Коли на початку ХХ століття знову завирувало українське національне та політичне життя, в церковній архітектурі, яка, зі слів дослідника Стефана Таранушенка, була найвищим творчим досягненням народу, панував накинутий самодержавством псевдоросійський стиль. «Гнітюча мертва тиша, жадного руху, сморід пустки і трупного гнилого розкладу», писав Вадим Щербаківський у своїй праці «Архітектура у ріжних народів» (1909), описуючи час, коли з початку ХІХ століття на українських землях під Російською імперією обірвалася традиція будівництва в національному стилі1. У рік видання цієї книги видатний історик, якого називають батьком української антропології та етнографії, Федір Вовк мандрував Волинню. Столітні спроби зросійщити Волинь спонукали його до такого резюме: «Мою увагу привертали лише старовинні церковні споруди, оскільки нові навряд чи можуть зацікавити не лише етнографа, але й будь-кого своєю сірою шаблонністю казенної архітектури»2.
Відродження українського храмового будівництва на теренах Російської імперії
На той час, коли Федір Вовк та Вадим Щербаківський критикували синодальну архітектуру, повернення до українських форм в архітектурі вже почалось, але проявилося найбільше не в церковній архітектурі, а в цивільному будівництві, адже Церква залишалась інструментом політики інкорпорації та контролю, русифікації населення і територій. З 1721 року російською Церквою керував не патріарх, а синод під наглядом міністра, який був царським чиновником. Єпархії відповідали межам губерній, а священники отримували платню з казни. Усі вищі церковні посади в Україні обіймали росіяни. Церква була такою русифікованою, що в 1919 році не було жодного чинного православного єпископа-українця3. Архітектурні проєкти затверджувалися згори – царем, синодом або єпархіальними властями. Місця для народної традиції та національної архітектури не залишалося. В окремих випадках діячі РПЦ українського походження зберігали свою ідентичність і принаймні одного разу намагалися виразити її в архітектурі.
Винятковими взірцями повернення українського в церковну архітектуру (не беручи до уваги об’єктів, які мають окремі деталі в українському стилі) з першої третини ХІХ століття до Першої світової війни на територіях, контрольованих Російською імперією, є два храми: у Пляшевій на Волині та Плішивці на Полтавщині. У Пляшевій в 1910–1914 роках меморіальна Юріївська церква в стилі українського бароко зведена архітектором Володимиром Максимовим під керівництвом Олексія Щусєва. У Плішивці завдяки співпраці уродженця цього села, релігійного діяча-українця єпископа Парфенія Левицького, історика Дмитра Яворницького та російського архітектора Івана Кузнєщова в камені вдалося втілити грандіозний дев’ятидільний храм. Натхненням для нього слугував козацький собор у Самарі (раніше Новоселиця, Дніпровщина), освячений 1778 року. З цієї нагоди Щербаківський писав, що українська архітектура «знову переходить з дерева в мур і розвивається».
Під час визвольних змагань у Києві була збудована греко-католицька дерев’яна церква Святого Серця Христового в українських формах. Її поява пов’язана з перебуванням у Києві українських січових стрільців за ініціативою Андрея Шептицького. Споруду добудували навесні 1918 року на терені нинішньої вулиці Володимира Винниченка, 10–12. У 1917–1920-х роках ця святиня була відома як храм січових стрільців Галицько-Буковинського куреня. Це була тридільна одноверха церква бита ґонтом, вівтар – п’ятигранний у плані. Над центральною дільницею підіймався восьмигранний барабан із грушоподібною банею. Храм, судячи зі світлин, мав невеликі рамена або криласи обабіч центрального зрубу. Одне рамено мало грушоподібну маківку, таку ж, як на центральній бані. Ця церква має певну схожість з проєктами архітектора Василя Нагірного, якому належали сотні втілених мурованих і дерев’яних церков, зокрема однобанні дерев’яні церкви, хрещаті в плані з гранчастим вівтарем і прямокутними бічними раменами та бабинцем. Будівля має певні риси стилізації під церкву Юрія в Дрогобичі. Київську церкву Святого Серця Христового знищили комуністи в 1935 році.
Елементи української церковної архітектури вповні проявились у цивільному будівництві. На це вказує, зокрема, ошатна башта на будинку Бойка в Харкові (1911–1913), зведена Сергієм Тимошенком. До цієї самої групи належить будинок мільйонера Хреннікова (приятеля Яворницького) в Дніпрі, зведений архітектором Петром Фетисовим. Цей дім мав фасад із трьома главами в стилі барокових храмів Лівобережжя.
У той самий час РПЦ продовжувала тиражувати шаблонні «синодалки» по всій Україні аж до 1917 року. В Почаєві, де в 1910–1912 роках збудували грандіозний Троїцький собор за проєктом Олексія Щусєва, росіянам бракувало «святині в стилі православного російського краю». Крім того, на момент розвалу Російської імперії перебудови в російському стилі вже торкнулися багатьох церковних споруд, зведених до середини ХІХ століття: від мінімального втручання у вигляді знесення опасання (галереї навколо храму) і покривання олійними фарбами чи заміни іконостаса до добудов дзвіниці до бабинця, змін форм бані або ж узагалі знесення давнього храму через «вєтхость» і будівництво нового. В російських формах – із перенесенням туди давніх ікон чи іконостаса зі старого храму. На розмах церковного будівництва і втручання у давні храми вказують цифри. На заході України та Білорусі – землях, які відібрала Росія в Речі Посполитої – кількість православних парафій і церков з 1772 по 1914 рік збільшилася з кількох сотень до 6000 парафій: 9000 церков і каплиць. Причому деякі церкви будували «на виріст». Владислав Реймонт писав у 1910 році, що в Холмі кількість церков імпонувальна, усі вони прекрасно облаштовані, великі, але стоять пустками, «бо православних не вистачить на заповнення хоча б однієї»4.
