналізу соціологів та філософів у спробі відповісти на ці запитання.
Для початку слід встановити різницю між термінами «секулярний», «секуляризм» і «секуляризація». Корінь латинського слова saeculum має різні значення: може означати проміжок часу одного людського покоління і власне те покоління, у ширшому значенні може означати дух того часу, а також період сто років (звідси й італійське слово secolo, французьке siècle, іспанське siglo). B англійській мові слово secular може використовуватись для означення тривалого процесу, наприклад, при обговоренні тенденцій на фондовому ринку. Як зазначив філософ Чарльз Тейлор у своїй лекції в університеті «Києво-Могилянська академія» 19 червня минулого року, в західній культурі існує різниця між мирським і «секулярним» часом та духовним часом або вічністю. Традиційно світ був розділений між духовним світом Церкви, зі своїм духовним [божественним] часом, і секулярним світом, що був поза його межами.
Слово «секулярний» таким чином стало позначати «світ», який існує в звичайному часі окремо від духовного часу. Наприклад, «секулярне» духовенство складається з тих священнослужителів, які живуть «у світі», на відміну від ченців. Таким чином, слово «секулярний» позначає поняття як часу, так і простору. «Секулярний» стало означати все, що не пов’язане з релігією.
В прямому значенні «секуляризувати» означає збавляти людину від дотримування релігійних законів або перетворювати церковні об’єкти на об’єкти нерелігійного призначення. У ширшому історичному значенні це поширення секулярного простору за рахунок зменшення духовного. Спочатку, звісно, обидві ці сфери в християнському суспільстві регулювалися християнськими принципами: наприклад, політичні та економічні суб’єкти такі як князі та купці все ще намагалися жити християнським життям. Але зі збільшенням значення держави і буржуазії, а також поширенням таких ідей, як у Макіавеллі (відмежування політичної етики від релігійної етики), чи пізніших — у Адама Сміта (бачення особистого економічного інтересу як добра для людського суспільства), щораз більше аспектів людського життя відокремлювалися не лише від Церкви, а й від християнських принципів. З Французькою революцією та її наступниками такі сфери життя, як здоров’я, освіта та соціальне забезпечення, забрали від Церкви і передали державі. Водночас філософія і природознавчі науки стали відокремленими від теології. В кінцевому результаті релігія опинилася на маргіналіях на Заході, де більшість суспільств керувалися нерелігійними принципами. Релігія стала вузькою сферою приватного інтересу.
Соціолог Хосе Казанова, спираючись на Макса Вебера та Еміля Дюркгейма, вбачає секуляризацію як частину ширшого процесу соціальної диференціації (розшарування суспільства]. Починаючи з поділу між духовним та секулярним, а також між «цим світом» і наступним, описує секуляризацію як «історичний процес, за якого поступово руйнується дуалістична система в межах «цього світу» і сакраментальних структур посередництва між цим і тим світом, доки вся середньовічна система класифікації не зникає, щоб бути заміненою новими системами просторового структурування сфер» (José Casanova, 1994).
Казанова вказує на два різні шляхи секуляризації. Релігія може просто занепасти, навіть зникнути. Або може стати «приватизованою», усуненою із суспільної сфери, поки не стане суто приватним, маргінальним явищем (José Casanova, 1994). У своїй лекції в Києво-Могилян- ській академії Чарльз Тейлор вказав на чотири аспекти секуляризації: по-перше, релігійна практика зменшується; по-друге, суспільство більше не розглядає себе з точки зору релігії; по-третє, секулярній діяльності — такій як економіка надається більшого значення або «соціального простору», ніж духовній; і по-четверте, місце релігії в житті людей зменшується.
Деякі вважають цей процес неминучим, незворотним. На їхню думку, міфічний або релігійний світогляд має в кінцевому результаті поступитися раціональному, науковому. Інші вірять, що західна цивілізація може повернутися до релігійного світогляду, але в іншій формі. Тоді як ще інші бачать синтез християнства і Аристотелевої філософії Томи Аквінського в XIII столітті як вершину цивілізації, що поступово завмирає до цих пір. Зрештою, Церква може закінчити так, як і почалася, маленька купка апостолів у релігійно-плюралістичному суспільстві за винятком того, що вона зменшуватиметься, а не збільшуватиметься. Дехто вважає, що періоди секуляризації та «сакралізації» чергуються.
