З добрий десяток років тому у розгорнутому записнику на офісному столі молодого хлопчини підглянула напутнє слово, записане, очевидно, авторитетною для нього особою: «Живи на повну катушку, насолоджуйся життям, а гріхи на старості замолиш». У цій настанові симптоматичною видається мені навіть не стільки антихристиянськість чи небіблійність поради, скільки впевненість порадника у тому, що старість є антиподом життя, насолоди і взагалі зводиться до своєрідної периферії нашого буття у цьому світі. Немовби туди можна віднести увесь непотріб разом з молитвами, хворобами, старечими дивацтвами і простими людськими немочами. Туди можна викинути все те, на що у нас ціле життя нема часу, туди можна відсунути всі питання, на які не бажаємо собі дати відповіді, туди ж на невизначений день і годину можна відсунути і свою смерть. Другим промахом у цьому «батьківському повчанні» я би назвала розмитість часового терміну — а коли ж, властиво, починається та старість, коли треба починати «замолювати гріхи»? Що є старість взагалі? Тепер ця порада раз у раз виринає у пам’яті, коли спостерігаю за тим, як люди навколо мене реагують на своє фізичне старіння, і реакції їхні найрізноманітніші — від повного закостеніння, замерзання у певній точці свого розвитку до рухливого поступу в очікуванні моменту переходу в невидимий світ. На жаль, тих, кому вдається не закостеніти і зберегти радість, є очевидна меншість.
Щодо традиційного ототожнення старості з сивиною і фізичними немочами, то Біблія дає чітку відповідь, що не старечі хвороби, а радше мудрість і праведність є суттю старості, бо праведник «за короткого часу ставши досконалим, виповнив довголіття» (Мудрість 4: 13), бо «Розумність людям за сивий волос править, і вік старечий це життя не осквернене» (Мудрість 4: 9). Визначення старості календарними роками теж вислизає крізь пальці. Митрополит Антоній Сурозький пише, що «хоч би якою була в об’єктивних цифрах тривалість життя перших біблійних поколінь, ми бачимо, що число їх днів поступово скорочувалося», і справді, весь 5-й розділ книги Буття свідчить, що смерть оволоділа людством не одразу, а поступово. Запас життя вбивався гріхом поступово, і старість почала молодшати.
Сам Творець, явившись у цей світ в особі Христа, не залишив прямого прикладу сивої старості для наслідування, не маємо свідчень про Христа у старості, хоча й розуміємо, що тіло Його зазнало досвіду нашої смерті і Він, будучи Богом, став уповні одним із нас. Із такої перспективи наше старіння є частиною Його хресної смерті.
Популярний у 1960-70-х роках американський фізіотерапевт Пол С. Бреґ написав ряд книжок про те, наскільки довготривалим і повним здоров’я могло би бути життя сучасної людини, якби вона дбайливіше ставилася до свого тіла. І хоча, як виглядає, Брег вірив не стільки у Бога, скільки в силу Природи, а його поради зводилися переважно до сфери видимого, він інтуїтивно і практично (на власному тілі) дійшов висновку, що в людському організмі немає жодних біологічних підстав для старіння і смерті, натомість поламаним є щось у мисленні, на рівні духовному. Сам Пол загинув у 95 років, серфінгуючи у відкритому океані на узбережжі Флориди і потрапивши під велику хвилю припливу. Якщо вірити свідченням паталогоанатома, що робив розтин його тіла, серце, судини і внутрішні органи цього чоловіка були в чудовому стані. За життя Брег говорив, що його тіло не має віку, не знає старіння, і що він має намір дожити бодай до 120 років, покликаючись на обітницю (див. Буття 6: 3), і вмерти молодим. Це лише один з відомих прикладів на доказ того, що навіть на тілесному рівні «старість не радість» не є безальтернативною.
Про старість рідко можна почути по радіо чи телебаченні, почитати в газетах, оскільки це «не формат». Натуральні зморшки та натуральне сиве волосся не рекламують, бо це явно не прибутково. Програми чи статті про старих людей здебільшого писані молодими і несуть у собі солодкаву, єлейну зверхність: мовляв, поважаймо старих, бо ж самі колись такі немічні будемо. За моїми спостереженнями, на університетських ювілеях серед людей інтелектуальних старість породила чимало позитивних евфемізмів на кшталт літній вік, зрілість, літа, поважні роки, похилий вік, серйозний вік, солідна дата, і т.д., які немовби покликані заретушувати безпорадний загальноприйнятий негатив «старість не радість», а про смерть і взагалі говорити зась! Будь-які спроби вжити слово «смерть» з радісним позитивним значенням не просто неприйнятні, а й обурливі. І чим старшими стають ювіляри, тим агресивніше вони табуюють тему старіння.