У 1912 році один із послів до російської Думи з Польщі Стефан Годлевський так резюмував: «Завдання російської держави – зросійщити усе неросійське та оправославити усе неправославне»5.
Отож, коли ми бачимо тепер псевдоросійські дзвіниці чи куполи з кокошниками, добудовані до бабинця або над центральною дільницею дерев’яної чи мурованої церкви, пофарбовані синьою фарбою зовнішні стіни, бляху на покрівлі та цибулясті главки, які замінили маківки; коли перед нами ліквідовані опасання навколо дерев’яних храмів, змінені форми вікон і сандриків, це все наслідки політики русифікації, які нічого спільного з українським церковним будівництвом не мають!
Ба більше, сьогоднішній вплив російської синодальної архітектури в Україні ще такий великий, що сучасне українське церковне будівництво досі відтворює російське планування: висока дзвіниця прибудована до центрального об’єму, яка домінує в об’ємно-просторовому вирішенні, храми переважно одноверхі… Дещо кращою була ситуація на центральній Україні, оскільки барокові традиції там були дуже потужні. І хоча церквою користувався Московський патріархат, її форми були українські. Проте останнім часом МП ще більше стає інструментом насаджування російських форм у архітектурі, як за часів імперії. Наприклад, погляньмо на відтворення архітектури Кижів у Карелії, в скиті Святогірської лаври чи на творення псевдоросійських церков із роздутими цибулястими банями в Києві на Брест-Литовському шосе та біля стадіону «Олімпійський», які є стилізацією напрямку шатрових церков, притаманних російському зодчеству і протилежним до української традиції вертикального розкриття простору в інтер’єрі та стремлінні вгору.
Спочатку українська архітектура впливала на російську
Цікаво, що задовго до російського архітектурного диктату на теренах Російської імперії тривав інший архітектурний «експансіонізм» – український. Після 1654 року українці, зокрема випускники Києво-Могилянської академії (колегії), почали займати провідні позиції в церковній і державній єрархії імперії.
Для прикладу, збереглися руїни Хрестовоздвиженської церкви 1737 року в селі Ухтома (теперішня Волгоградська область) – тридільної одноверхої, виконаної в типово українських формах. Виразним прикладом українського стилю є й архітектура Троїцького монастиря в Тюмені. Випускник Києво-Могилянської академії Філофей Лещинський збудував тут хрещатий п’ятиверхий храм Петра і Павла (1726), тридільний триверхий Троїцький собор (1717) і двоверхий трапезний храм Сорока мучеників (1715).
У Тобольську митрополит Антоній (Стаховський), також випускник Київської духовної академії, запросив українського майстра Корнилія Михайлова з Переволоки для спорудження Богоявленської церкви (1737). Тобто українська архітектура поширилася далеко за межі місць компактного проживання українців. Український вплив залишив по собі не лише архітектурні пам’ятки, а й спричинив зміни в самому російському церковному будівництві, сприяючи появі таких феноменів, як «сибірське бароко».
Ще один приклад: Псковську єпархію впродовж першої половини XVIII століття очолювали тільки українці та випускники колегії. Українські риси помітні в архітектурі Псково-Печерського монастиря, зокрема в Успенсько-Покровському храмі, де простежуються впливи храмів Києво-Печерської лаври.
Феноменальною є збережена церква в селі Плісса поблизу Невеля на Псковщині 1747 року. Це дерев’яний хрещатий храм у стилі барокових церков Поділля чи Лівобережжя з чудово збереженим іконостасом українського зразка, який, найімовірніше, створили приїжджі майстри з України. На час спорудження Плісса була частиною Речі Посполитої, а храм міг належати унійній Церкві.
Констатацією відомих фактів буде твердження, що українська архітектура була поширена на півдні сучасної Білорусі та від Стародубщини до Кубані. Донські козаки наслідували форми барокового храму в Старочеркаську: храм, збудований у Дубівці (теперішня Волгоградська область) в 1796 році, наслідує стиль церкви 1706–1719 років. Подібні пам’ятки існували й у межах так званого Жовтого Клину – районах компактного проживання українців у Нижньому Надволжі. Український вплив був помітний і в цивільному будівництві, зокрема палатах Мазепи в Рильському районі Курської області.
Англійський історик-славіст Девід Сондерс, який захистив докторську дисертацію в Оксфорді на тему українського впливу на російську культуру, зазначав, що українці завжди відрізнялися від росіян. Хоча наприкінці XVIII – початку XIX століття освічені українці мали певну вигоду від входження до ширшої імперської спільноти. Історії двох народів були тісно переплетені. Українці забезпечували Росію державними службовцями, знайомили росіян зі світом слов’янства і, як правило, мали вищий рівень освіти. Проте вже у XIX столітті ситуація почала змінюватися: росіяни самі почали засновувати університети в Україні.
Українці тривалий час відігравали важливу роль: формували ідею слов’янської ідентичності імперії, привносили до суспільного дискурсу власну культуру, і саме їхній внесок надавав імперській культурі широти та глибини. Але, як вважає Сондерс, слов’янська культура – це одне, а слов’янська культура під суворим російським контролем – зовсім інше.
Запровадження державної ідеології Сергія Уварова «Самодержавність – Православність – Народність» з 1833 року фактично поклало край співіснуванню культур у межах імперії. Впродовж XIX століття українці дедалі менше мислили категоріями співіснування з імперією та все більше категоріями окремішності й необхідності творення своєї України. «А Росія, яка не була ні східною, ні західною силою, починала розуміти, що й на південь теж не варто розраховувати», підсумовує Девід Сондерс.
Витіснення народного українського будівництва шаблонними зразками
Українські дослідники церковної архітектури часто цитують указ Павла І 1800 року про заборону будівництва в українському стилі, однак такого указу не було, проблема полягала в іншому. Дерев’яна архітектура майже зникає на всій території Російської імперії на початку ХІХ століття. І це може бути пов’язане з указом Павла І від 25 грудня 1800 року: «…По всіх єпархіях, якщо десь дерев’яна церква згорить, не дозволяти будувати нової дерев’яної»6.
Крім того, в 1799 році після смерті митрополита Київського Єрофея Малицького його наступником уперше призначили неукраїнця – молдованина Гавриїла Банулеско-Бодоні. Після нього всі Київські митрополити були росіянами. «Чужинець митрополит Гавриїл вважав своїм головним завданням домогтися, щоб очолена ним Церква якнайшвидше досягла повного уподібнення Російській Православній Церкві й нічим від неї не відрізнялася»7.
Історик Орест Левицький у статті з нагоди будівництва церкви в Плішивці зазначає, що на початку ХІХ століття зникають церкви триглаві, старого українського типу, а на зміну їм приходять храми з новими великоросійськими формами і мотивами в декорі. Він пише, що поки Лівобережна Україна жила за своїми звичаями, а Правобережна була під Польщею, громади зверталися до архиєрея лише по благословенну грамоту, а потім самі шукали майстра та домовлялися з ним про план і вигляд храму. Однак із часом на Україну почали поширюватися дії російських указів, які руйнували давні звичаї. Левицький каже, що це призвело до зникнення і парафіяльних шкіл, і архітектури. За новими законами будь-які споруди, які використовує громада, потребували дозволу на будівництво, а саме затвердження планів, фасадів і розрізів. Потрібну роботу могли виконувати лише дипломовані архітектори, чого не могли робити народні майстри. Відповідно ця справа перейшла до компетенції єпархіальних властей, які мали в розпорядженні архітекторів. Левицький каже, що такі зодчі були не дуже добре обізнані: хоч і не мали вказівок, який стиль використовувати, не вміли робити інших проєктів окрім тих, які вивчали в своїх школах. Це були «не митці, а чиновники», які зважали на такі параметри, як місткість споруди, а бажання працювати над кожною дерев’яною церквою не було, тому й реалізовували шаблонні проєкти. «Церковна архітектура, що колись так полум’яно надихала старих українських майстрів, як знаменитого будівельника Новомосковського собору, давно вже принизилася в нас до ступеня ремесла, що виконується з чиновницькою байдужістю», писав Левицький, і додав, що такі проєкти однаково підходили і для В’ятської, і для Полтавської губерній: «Доручіть йому скласти проект храму на могилі Богдана Хмельницького – і він відтворить вам церкву Василя Блаженного». Автор наводить приклад Києво-Печерської лаври, де «розламали стильну трапезну церкву ХVІІІ століття і на її місці збудували нову дивовижного стилю – з куполом константинопольської Святої Софії та з цибулинами суздальського типу. І хто закладеться після цього, що не перебудують з часом і найбільшу лаврську церкву на кшталт московського Успенського собору! З нашим історичним невіглаством та варварською неповагою до минулого все можливо»8.
Прикладами такої політики і невігластва в церковному будівництві можуть бути й Десятинна церква, поставлена в 1828–1842 роках на підмурівку Володимирової Десятинної церкви, в якій хаотично змішалися різні стилі, і перебудови давніх українських храмів, таких як Успенський собор Зимненського монастиря, Василівська ротонда (ХІІ ст.) у Володимирі-на-Волині.
Насправді традиції українського церковного будівництва продовжували втілювати у церковній архітектурі початку ХІХ століття. Був певний перехідний період. Традиційний тип одноверхої церкви залишався актуальним. Наприклад, у селі Чернещина на Харківщині архітектор Петро Ярославський у 1799 році запропонував проєкт одноверхої церкви. Цей проєкт зберігся на папері, і це дозволило досліднику Стефанові Таранушенку стверджувати, що його композиція суттєво відрізняється від того, що, врешті, було збудоване, очевидно, народними майстрами.
Народний майстер, який втілював проєкт, зберіг пропорції центральної дільниці, але змінив ширину вівтаря та бабинця відповідно до будівельних звичок. Зокрема, використав пропорції прямокутника, в якому ширина дорівнює апофемі трикутника зі стороною, що дорівнює довжині того самого прямокутника. Якщо на проєкті об’єм будівлі зі стилобатом і ліхтарем вписувався у квадрат, то майстер порушив принцип кубічності. Висота зрубу стін центральної дільниці в інтер’єрі до початку восьмерика перевищує довжину плану четверика. Замість киворія з колонами на даху встановлений восьмигранний світловий ліхтар.
У 1801–1804 роках у місті Мена Чернігівської області збудували соснову одноверху церкву, де зруб центральної дільниці вищий за зруби «рукавів». Над першим заломом зруб стін центральної частини переходить у вагомий за пропорціями восьмерик, ширина якого помітно переважає висоту. Він освітлений вікнами, розміщеними на гранях, орієнтованих на сторони світу. Центральна дільниця дуже висока. Вівтар має план у вигляді шестигранника.
Покровська церква в селищі Землянки колишнього Донецького району Донецької області, збудована в 1798–1800 роках, мала хрещатий план і високу головну баню з трьома заломами. Одноверха церква в Сергіївці Удачненської селищної громади Покровського району Донецької області, споруджена в 1815 році, мала широкі «рукави» та пізніше добудовану дзвіницю. Руйнування, ймовірно, одноверхої церкви з кам’яним низом того самого часу побудови було зафільмоване Дзигою Вертовим у 1929 році. Зйомки «Симфонії Донбасу» відбувалися в Дніпрі, Алчевську, Горлівці, Макіївці та Лисичанську.
Продовжувалася й традиція триверхих храмів. У селі Смолянинове Сіверськодонецької міської громади Луганської області будівля церкви Різдва Богородиці, зведена в 1803 році, складалася з трьох чотирикутників, найбільшим із яких була нава. Вівтар і бабинець мали однакову ширину, але бабинець був довшим. В описі 1809 року читаємо, що храм був кам’яно-дерев’яним, поштукатуреним до залому, дах пофарбований зеленою фарбою, глави оббиті білою бляхою, хрести позолочені червоним золотом. За Таранушенком цей храм мав мурований низ і дерев’яний верх. Він також згадує такого типу споруди в Авдіївці – храм Святого Михаїла XVIII століття та двоверху церкву Святої Катерини в Маріуполі 1780-х років.
До цього триверхого типу храмів на кам’яній основі, як у Смоляниновому, належить Петропавлівська церква в селі Георгіївка (нині Старогнатівка Волноваського району Донецької області), збудована в 1813 році. Вона є маловивченою, досі збереглися тільки залишки мурованого низу та архівні фотографії. Церква мала масивний восьмерик із меншою кількістю заломів. Центральна баня домінувала, а над вівтарем і бабинцем верхи були нижчі. Верх над бабинцем слугував дзвіницею.
Подібні проєкти, збережені на архівних знімках, вказують на те, що раптового зникнення церковного будівництва в українських традиціях під Російською імперією не було. Це був поступовий процес витіснення народного майстра шаблонними зразками, подаваними від єпархіальних архітекторів. А про тяглість українських традицій в церковному будівництві свідчить саме Донеччина!
І навіть у межах казенної церковної архітектури українські елементи періодично проявлялися. Наприклад, у Святотроїцькому соборі Йонинського монастиря бачимо характерну баню з шоломоподібним «бароковим» верхом. Велику дерев’яну Георгіївську церкву в селі Селище Баришівської громади Броварського району Київської області (1910) вирізняють барокові верхи, хоч і на синодальній основі. Відхід від російських форм помітний також у церкві 1902–1906 років у селі Дептівка Конотопського району Сумської області: висотне розкриття центральної дільниці нагадує чималі козацькі храми XVIII століття.
Інтенсифікація зросійщення в архітектурі
Русифікація в архітектурі Правобережної України особливо помітна після 1830-х років. Хоча можна назвати велику кількість православних храмів першої половини ХІХ століття, збудованих місцевими шляхтичами для потреб парафіян, які часто були виконані в класицистичному стилі, зокрема ротондальної форми. Таку церкву звели на початку 1840-х років у селі Світязь на Волині стараннями сина Ксаверія графа Владислава Браницького. В основу проєкту цього храму була покладена традиційна тридільна схема, яка під впливом класицизму тяжіє до ротонди. Інша церква-ротонда збудована в 1839 році з неоготичними вікнами в селі Маків Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Архітектура цієї церкви за стилем нагадувала неоготичний палац Раціборовського, що стояв поруч. Освоєння Північного Причорномор’я царською Росією і розвиток півдня України відобразилися на будівництві величезних класицистичних соборів у Одесі, Ізмаїлі, Катеринославі, Миколаєві та Херсоні. А от питомо російські елементи з’явилися пізніше.
Із другої половини ХІХ століття в церковному будівництві все частіше постають дзвіниці з високими шатровими верхами, верхи з грубими цибулястими фальшивими банями чи главками, володимиро-суздальською цегляною пластикою стін із кокошниками, кільцевидними арками, з гирками і пузатими колонками та червоно-коричневою колористикою.Інколи перебудова давніх храмів видавалася абсурдною. Символом бездумної русифікації може слугувати добудова в 1888–1890 роках дзвіниці до церкви Різдва Богородиці (1784) в Рокитниці на Ковельщині. Храм із двома баштами біля бабинця подібний до церков у Микуличах на Волині, Нових Млинах, Березній на Чернігівщині, Переяславі. Бароковий храм у Нових Млинах так само був доповнений синодальною дзвіницею пізнішого часу. Храм знищений після 1931 року, але його встиг дослідити Таранушенко. І таких прикладів можна знайти чимало. Та найбільше перебудови торкнулися церков, які належали унійній Церкві на західних теренах Російської імперії9.