Одним із аспектів секуляризації є зміна відносин між Церквою і, державою. Цей аспект відрізнявся від епохи до епохи, від суспільства до суспільства. У деяких суспільствах, особливо ісламських, поділ на Церкву/державу (а радше на мечеть/державу) практично не має змісту, бо соціальне, економічне і політичне життя визначається релігійними законами. І все ж офіційно секулярна держава Туреччина більш-менш успішно керує суспільством, в переважній більшості мусульманським, уже майже століття. В інших суспіль-ствах Церква і держава тісно співпрацюють. Це візантійська модель «симфонії», зразком якої, мабуть, сучасна Росія. Соціологи зазначають, що за іронією долі секуляризація найбільше поширилася в країнах з державними релігіями — таких як протестантські монархії Скандинавії та Великобританії. І навпаки, недержавні Церкви виявилися сильними в союзі з національними опозиційними рухами — як у Ірландії, Польщі або Західній Україні. В ряді західних суспільств Церква і держава розділені. Хоча в Сполу- чених Штатах установчі документи чітко цього не визначають (перша поправка до Конституції США забороняє «запровадження державної релігії»). Деякі стверджують, що така постановка гарантує розквіт релігії. А проте у Франції, з її політикою «laicité» [лаїцизму), суворий поділ призвів до крайньої секуляризації. Навіть у Сполучених Штатах Католицька Церква нещодавно опинилася в безнадійній боротьбі з Федеральним урядом. Деякі коментатори стверджують, що це неминуче, тому що основа американської держави була більшою мірою деїстичною, а не християнською, тому, якби християнські Церкви втратили підтримку більшості населення, то опинилися б у конфлікті з державою, секулярною за своєю суттю. В цілому важко співвідносити церковно-державні відносини із секуляризацією тому, що існує дуже багато інших чинників, які впливають у кожному окремому суспільстві.
Концепція секуляризації передбачає, що певне суспільство в якийсь момент стає «релігійним», тобто «сакралізованим». Але як це могло відбутися? Можна припустити, що пройшов певний процес сакралізації такий як хрещення Русі, а потім відбувається процес секуляризації. Але сакралізація, приміром, християнізація, є тривалим процесом. Бо навіть формальне прийняття християнства правителем або його нав’язування завойовником супроводжується роками проповідництва і освіти для того, щоби пустити коріння. Крім того, це повинно повторюватися з кожним поколінням. Тому слід зробити висновок, що сакралізація і секуляризація не є послідовними, але паралельними процесами.
Чи секуляризація відбувається сьогодні? Якщо подивимося на Захід, то побачимо, що всі перелічені критерії секуляризації можна спостерігати в сучасному суспільстві. Релігійна практика (наприклад, відвідування церкви) зменшилася; суспільства визначають себе з точки зору секуляризму (наприклад, «Європейський Союз», а не «Християнський світ»); секулярні сфери такі як політика і економіка — посідають перші місця в свідомості людей, і судячи з усього, релігія не займає чільного місця в житті пересічної людини. Релігія і Церква стали займати незначний особистий простір, тоді як суспільство живе за нерелігійними принципами. Чарльз Тейлор описує й три інші аспекти сучасної секуляризації. Він говорить про кризу влади. Найвищу релігійну владу Католицької Церкви часто розглядають як морального лідера, однак навіть католики зазвичай ігнорують або навіть кидають виклик диктату Папи чи єпископату. Далі Тейлор посилається на масовий гнів щодо певних рішень церковної влади; неадекватна відповідь багатьох єпископів на сексуальне насильство над дітьми, здійснюване духовними особами, є найвідомішим прикладом із сьогоднішнього світу. В ширшому сенсі Тейлор називає «етику правдивості» викликом релігійній владі. Починаючи з періоду Романтизму люди знаходили джерело духовності не в якійсь зовнішній інституційній владі чи духовній спільноті, а всередині себе. Цитуючи Іва Конґара, Тейлор говорить про ХХ століття як епоху суб’єктивності. Так, у розпал всеосяжної світськості інституційне «духовне» відходить, щоб бути заміненим індивідуальним «духовним». І оскільки така індивідуальна духовність суб’єктивна, без жодного посилання на об’єктивне джерело закону чи влади, то не може претендувати на істину: кожна людина має «свою правду», тобто не існує ніякої Правди взагалі. Цей вид постмодерністського релятивізму, не рахуючись із всеосяжною дійсністю, означає кінець будь-чого, що нагадує три монотеїстичні релігії. Він також означає кінець будь-якої тривіальної філософії.
Проте в цьому загальному напрямку інтелектуального клімату західного світу і Чарльз Тейлор, і Хосе Казанова визнають один значний виняток — Сполучені Штати.
З усіх західних країн саме ця, здається, залишається «релігійною» за такими показниками, як віра в Бога, відвідування церкви і присутність релігії в публічному дискурсі. Однак була висловлена думка, що американська релігійність, здебільбшого протестантська, сама стала секуляризованою. Бо хоча шість американців і вірять в Бога, великий відсоток відкидають деякі фундаментальні заповіді своєї релігії. Більшість (58%) американців, згідно з недавнім опитуванням, підтримують одностатеві шлюби, хоча це відкрито суперечить не тільки християнській, але й юдейській та мусульманській моралі. Католики також не застраховані від цієї «внутрішньої секуляризації». У 2003 році Кеннет Джонс в своєму «Покажчику основних католицьких індикаторів» [Index of Leading Catholic Indicators] повідомив про те, що 70% американських католиків у віці 18 – 44 роки вважають Євхаристію просто символом. Ендрю Грілі виявив, що майже 80% тих, хто постійно ходить до католицької церкви в США, відкидають вчення Церкви з контролю народжуваності, в той час як більш ніж третина тих, хто відкидає своє засудження блуду, регулярно причащаються (José Casanova, 1994, посилаючись на Грілі). Річ не в тім, що американці не живуть християнським життям. Там завжди існував розрив між релігійними принципами і практикою. Новим є те, що багато тих, хто називає себе християнином, насправді не приймають усіх основних вчень своєї віри. Думка, що американці дуже релігійні, здається, заснована здебільшого на діяльності євангельських християн і фундаменталістів, які зчиняють багато галасу, але яких є відносно мало.
Було б нерозважливо припускати, що українські католики якось застраховані від викликів американської секуляризації. У своїй лекції 5 жовтня перед Українським Патріярхальним Товариством єпископ Борис Ґудзяк розкритикував міщанські цінності української діаспори, яка практично не виховує покликань, покладаючись на Україну для забезпечення себе пастирями. Зазначимо, що в недалекоглядній перспективі це влаштовує усіх: діаспора стає щораз буржуазнішою, а голодні українські священики отримують змогу потрапити до краю широких можливостей. Однак, якщо так триватиме далі, Українська Церква, уражена прогресивною секуляризацією, стане просто ще однією цікавинкою в музеї американської історії імміграції.
Проте Хосе Казанова вказує на глобальний розквіт релігії, особливо в мусульманському світі і в країнах третього світу. Масові рухи п’ятидесятників і харизматів (деякі християнські, деякі ні) є дійсно активними. Але це слабка втіха для утверджених християнських Церков, зокрема Католицької, які втрачають вірних на користь цих груп. Як Казанова виявив у випадку з Польщею, Католицька Церква вже не має незаперечного авторитету. Тому він вважає, що їй необхідно адаптуватися до особливостей секуляризованого суспільства, в якому її голос є лише одним із багатьох, для того, щоб його взагалі почули. Таким чином вона зможе зберегти свою суспільну роль, не стаючи жертвою «приватизації» релігії (José Casanova, 1994).
Кажуть, що сили секуляризації, які сьогодні діють у Польщі, невдовзі прийдуть і до України, що цілком можливо. Однак шлях України був іншим і також відрізнявся у західній та східній її частинах. Схід України, який сто років тому вийшов з підтримуваного державою російського православ’я і пірнув у підтримуваний державою секуляризм, випереджає в цьому процесі секуляризації захід України. Направду, думка сучасної української світської молодої інтелігенції збігається з думкою більшості західноєвропейських інтелектуалів. Західна Україна, однак, мала релігійний досвід, більш схожий на той, що був у Польщі, зі сильним масовим католицьким спротивом комунізму. Відповідно до своєї прозахідної орієнтації ця частина України може також зазнати впливу західної секуляризації. Але, як і в Польщі, багато що залежатиме від поведінки духовенства, єрархії.
Чи секуляризація неминуча в Україні, Польщі або в більшості країн світу? Багато хто стверджує, що вона є необхідним наслідком модернізації. Наприклад, дехто вказує на урбанізацію сільського населення у Європі як на чинник, що призвів до втрати ним релігійності. Це навіть, здається, було правдою у Галичині до Першої світової війни, коли нова міська інтелігенція піддавала сумніву культурну гегемонію греко-католицького духовенства, а багато її членів переставали практикувати віру. Але збіг не є причиною: урбанізація і секуляризація, можливо, були причинно не пов’язані. Останнім часом Хосе Казанова стверджував, що урбанізація далека від того, щоб неминуче привести до секуляризації, і може насправді надати релігії нового поштовху.
В цілому у своїй лекції в Києво-Могилянській академії, прочитаній 18 червня минулого року за день до лекції Чарльза Тейлора, Хосе Казанова стверджував, що секуляризація необов’язково є показником сучасності, посилаючись на приклад Польщі як сучасного суспільства, що залишається дуже релігійним.
Чарльз Тейлор погоджується з ним, що модернізація необов’язково приводить до секуляризації. І в недавньому огляді Бреда С. Грегорі «Ненавмисна Реформація: як релігійна революція секуляризувала суспільство» (The Unintended Reformation: How Religious Revolution Secularized Society”, 2012) Адріан Пабст показує недостатність теорії секуляризації, наводячи аргументи на користь нового розуміння сучасності, яка включає й релігію.
Одне слово, теорія секуляризації була поставлена під сумнів. Але якщо «секуляризацію» можна повернути назад або подолати і якщо релігія може бути частиною сучасності, то що ж повинна зробити Церква, щоб це все-таки відбулося? Як ми бачили, більшість нинішнього глобального відродження релігії відбувається поза межами традиційних релігійних установ, у тому числі Католицької Церкви. Навіть керівництво Католицької Церкви, здається, заохочує такі сучасні явища, як масові релігійні рухи з одного боку та індивідуальну духовність з іншого, щоб релігійне відродження не залишило інституційну Церкву позаду. Чи така відповідь Церкви доречна? Передусім потрібно зважити всі альтернативи. Церква могла б просто ігнорувати ознаки секуляризації, так як і більш неортодоксальні ознаки релігійного відродження, і дотримуватися старого курсу. Це загрожувало б продовженню теперішнього занепаду Католицької Церкви в Європі та Північній Америці, залишаючи Церкву як острів у морі секуляризації. Але картина в Африці, Азії та Південній Америці, де проживає дві третини католиків, може бути іншою. Окрім того, цей острів може зберегти християнську культуру до настання кращих часів, свідченням чого є середньовічна Ірландія. Острів чистих і безкомпромісних принципів може, зрештою, одного дня виграти перед світом. З іншого боку, Церква може увібрати сучасні тенденції особистої побожності (пієтизму) і масових рухів, які «сакралізуються». Але оскільки кожна з цих тенденцій логічно закінчується маргіналізацією і непотрібністю церковних установ, для того, щоб слідувати за ними, Церква в кінцевому рахунку повинна саморозпуститися.
