У Символі Віри ми визнаємо свою віру в Вознесіння в те, що Господь Ісус Христос вознісся на небо і сів «праворуч Отця». Але що означають ці, здавалося б, прості та ясні слова? Адже Бог Отець не перебуває в якій-небудь одній точці простору і не дивиться при цьому в якомусь певному напрямку, так, щоби що-небудь знаходилося праворуч, – а що-небудь – ліворуч від Нього. Крім того, Христос як Бог, єдиносущний Отцю, також не перебуває в якійсь одній точці простору, праворуч або ліворуч від Отця. Чи не є ця фраза надто антропоморфною? Адже антропоморфізми (приписування Богу людських рис, наприклад, органів – рук, вух, а також людських емоцій, думок, дій), справді, досить часто зустрічаються у Святому Письмі. Більше того, на перший погляд може видатись, що ця фраза взагалі не несе в собі нія кого догматичної сенсу, такого, як, наприклад, «єдиносущний».
Насправді «праворуч Отця» – це образний, символічний вираз, що переносить нас у часи древнього етикету, коли знаходитися праворуч від високопоставленої особи означало бути другим після неї. Син як Бог, єдиносущний Отцю, перевищує час і простір і ніколи Своєю божественною природою «з неба» «на землю», звичайно ж, не сходив. Будучи людиною на землі, Він не переставав бути при цьому всюдисущим Богом, не перебуваючи ні «праворуч», ні «ліворуч» від Отця. Тому ця частина Символу Віри є великою мірою антропологічною. Вознесіння говорить нам про гідність і призначення людської природи. «Бути праворуч» – у древньому розумінні означало «бути другим після». Христос возноситься на небо і «сідає праворуч» Бога не як Бог, єдиносущний Отцю, але як людина, показуючи тим самим, що саме людина є вищим і кращим творінням Божим.
У Вознесінні Христос виявляє, що в обоженому способі буття людська природа досягає свого максимуму і своєї споконвічної мети перевищує честю і славою вищі ангельські чини Серафимів і Херувимів. Саме Людина сидить зараз праворуч Бога, є «другим після Нього». І ця слава відкривається, стає доступною тепер усім людям, якщо вони зможуть досягти її своїм особистим подвигом: Божу Матір православні та греко-католики не випадково іменують у богослужбових текстах як Ту, що «перевищує по честі Херувимів і по славі Серафимів», а римо-католики – «Царицею неба». Якщо спочатку людина й була створена «мало меншою від Ангелів» (Пс. 8: 6), то на відміну від ангельської, у людську природу закладено природний динамізм – здатність до розвитку і вдосконалення.
В уявленні східних Отців Церкви (особливо – преподобного Максима Сповідника) перед людиною ще до гріхопадіння було поставлено ряд завдань, нагородою за виконання яких повинен був стати вилив на людську природу повноти обожуючої Божественної благодаті, У стані обоження людина не просто через близькість до Бога стала би подібна чи рівна з ангелами, але, поєднуючи в собі два світи, матеріальний і нематеріальний, і ставши богом по благодаті, за своїм достоїнством вона перевищила б найвищих із ангелів. Гріхопадіння змінило цю картину. Людина стала вести спосіб життя не ангелоподібний і навіть не людиноподібний, а радше твариноподібний. Життя людей підпорядковувалось насамперед найнижчим інстинктам, прагненню отримувати тілесні задоволення. Однак від цього високе призначення людини не змінилося. Якими б духовними хворобами людина не страждала, це не змінює її природи та її призначення. Вада може перешкодити виконати призначення, але не змінює природи і цілі самих по собі. Вже в самому Боговоплоченні (яке святкуємо в в день Благовіщення) Христос надає своїй людській природі цілком обожений спосіб існування. Але щоб позбавити нас від того способу буття, в якому ми опинилися, Він приймає всі видимі його ознаки і особливості – ганьбу, приниження, смерть. Його умалення називається «крайнім» – це умалення навіть до смерті, навіть до пекла. І настільки ж «крайнім» є Його сходження відновлення гідності людини, найвищої з Божественних творінь, цілковите обоження Ним Своєї людської природи. Однак не такий погляд на людину існує в сучасному світі. Для нього вона – це радше високорозвинена мавпа, шматок матерії, який володіє певними інстинктами, бажаннями, що слід «задовольняти», але так, щоб при цьому не страждали інші подібні йому «індивіди», які наділені схожими інстинктами і рівними правами для їхнього «задоволення». З матеріалістичної точки зору, яка так чи інакше, явно чи приховано панує в сучасних уявленнях про людину, наше існування цілковито зводиться до нашого біологічного життя до «землі». Від наших співбратів – інших приматів (мавп) – ми відрізняємося, мовляв, лише більшою складністю ДНК і відповідно, більшим об’ємом головного мозку, а культурна та духовна складові життя є нібито породженням цих виключно матеріальних чинників.
Догмат Вознесіння, якому присвячено окремий пункт Символу Віри і який є обов’язковим для визнання всіма християнами, які сповідують цей Символ, говорить нам насамперед про те, ким кожен з нас, кожен без винятку, покликаний бути сином Божим, Його вищим та улюбленим творінням, що чинить волю Отця. Цей догмат говорить нам, що хоча наше тіло матеріальне і створене «із пороху земного» (Бут. 2: 7), тим не менше наша душа – не частина матеріального світу, а подих життя (Бут. 2:7), подих Самого Бога і Його образ (Бут. 1: 26-27), і свідчить, що наша справжня Батьківщина не земля, на якій ми живемо, а небеса, куди ми всі покликані. Хоча ми народилися не на небі, і не «праворуч Бога», але «бути другим після Бога» – це задум Божий про кожну людину, наше істинне призначення, яке для нас наново відкрив Христос і навіть більше того – є для кожного необхідним. Вознесіння Господнє – не просто одна з Євангельських подій або одне зі здійснених Христом чудес. Вознесіння показує кожній людині гідність її природи природи – як центру всієї світобудови. Воно ясно відкриває нам, хто ми такі і як нам треба жити в цьому світі. І воно вказує, де наш справжній Дім.
Диякон Андрій Глущенко, викладач патрології та догматичного богослов’я Київського університету ім. М. Драгоманова