Ще до Полоцького Собору 1839 року, коли була ліквідована Греко-Католицька Церква в межах імперії Романових, за винятком Холмщини, російська влада активно стирала західноєвропейський вигляд у архітектурі колишніх унійних храмів (навіть збудованих до переходу в унію). В межах таких зусиль імперської адміністрації усували органи, ставили царські врата, прибирали ілюзіоністичні вівтарі, знищували вівтарні образи, що нагадували католицькі. У краєзнавця Миколи Теодоровича, відомого завдяки історико-статистичному опису поселень Волині, деякі автентичні елементи храмів отримували епітети «странниє», «уніатскіє» або навіть «ікони жидовской живопісі»… Однак, попри цілеспрямоване нищення, багато давніх реліквій і традицій збереглися, а русифікація не завжди відбувалася безперешкодно.
Теодорович у праці описує спротив мешканців Ратного: 30 серпня 1834 року селяни з Видраниці, що поблизу Ратного, вигнали священника, зняли заслони з царських врат, перебудували престол, замкнули храм і винесли ключі, голосно лаючи священнослужителя. Подібні прояви непокори траплялися й у інших парафіях. У громадах Воскресенської та Іллінської церков парафіяни не дозволяли зачиняти царські врата під час літургії. Один із мешканців навіть намагався побити священника, і лише втручання російського капітана Сухоцького врятувало ситуацію від ескалації. Аналізуючи стан церковного будівництва на Волині в 1887 році, Помпей Батюшков дійшов висновку, який красномовно підтверджує успішну русифікаційну політику: «Немає тепер місця українським прагненням до відокремлення цього краю в будь-якому відношенні»10.
Але перебудови відбувалися не лише в підросійській Україні. На території Марамороської та Угочанської жуп (теперішнє Закарпаття) унія утвердилася в першій чверті XVIII століття, а перебудова церков почалася після візитації 1751–1752 років Мукачівського єпископа Мануїла Ольшавського. Ця перебудова, стверджує Роман Могитич, посилилася після Віденського Собору 1773 року та підписаного в 1779 році так званого контракту Бачинського – Фестевича: держава надавала позику на перебудову старих і побудову нових церков, диктуючи свої вимоги щодо архітектури. В 1779 році були розіслані три «зразкові» проєкти церков, а будівництво інших типів храмів категорично заборонене. В церквах хатнього типу над бабинцем стає обов’язковим влаштування каркасної вежі-дзвіниці, здебільшого фальшивої, без дзвонів. Вежі завершуються високим шпилем з чотирма високими шпильками по кутках або бароковим верхом. У триверхих церквах наметові верхи понижували зовсім або частково й перекривали коробом або зверху покривали чотирисхилими стрімкими дахами з обов’язковим влаштуванням високої каркасної вежі над бабинцем11.
Церкви лемківської будівельної школи виникають у другій половині XVIII століття і розвиваються від кінця XVIII до кінця XIX століття. Їх поява зумовлена намаганням унійного духовенства максимально наблизити зовнішній вигляд церков східного обряду до римо-католицьких. Основною архітектурною рисою цих храмів стало перенесення висотної домінанти з нави на високу вежу-дзвіницю, втиснуту над зрубом бабинця або поряд із ним12.
Короткий період дерусифікації
На жаль, у ХХ столітті відродження українського храмового будівництва в Російській імперії мало спорадичний характер і дещо виразніше проявилося саме на Волині в 1920–1930-х роках, коли цей регіон увійшов до складу тодішньої Польщі. Причому це були старання висококласних архітекторів, проєкти яких могли бути незрозумілі парафіянам, звиклим до синодальних форм. Найбільше зусиль до українізації в архітектурі тоді доклав Сергій Тимошенко, який є автором храмів у Бронниках (1928) в Рівненському районі та Прилуцькому (1934) в Луцькому районі. Перший – велична триверха тридільна церква з трьома заломами, в другому поєдналося українське бароко і функціоналізм. До цієї самої групи належить хрещата в плані церква Різдва Богородиці у селі Ясининичі (1937) у Рівненському районі. Не так давно приятель автора цієї статті, історик Артур Альошин із Луцька, поділився фото раніше невідомої історикам мистецтва церкви в Осьмиговичах Ковельського району. На світлинах 1939 року перед нами постає новозбудована дерев’яна церква в українському стилі: тридільний безверхий храм, який був доволі поширеним у регіоні (Машів, Згорани), посередині двосхилого даху – грушеподібна маківка, центральна нава має трапецієвидні вікна, характерні для архітектури Лівобережжя XVIII століття. На фото зафіксований момент освячення хрестів прапрапрадідусем доньки автора. Цей храм не зберігся до наших днів, від нього залишились лише металеві хрести. Проєкт цієї церкви міг виконати як Сергій Тимошенко, так і інші архітектори, наприклад українець Пилип Пилипчук або Тадеуш Краффт та інші.
Нарис типології дерев’яних та мурованих храмів
Дослідники церковної архітектури стверджують, що регіональні різниці у вигляді українських храмів найбільше проявилися у XVIII–XIX століттях через політичні та соціально-економічні чинники, інспірованими зовні.
Перебудови, які тривали в цей час і пізніше, настільки змінили зовнішній вигляд церков, що у багатьох оглядачів закріпилася думка про кардинальні регіональні особливості народного будівництва. Як бачимо, і «готика» Закарпаття з прибудованими дзвіницями, і псевдоросійські прибудовані дзвіниці на Волині – це політичні впливи імперій. Загалом українська дерев’яна та мурована архітектура від Карпат до Слобожанщини зберігала спільні риси з давньоруських часів, але разом із тим вирізнялася багатством форм. Форми дерев’яного зодчества надихали муроване будівництво, а муровані храми впливали на вигляд дерев’яних церков.
Григорій Логвин у передмові до праці Таранушенка «Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України» звертав увагу на те, що народні майстри намагалися зберегти давньоруські риси: сходові башти-слупи, голосники в парусах, як у Десятинній церкві чи Софійському соборі. В архітектурі бойківських та лівобережних храмів кількість заломів сягала чотирьох-п’яти. Проте в бойківських підбанники були низькі та мали каскадний силует, а на Лівобережжі вирізнялися висотою: храми були заввишки 30–35 метрів. Майстри сприймали храм як цілісний мистецький континуум. Вихідним розміром побудови була ширина або довжина центрального зрубу, похідні від них – діагональ або її половина. Завдяки цьому елементи споруди були органічно пов’язані. Все будувалося на простих кратних відношеннях. Храми «ліпили» як скульптури: зрубами у вигляді кубів, чотири- та восьмигранних призм, пірамід, грушоподібних верхів, обшитих ґонтом. До цього додавалися опасання, ганки, вирізи в інтер’єрі, які поєднували зруби між собою, ригелі, карнизи – прості або різьблені. «Вся її архітектура взагалі, здається має одну думку, одну мету, одну яскраву рису: підняти настрій чоловіка, одірвати мисли його від землі, захопити всю істоту чоловіка і обернути, піднести її до гори, до Бога. Стиль виробився яскравий, характеристичний, але шабльону не було і трудно знайти дві церкви ідентичні між собою», писав Вадим Щербаківський про українську архітектуру.
Археологія також підтверджує джерела дерев’яного будівництва часів Русі. У Звенигороді П’ятницька дерев’яна церква XII століття, спалена монголо-татарами, складалася з п’ятистінної нави з бабинцем і меншого прямокутного зрубу вівтаря. Роман Могитич припускає, що над четвериком центрального зрубу, ймовірно, піднімався восьмигранний світловий барабан, перекритий пірамідальним зрубом. Розмір притвору в напрямку схід-захід відповідав «золотому» відношенню до стіни центрального зрубу, що притаманне багатьом церквам із рівноширокими зрубами. План П’ятницької церкви надзвичайно подібний до дерев’яних церков у Середньому Водяному, Колодному, Руській Долині, Сихові (Львів), Торках, Крайниковому та інших. Принцип побудови залишався незмінним 700 років13.
Для всіх типів дерев’яних храмів: хрещатих, одно-, дво- та тризрубних план був побудований на основі розмірів центрального зрубу-нави за допомогою кола з центром на перетині діагоналей центрального зрубу. Така пропорційність збереглася в народному будівництві Карпат і Полісся.
Українська мурована архітектура бере початок з великоморавських та візантійських традицій, які пізніше були адаптовані й розвинуті місцевими майстрами. Архітектура XI–XII століть характеризувалася різноманітністю типів споруд. Виникли хрестовобанні три- та п’ятинефні храми, були храми безстовпні та ротондального типу з високими циліндричними стінами. Серед ранніх прикладів усім відомі Десятинна церква в Києві (996), Софійський собор (1017–1036), ротонди в Перемишлі (X ст.) та Горянах (Х–ХІ ст.). Після поділу Київської держави у XII столітті сформувалися регіональні архітектурні школи: Київська, Чернігівська, Переяславська, Волинська та Галицька. В архітектурі з’являються романські риси та кавказькі запозичення.
У Чернігові, в Іллінській церкві XIІ–ХІІІ століть, Юрій Асєєв і Григорій Логвин вказують на характерну рису тридільності плану і об’ємно-просторової структури, яка проявляється в українському будівництві XV–XVII століть у церкві Трійці в Зимному, Воздвиженській церкві в Луцьку, у Сулимівському храмі та інших. Стефан Таранушенко писав, що плани Іллінської церкви стали прототипом планів тодішніх дерев’яних храмів. Західна дільниця, хоч і відділена в інтер’єрі від центру, утворює разом єдиний прямокутник за віссю схід-захід.
На Лівобережжі в XVII–XVIII століттях паралельно розвивалися різні типи храмів: зальні, тридільні однокупольні та трикупольні, а також п’ятикамерні однокупольні та п’ятикупольні споруди. Зальний тип храмів був доволі рідкісним явищем. Зальні церкви поєднували в собі риси культової, громадської та оборонної архітектури. Вони не мали традиційних куполів, натомість був дерев’яний ліхтар із маківкою, який під час перебудов міг зміщуватися в різні боки. Нава таких храмів була перекрита коробовим склепінням. Подібні споруди були поширені ще в XV–XVI століттях на Правобережжі, зокрема в Залужжі (1600), Підгорянах (XVI–XVII ст.) на Тернопільщині. Сюди ж належать відомі Іллінська церква в Суботові (1654) та Михайлівська у Переяславі (1666). До цього типу належить і Мала Софійська церква, що розвиває характерні риси зальних храмів.