Як же в такому випадку католицькі єпископи, духовенство повинні підійти до проблеми «секуляризації», а можливо, навіть більшої проблеми — нової, проте оманливої «сакралізації»? Папа Франциск, наслідуючи свого попередника як філософа-критика секуляризації Заходу, здається, вдається до більш пастирського підходу, орієнтованого на кожного віруючого. У своєму недавньому інтерв’ю для La Civiltà Cattolica (за 19 вересня 2013 року) він сказав, що Церква повинна повернутися до своєї суті спасаючого вчення Ісуса Христа і знайти шлях до кожної окремої людини. Він наголосив, що Церква має вийти із себе, знайти нові шляхи до тих, хто відійшов від неї, натякаючи, що «відчинені двері» Другого Ватиканського Собору. І додає, що якщо ми зрозуміємо та оцінимо причини виходу людини з Церкви, то ті ж причини зможуть повернути її назад. Це нагадує слова Чарльза Тейлора стосовно тих, хто залишає інституційну Церкву через роздратування її політикою або обурення її владою, а також тих, хто приєднується до масових сект і рухів або відходить у приватну духовність. Кожне з цих явищ має свої причини. Вивчаючи їх, єпископи і пастори могли б попрацювати над тим, аби повернути назад вихід із «організованої релігії», що є основною характеристикою сучасної секуляризації. Завдання Церкви полягає в тому, щоб не просто засуджувати секуляризацію, а лікувати її.
Дехто, однак, не погодиться з таким підходом. Секуляризація, зрештою, це дещо більше, ніж вихід людей з Церкви. Проблема, на яку вони вказують, полягає у тому, що Церква на Заході втратила свій фокус і більше не впевнена в тому, у що вірить. Тому робота Папи Бенедикта XVI в проясненні основного вчення Церкви повинна тривати, оскільки багато єпископів не змогли відповідним чином передати і пояснити істини віри.
Однак ці два підходи не є взаємовиключними. Церква не може привести людину до Христа, якщо не дає ясності Його вченню. Але марно лише просто визначити чи голосити Його вчення, не докладаючи зусиль, щоб донести його до людини. Доктринальна ясність і пастирська проникливість не суперечать, а доповнюють одна одну. Чи може Українська Церква повернути назад широкий, глобальний процес секуляризації? Можливо, ні, навіть якщо згадати, що відбувається паралельний процес сакралізації. Але іноді Бог використовує негативні чинники для певного добра. 25 вересня 2011 року в місті Фрайбург-в-Брайсгау Папа Бенедикт XVI сказав німецьким католикам, що секуляризація Церкви в прямому значенні може мати позитивний ефект. Тенденції секуляризації, втрата Церквою частини майна чи привілеїв завжди означали глибоке звільнення її від мирських рис, адже в процесі вона, так би мовити, стає осторонь мирського багатства і знову повністю зодягає свою мирську бідність. Бідніша Церква є більш відкритою для світу, більш здатною до виконання євангельської місії. Папа Франциск повторив цей заклик до біднішої Церкви. Адже убогіша та духовніша Церква буде сильнішою, особливо в боротьбі з секуляризмом.
Та чи може секуляризація в ширшому сенсі — як експансія мирського за рахунок втрати духовного — також мати благотворний вплив на Церкву? Як щеплення стимулює утворення антитіл, які долатимуть хворобу, чи може доза сучасної секуляризації спрямувати духовні сили Церкви, щоб у майбутньому її перемогти? Зрештою, Церква, яка сама по собі була соціально та культурно маргіналізована внаслідок тріумфу секуляризації, може швидше дійти до тих, хто опинився на узбіччі суспільства. І як більшість революційних рухів, повторна сакралізація світу, найімовірніше, розпочнеться саме там — на узбіччі не лише суспільства, а можливо, Європи.
Андрій Сороковський, голова УПТ в США
********
Доктор Андрій Сороковський — юрист та історик. Протягом 1984-87 рр. був співробітником Кестон коледжу (Keston College) в Англії, де досліджував питання релігійної свободи в комуністичних країнах. У 1989-90 працював директором департаменту досліджень і документації в Римі в канцелярії Блаженішого Мирослав Івана кардинала Любачівського, яка займалась перенесенням справ Української Греко-Католицької Церкви з Рима до України у 1991 році. Працював відповідальним редактором наукового журналу «Harvard Ukrainian Studies» y 1993-1997 роках. В даний час є науковий співробітником Міністерства юстиції США, секції навколишнього середовища та відділу природних ресурсів, у Вашингтоні. Автор багатьох наукових статей, а також редактор збірки статей і документів з історії Українського патріархального руху (Свічадо, 2009). Володіє англійською, українською, російською, польською, французькою, італійською та іспанською мовами. 5 жовтня 2013 року обраний головою Українського Патріархального Товариства в США.