Очевидно, зведення передсмертних років до маргінесу буття, а винесення смерті за дужки буття напряму пов’язані з такими реакціями. Якщо старші люди самі формують у молоді уявлення про старість як про своєрідний смітник буття, то не дивно, що й повільне падіння в нього викликає спротив, злість, відчайдушну втечу. Людина, котра все життя відкладає в останню часову секцію (причому невизначену) свого буття «непотріб» і «дивацтва», мусить жахатися від самої думки про зустріч зі старістю, бо це зустріч із власною тінню-незнайомкою. Відбувається це, за моїми спостереженнями, через те, що в молодості (sic! термін умовний) людина схильна оцінювати все утилітарно і вибудо вувати довгі ланцюжки мотивацій, підпорядковувати всі свої дії практичним цілям. В утилітарній системі координат нема місця на такі непрактичні речі, як любування квіткою чи снігом, на молитву, відвідини ближнього, годування горобця. Такі дивацтва для старих. Навіть молитва чи візит до церкви тут легко зводяться до «задоволення практичних релігійних потреб». Тільки пам’ять про смерть (а ми кожного дня перебуваємо перед її лицем) змушує розвалити утилітарну єрархію, оскільки сама по собі смерть зовсім «не практична», але реальніша за всі наші потреби.
Чому би нас мусила лякати думка про смерть, коли навколо нас щодня відбувається смерть і руйнація, а спинити її на видимому рівні ми не в силах? Вмирає незавершеною і невисловленою думка, вмирає ціла епоха з життя, коли наші діти ходили до садка, вмирає бурулька, вмирають стосунки з людиною, вмирає літо, вмирають рослини і тварини, вмирають люди, вмирають сім’ї і подружжя. Властиво, саме буття в цьому світі є смертоносним. Людині, котра не мислить себе поза цим світом, навіть додумати таку думку до кінця мусить бути лячно, але якщо подолати внутрішній страх, то саме за цим найстрашнішим усвідомленням відкривається обрій, з якого смерть виглядає не остаточною.
Митрополит Антоній Сурозький пише про подвійний вимір смерті: з одного боку – це страшний наслідок гріха як нашої відпалості від Бога, з іншого боку – це «єдині ворота котрі дозволяють нам уникнути замкнутого кола тваринної безконечної відірваності від Бога, щоб знову стати причасниками Божественної природи». Зазвичай, на жаль, сучасна людина уявляє смерть однобічно і асоціює з безпосередніми обставинними чинниками, без усвідомлення, що в корені смерть настає не від раку, не від аварії на дорозі, не від серцевого нападу чи тяжких пологів, а від гріха – від космічної катастрофи буття, котра сталася давно, і котра продовжує реалізуватися щодня через сотні тисяч маленьких катастроф навколо нас.
Годі заперечити, що зі старістю фізичною людина починає намацально відчувати своє здоров’я як щось поступово згасаюче. Так, то правда, що й духовно людина схильна з роками застигати, застрягати в певних координатах і ставати все менш рухомою, ніби стомлюючись у дорозі. Це стається, однак, тільки тоді, якщо вона все життя рухала самими руками і ногами, не рухала духовними органами свого єства; якщо видиме не являло невидимого, а було лише утилітарною ціллю у собі. Тому, коли сили покидають видимі руки і ноги, а невидимі духовні крила якраз у той момент, коли вони найбільше потрібні – людина застає лише як недорозвинені і занедбані кінцівки, то вона розпачає і нарікає (звісно, здебільшого на світ і на ближніх, за те, що ввели її в оману). Старість – це момент, коли людина мусить досвідчити кризу переходу з фізичних ніг на духовні крила. Дбати про розвиток крил мусимо з самого дитинства. Тому, у певному сенсі, наша старість починається від народження. Ось ці всі «зайві» речі, через які в очах світу ми виглядаємо юродивими, якраз і годують наші крила, вирощують в нас птаха, ту «нову людину», про яку так яскраво пише апостол Павло.
Старість як не радість є константою нашого буття без Бога, бо якщо немає Його прориву до нас, якщо Він не зійшов до нас у Рождестві і не підніс нас до Небес у Воскресінні, тоді немає такої новини, яка би могла нас доглибно втішити і ми здає- мося не тільки фізично, а й духовно, десь глибоко кажучи собі «усе марно». Якщо ми не бачимо обрію поза цим світом, то у нас нема бажання плекати крила для польоту. І ось ця старість старість духовна, що є провісницею і духовної смерті куди страшніша за старіння нашого фізичного тіла.
Тому, коли роздумую про старість, вона не видається мені однозначним буфером «для замолювання гріхів», а радше складним поєднанням суму і радості, прощання і зустрічі. Старість зароджується в нас у момент, коли ми усвідомлюємо смерть, коли пізнаємо в собі стару тілесну людину, котра мусить умерти, щоб народилась і росла в нас нова людина духовна (1 Кор 15:35-49).
Галина Пастушук, асистент кафедри світової літератури ЛНУ імені Івана Франка