Поряд із зальними храмами активно розвивалися тричастинні композиції з однією центральною вежею-куполом. Одним із ранніх прикладів такого типу на Лівобережжі є церква в селі Сулимівка Бориспільського району Київської області, збудована отаманом Іваном Сулимою в 1629 році. Центрична тричастинна схема українських церков поступово розвивалась у напрямку збільшення об’єму центральної частини, що привело до формування трьох куполів. Саме цю об’ємно-просторову схему вважають національною особливістю українських храмів, яка стала надзвичайно стійкою завдяки своїй логіці, простоті й функціональності. Одним із найдавніших храмів цього типу є собор Різдва в Стародубі, споруджений 1617 року та перебудований наприкінці XVII століття. Стародуб на той час був центром одного з найбільших козацьких полків.
Харківський Покровський собор (1689) є яскравим прикладом трикупольної (трибанної) української церкви, в якій куполи розташовані дуже близько один від одного. Споруда складається з церкви, дзвіниці та трапезної, об’єднаних у двоповерхову конструкцію. В західній частині розміщена усипальниця. Собор має пірамідальну композицію завдяки зменшенню восьмигранних об’ємів, що може вказувати на запозичення форм із дерев’яної архітектури. Він міг бути прототипом для інших двоповерхових церков Лівобережної України.
Ще одним важливим типом храмів були хрестоподібні в плані, які також називають п’ятикамерними або хрещатими. Такі споруди часто мали добудови між раменами хреста. Дослідники вважають цей тип церков найбільш близьким українцям через симетричність композиції та рівноцінність фасадів. Українські будівничі спеціально обирали відкриті, добре видимі ділянки для таких храмів, що потребувало виразності зусібіч. Вважається, що саме в цьому типі храмових споруд національні риси досягли максимальної виразності. Роман Могитич порівнює пропорції хрещатих храмів Гуцульщини та храми охтирської групи, відносячи нас до історії міграції українського населення з Правобережжя та Лівобережжя через соціально-політичні й економічні чинники, що сприяло поєднанню, збагаченню та поширенню будівельних прийомів усередині української нації.
Різновидом п’ятикамерних храмів є споруди однокупольні, прототипом яких могла бути відома Покровська церква-замок у Сутківцях. Окремим архітектурним типом стали тетраконхи, які мали виражений баштовий характер. Яскравими зразками цього типу є церква в селі Лемеші (1761) та церква в Диканьці на Полтавщині.
Крім того, зустрічалися й храми прямокутні в плані: трикупольні та п’ятикупольні. Прикладом засвоєння деяких західноєвропейських прийомів у об’ємно-просторовому вирішенні є Мгарський і Троїцький собор у Чернігові. Однак першоджерелом цих композицій залишалася візантійська архітектура, тісно пов’язана з давньоруською традицією. Саме спадщина давньої Русі була важливим джерелом оновлення та розвитку багатьох архітектурних пам’яток у XVII–XVIII століттях, адже саме в цей час тривали ремонтні та відновлювальні роботи на давньоруських храмах Києва та Чернігова. Мгарський і Троїцький собори зводили майже одночасно за ініціативи гетьманів Самойловича і Мазепи, який піклувався про спадщину Русі. Ці два храми містять синтез традиційних і західних архітектурних впливів.
Декоративні елементи дерев’яних і мурованих церков
Декор у дерев’яних церквах наносили переважно на підстрішшя, карнизи й одвірки. В українських церквах часто не було окремого ґанку, і двері безпосередньо вели до храму. Одвірки прикрашали не тільки декоративними елементами, а й вказували на них рік будівництва та імена фундаторів. Усередині храмів орнаментували лише ті балки, які помітно виступали: на хорах, сволоках або ригелях. Мотиви орнаментів не відрізнялися від тих, якими прикрашали сволоки у житлових будинках. В таких церквах зазвичай не було солеї, тому підлога мала однакову висоту як у наві, так і у вівтарній частині. Покривали споруди переважно ґонтом. Якщо церкву бажали зробити довшою ніж шість метрів (три сажні), то в плані її робили восьмикутною, оскільки дерев’яна балка, довша за шість метрів, починала вигинатися. Щербаківський писав про звичай зводити церкви у висоту, поступово зменшуючи вінця зрубу догори, доки ті не ставали зовсім маленькими. Таранушенко звертав увагу на те, що наші митці випередили бавгавсівські принципи: для будівничих матеріал – деревина – відігравав велику роль. Вони цінували форми зрубів. В’язали в міцні замки, щільно припасовували вінці. Деякі працювали з самим будматеріалом. В заломах верхів майстри уникали плоского бруса, залишали бруси до певної міри нерівними, тоді грань залому переливалася рухливими світловими рефлексами14.
Натомість муровані церкви мали значно багатше декоративне оздоблення. Особливо ефектними, хоча й рідкісними, були барельєфні прикраси, як-от у церкві села Вороніж на Чернігівщині. Ліпні прикраси оздоблювали віконні та дверні прорізи, а також фронтони храмів. У 1730–1760-х роках декоративна ліпнина формувалася за принципом української плахти або вишитого рушника, створюючи ефектне акцентування певних архітектурних площин, як, наприклад, у Мгарському чи Микільському соборі у Києві. Найбільше декорували фронтони, барабани куполів і самі куполи, що добре помітно на перебудованих в дусі бароко давньоруських храмах. Архітектурний орнамент був геометричним, поєднувався з елементами класичних профілів, які походили з дерев’яного різьблення та кераміки. Прикладами такого декору є церкви у Великих Сорочинцях та Лютеньці на Полтавщині, а також трапезна Видубицького монастиря в Києві. Подібні орнаменти наносили переважно на елементи, що виступали з основної площини стіни. В деяких випадках ліпний орнамент вкривав усю поверхню стіни, нагадуючи настінний розпис.
Окрім геометричних, широко використовували рослинні мотиви, зокрема акант, пальмову гілку, а також композиції, натхнені місцевою флорою: соняхи, мальви, гілки та листя винограду, дзвіночки, жоржини, а також зображення овочів і фруктів. Їх компонували у вигляді гірлянд, букетів, вазонів та інших мотивів, характерних для народних тканин. Відомими прикладами такого оздоблення є Мгарський собор, собори Братського та Микільського монастирів, Успенський собор Києво-Печерської лаври. Окрім геометрії та рослинності, на храмах зображували алегоричні фігури: «Слави», що летять, голівки купідонів, птахів і тварин. Популярними були зображення гетьманських фамільних гербів. Пізніше ця традиція збереглася, але герби замінили на зображення царської корони і двоголового орла. Крім ліпнини, для декорування використовували орнаментальну цегляну кладку.
Важливу роль в оздобленні українських церков відігравав і монументальний настінний розпис, яскравими прикладами якого були храми Густинського монастиря, Михайлівська церква в Переяславі, Троїцький собор у Чернігові, собор Благовіщенського монастиря в Ніжині, а також трапезна Видубицького монастиря. В записках Павла Алепського XVII століття мовиться про розписи у Києво-Печерській лаврі, Софійському, Михайлівському та Братському соборах у Києві, Троїцькому соборі в Густині, а також у церквах Переяслава, Чигирина та Суботова. Алепський звертав увагу на те, що в XVII столітті козацькі живописці мали багато творчої уяви і зображували людей такими, якими вони були насправді. Винятком, що зберігся до наших часів, є розписи Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, проте це вже пам’ятка 1730–1740-х років.
Замість висновків
Українська архітектура, беручи початок із давньоруських традицій, завжди відзначалася самобутністю й різноманіттям форм – від простих дерев’яних храмів із лаконічним декором до монументальних мурованих споруд із пишним оздобленням. У XVIII столітті українська архітектура разом із українськими церковними діячами поширюється у найвіддаленіші куточки Російської імперії. Проте на початку ХІХ століття російська імперська політика суттєво змінила архітектурний вигляд українських храмів. Русифікація призвела до поширення «синодальних» шаблонів, які витісняли й спотворювали традиційні українські форми. Лише окремі храми у першій третині ХХ століття стали винятками, демонструючи відродження українського стилю. Сьогоднішні псевдоросійські елементи: цибулясті главки, шатрові дзвіниці, кокошники є продовженням колоніальної традиції, що не має нічого спільного з автентичним українським церковним будівництвом. Російські впливи мають бути переосмислені й відкинуті в сучасній церковній архітектурі, яка є політичним мистецтвом, адже вона визначає як міський, так і заміський ландшафт, стає культурним маркером і символом національної культури та державного будівництва. Російські нашарування на стародавніх пам’ятках XVIII століття і більш ранніх будовах змушують замислитися, чи варто зберігати їх під час реставрації та відтворення пам’яток, а чи доречніше буде відмовитися від підживлення таких імперських «коректур» та повернути спорудам автентичний вигляд, якщо для цього є достатні візуальні й наукові підстави.
Богдан Ворон
- Вадим Щербаківський. Архітектура у різних народів. Львів, 1909.
- Ф. К. Волков [Федір Вовк]. Старинные деревянные церкви на Волыни // Материалы по этнографии России, т. 1. Санктпетербургъ 1910, с. 21–44. (Переклад українською: https://artes-almanac.com/starovynni-dereviani-tserkvy-na-volyni/).
- Nicolaus Chubaty. Moscow and the Ukrainian Church after 1654 // The Ukrainian Quarterly 1 (1954) 60–70.
- Piotr Paszkiewicz. W służbie Imperium Rosyjskiego, 1721–1917: funkcje i treści ideowe rosyjskiej architektury sakralnej na zachodnich rubieżach cesarstwa i poza jego granicami. Warszawa, 1999, s. 139.
- „Mowa posla st Godlewskiego w sprawie samorzadu mijeskiego wygłoszona na ogolnym zebraniu rady panstwa od 17 kwietnia” – див.: Paszkiewicz. W służbie Imperium Rosyjskiego , s. 54.
- Полное собраніе законовъ Россійской имперіи (ПСЗРИ). Собраніе 1, т. 26. №19.701, с. 483.
- Thousand years of Christianity in Ukraine, p. 182
- Орестъ Левицкій. Новый храмъ въ старомъ украинскомъ стилѣ // Кіевская Старина. т. LXСІV (ХІ–ХІІ 1906) 598–610.
- Николай Теодоровичъ. Волынь въ описаніи городовъ, мѣстечекъ и селъ… Историко-статистическое описаніе церквей и приходовъ Волынской епархіи, т. 5. Почаевъ, с. 357.
- Помпей Батюшковъ. Волынь. Историческія судьбы Юго-Западного края. Санктъ- Петербургъ 1888, с. 286–287.
- Народна архітектура українських Карпат XV–XX ст. Київ, 1987, с. 234.
- Народна архітектура українських Карпат XV–XX ст. Київ, 1987, с. 233.
- Иван Могитич. Традиции и влияния в народном зодчестве западной Украины // Архитектурное наследство, т. 32. Москва, 1984, с. 114–118.
- Стефан Таранушенко. Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України. Харків 2012, с. 184.
