Проповідь Святішого Отця Івана-Павла ІІ

(Під час Молебня, субота, 6 липня 1996 року)

Слава Ісусу Христу!

«Щаслива та, що повірила» (Лк 1,45).

Ось цими словами, що їх Єлисавета промовила до Марії, яка прийшла її відвідати, я сьогодні звертаюсь до Київської Русі: «Щаслива ти, о земле святої Ольги і святого Володимира, що повірила в Христа, отримуючи Хрещення 1000 років тому на берегах Дніпра. 1988 року ми урочисто відсвяткували тут, у Римі, тисячоріччя Хрещення; це була нагода, щоб ваш народ заспівав величне Те Deum — «Тебе, Бога, хвалимо» так, як це співав у 1966 році і польський народ з нагоди тисячоріччя свого Хре­щення у Святому Дусі, який відновлює у Христі до нового життя (див. Тит 3,5). Щаслива Ти, Київська Русе, мати стількох поколінь віруючих.

Сьогодні ми бажаємо повернутись до тієї події Хрещення, бо в ній закорінене четверте сторіччя Берестейської Унії, яке святкуємо. А в той час, коли згадуємо те Хрещення, думка мимоволі повертається до двох святих солунських братів, Кирила і Методія, апостолів слов’ян, мовою яких звіщалось Євангеліє. Slavorum Apostoli, Апостоли Слов’ян: це Енцикліка з 1985 року, якою я бажав на вічну пам’ять вшанувати їхню велику місію.

2. «Entes in mundum universum» (Мк 16,15). Ідучи по всьому світу, навчайте всі народи (Мт 28,19).

Ми звертались до цих слів під час святкувань тисячоріччя Хрещення Руси: бо воно становить не тільки початок Церкви на ваших землях, але й початок історії вашого народу. Так, зрештою, ста­лось з іншими народами, як у згаданому вже випадку Хрещення Польщі чи Словенії 1250 років тому.

Слова, вимовлені воскреслим Христом, вказують на ге, що Апостоли повинні навчати народи. Що більше, історичний досвід доказує те, що нерідко апостольська євангелізація знаходиться біля витоків самих таких народів: разом із Хрещенням починається історія національної культури, а культура завжди становить основу життя народу. Завдяки їй формується його самобутність та виражаються притаманні йому характерні особливості.

Сьогоднішнє святкування спонукує пригадати історію слов’янської культури, яка має своє коріння у Хрещенні святого Володимира у Києві. Ця подія позначає початок слов’янської культури, яка, надаючи цінності культурним елементам, що вже існували перед тим, і приєднуючись до візантійської традиції, набрала східного характеру, маючи на увазі культуру Русі, як білоруську, так і українську. Це стосується Літургії і всієї релігійної традиції церковного мистецтва, стилю набожности, співу, літератури та мистецтва. Щоб грунтовно зрозуміти особливість та своєрідність вашої культури, потрібно йти до візантійських джерел, що їх історичний досвід ваших предків переклав на власну мову і закріпив у стількох пам’ятках вашої багатої історичної та духовної спадщини. Через ці діла постійно просвічує те Світло Сходу, Orientale Lumen, про яке йшлося в Апостольському Листі, який я написав минулого року, щоб сприяти наближенню та екуменічному діялогу між християнським Заходом і Сходом.

3. «Ut unum sint»: щоб усі були одно (див. Ів 17,21).

В той час, коли Київська Русь прийняла Хрещення у 988 році, християни ще зберігали між собою цю єдність. Між візантійським Сходом та Заходом вже існувала виразна відмінність в літургійній та культурній традиції, але ще не було роз’єднання. Воно настало трохи пізніше. Від тоді історія християнських народів Сходу і Заходу почала розвиватись окремо. Коли говориться про східну схизму, то слід також зазначити, що до тих народів, які в одинадцятому сторіччі жили на територіях Русі, наслідки тієї схизми на той час до них ще не дійшли. Ці народи були переконані у тому, що належать до однієї й неподільної Христової Церкви.

Однак, процес відокремлення, який спочатку стосувався Візантії та Риму, поступово поширився на інші частини Східної Церкви. Таким чином, дуже швидко стало очевидним, що треба робити кроки, спрямовані на подолання цього поділу. І їх при різних нагодах було вже зроблено немало. Питання відновлення єдності між християнами Сходу і Заходу не переставало бути постійною програмою Апостольської Столиці. В особливий спосіб цій проблемі були присвячені деякі Собори: Ліонський Собор у тринадцятому сторіччі (1274), а потім Флорентійський — у п’ятнадцятому сторіччі (1439). Не бракувало й людей, які присвятили все своє життя справі відновлення єдности, згідно зі словами молитви Ісуса Христа: щоб усі були одно — ut unum sint.

4. Четверте сторіччя Берестейської Унії розгортається на цьому широкому фоні прагнень до єдности, які з усією очевидністю виявляють непохитний намір Церкви бути вірною духовному заповітові Христа, зробленому у світлиці Тайної Вечері: Отче, вчини, щоб вони були одно (див. Ів. 17, 11,21-22). Берестейська Унія стосувалась тільки одного конкретного географічного простору. Прагненням Церкви, що з новою силою увійшло в екуменічну програму Ватиканського Собору, є осягнення повної єдності між усіма християнами. Однак, одночасно, не можна не доцінювати того, що сталось 1596 року. Хоч Унія у Бересті над Бугом не привела до повної єдности з християнським Сходом в його цілості, однак, вона, без жодного сумніву, виявила конкретну дійсність, а саме: це Святий Дух діяв у людях, викликаючи в них святий неспокій задля поділу та спонукуючи їх шукати шляхів до єдности. Не мо­жемо заперечити, що це велике бажання надихало тих, які чотириста років тому стали творцями Берестейської Унії.
5. Сьогодні, в той час, коли дякуємо Божому Провидінню за це його діяння, не перестаємо молитись, щоб спасенний неспокій, який тоді приніс цінні, хоч і часткові, плоди, продовжував діяти у теперішньому поколінні християн Сходу і Заходу. Ми не можемо заспокоюватись до того часу, аж поки поділи, які існують між нами протягом стількох століть, не поступляться місцем єдності усіх охрещених, тієї єдності, за яку Христос безнастанно молиться: Отче, вчини, щоб «усі були одно» (Ів. 17, 21). . Ми не повинні переставати надіятись на те. що молитва нашого Спасителя і Вчителя принесе рясні плоди. Ми не повинні залишати надії на те, що останні роки другого тисячоріччя зможуть принести нові зближення, дозволяючи таким чином увійти у третє тисячоріччя, якщо не повністю з’єднаними, то, принаймні, не так роз’єднаними, як перед тим. За це молимось до Святого Духа. Заносимо молитви до Марії, Матері єдності; Апостолів Петра і Павла, Андрія, Кирила і Методія; і святих та мучеників, які протягом цих чотирьох сторіч задля справи єдности не жаліли зусиль, жертв і, навіть, власного життя. В особливий спосіб благаймо заступництва святого Владики Йосафата, апостола і мученика єдности, тлінні останки якого спочивають у цій ватиканській базиліці, і які, після закінчення Богослуження, ми вшануємо.

У цьому дусі співаймо слова Величання, які ми чули у сьогоднішній Євангелії: «Величає душа моя Господа…, бо він зглянувся на покору слугині своєї… ублажатимуть мене всі роди. Велике, бо вчинив мені Всемогутній, і святе його ім’я» (Лк 1,46-49).

Амінь.

Поділитися: