Образ Пресвятої Богородиці належить до центральних в українській іконографії. В іконописі він, мабуть, більш поширений, ніж образ Христа. Його сприймали як паладіум держави від початків запровадження християнства в Русі-Україні. Таким він залишався впродовж усіх подальших етапів своєї історії, набуваючи розмаїтого характеру відповідно до суспільно-історичних умов. Таке художньо-образне багатство богородичних образів навряд чи можна знайти в інших народів візантійської сфери впливу. Через образ Богородиці великою мірою вдається розкрити багатство та національні особливості українського мистецтва, його специфіку і традиції.
Неоціненний матеріал для розкриття цієї теми дає зібрання Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (далі – НМЛ). Митрополитові варто подякувати за збереження великої спадщини нашої культури, зібраної та сформованої 1905 року в колекцію Церковного музею, а 1913 року принесену в дар українському народові як фундацію Митрополита – Національний музей. Нині годі уявити дослідження української ікони без цього зібрання, надто коли мовиться про найдавніші періоди її історії. Для вивчення та популяризації богородичної теми зроблено чимало, однак велика частина збірки залишається недослідженою. Праця в цьому напрямі триває постійно й систематично, а кожна нова досліджена й відреставрована пам’ятка, особливо та, що сягає давнини, стає подією.
Одигітрія із села Ісаї
Такою подією стала реставрація і дослідження найдавнішої в музейній колекції ікони Богородиці Одигітрії з церкви Святого Архангела Михаїла в селі Ісаї. Ця ікона мала свою історію до того, як була впроваджена у літературу1 та ввійшла до постійної експозиції, а відтак у групі раритетних пам’яток 2010 року подорожувала містами США. До НМЛ твір надійшов 1939 року з Музею богословської академії у Львові (МБА). Згідно з записами музейної документації первісне малярство було під олійним записом XVІІІ століття. Часткове його розкриття перед 1939 роком здійснив Михайло Драган – на той час хранитель музею Богословської академії, а завершив це розкриття вже у НМЛ у 1980-х роках Павло Петрушак – завідувач реставраційної майстерні музею. Проте ікону комплексно не вивчали, не уточнювали її атрибуції. Інтерес до цієї пам’ятки посилився у зв’язку з реставрацією ще однієї ікони з Ісаїв – Святої Параскеви з житієм, виконаної в тій самій манері, яка також надійшла з колекції МБА і була так само під записом, реставрована і ретельно досліджена, зокрема щодо деревини. Радіовуглецевий вислід – 1370 рік – підтвердив мистецтвознавчі оцінки твору. Після того, як реставраторка Ірина Мельник у 2008 році закінчила роботу над іконою ісаївської Богородиці, вона набула експозиційного вигляду та ввійшла до постійної експозиції музею.
Така довга історія «повернення» цієї ікони спричинена передусім її незадовільним станом. На всій поверхні помітні значні втрати фарбового шару, подекуди з левкасом. Лівий бік дошки стесаний, низ обрізаний. Прикрого пошкодження – вибоїни дошки (7,5×4 см) на лику Богородиці – ікона зазнала, очевидно, під час бомбардування Львова 1939 року. Тоді бомба влучила у музейне фондосховище Богословської академії, пошкодивши будівлі та велику кількість творів.
Особливістю ісаївської Одигітрії є підкреслена монументальність та надзвичайна виразність постатей завдяки диспропорційності. Богородиця широкоплеча, з опущеними раменами, брунатно-коричневий мафорій на правому плечі укладений трьома геометричними глибокими складками. У видовженій постаті Спаса підкреслена безтілесність, властива давнім пам’яткам візантійського канону. Його яскраво-червоний хітон із оранжевим клавом контрастує з темним одягом Богородиці. Кисті рук і ступні маленькі, майже мініатюрні. Вправний рисунок ликів і постаті Спаса зроблений упевненою рукою, що особливо чітко проглядається на фотографіях в інфрачервоних променях. До особливостей композиції цієї ікони належить великий простір вільного тла верху і боків, завдяки чому постать Богородиці виглядає зміщеною донизу. За колористичними характеристиками «Богородиця» з Ісаїв належить до групи ікон із зеленим тлом, відомих в українському іконописі з кінця XІV століття.
На те, що ікона створена місцевими майстрами, вказує хімічне дослідження пігментів, склад яких властивий найдавнішим українським іконам. Хімічним аналізом встановлена подібність спектрів авторського ґрунту і ґрунту, нанесеного під запис, що також вказує на місцеве походження пам’ятки. Гіпотетично ікони з села Ісаї могли бути створені в одному з найближчих монастирів, якими на той вважали Спаський і Лаврівський.
У Вашингтоні на відкритті виставки «Слава України»2 до ікони з Ісаїв була прикута особлива увага. Хтось жартома зауважив, що далеко перед заснуванням Сполучених Штатів на Бойківщині створювали такі шедеври. Богородиця з Ісаїв була «найстарішою» іконою в цій важливій експозиції, яка вперше в історії представляла збірку НМЛ за океаном.
Однак Богородиця Одигітрія з Ісаїв найдавніша не лише в колекції НМЛ, вона репрезентує найдавніші вцілілі українські богородичні ікони в музейних колекціях загалом. Враховуючи прийняті похибки методів дослідження деревини, пам’ятку можна датувати 1380–1410 роками.
Одигітрія зі «Студіону»
Із найдавніших богородичних ікон цієї тематичної групи найбільш контроверсійною щодо датування є ікона невідомого походження, яка надійшла до музею 1940 року зі збірки отців-студитів «Студіон». У музейній документації, згідно з атрибуцією Віри Свєнціцької, пам’ятка датована першою половиною XV століття, впроваджена до літератури 2007 року як твір XV століття3, в каталозі найдавніших ікон НМЛ датована початком XVІ століття4. Патріарх Дмитрій Ярема відносив її до першої половини XV століття5, а Лев Скоп – до початку XV століття6. Збиває з пантелику письмо ликів, що викликає асоціації з неовізантійським авангардом ХХ століття. Надто прицизне й добре збережене письмо ликів спонукає на думку про майстерну реставрацію пам’ятки. Однак про реставрацію, зроблену кимось із фахівців іконописної школи7 під час перебування ікони в «Студіоні», відомостей не маємо.
У Богородиці Одигітрії зі «Студіону» своя художня мова: чітка, виразна, лаконічна. Її стилістика, передусім трактування ликів, особливо тип обличчя Богородиці – дещо видовжений овал з округлим підборіддям, рівною лінією брів, чітко окресленим лінійним трактуванням очей – загалом наслідує зразки XV – початку XVІ століття. Акцентуються й долоні Богородиці: світлі, на тлі темно-брунатного мафорію, з тонкими довгими пальцями. Пряма горизонтальна складка мафорію на поясі Богородиці присутня на багатьох іконах XV століття. Тло світле, мальоване розбіленою вохрою. Оливково-зелене олійне обрамлення є пізнішим доповненням, як і кольорові німби. Добрий стан пам’ятки дозволив упровадити її в постійну експозицію наприкінці 1990-х років у новій локації НМЛ (просп. Свободи, 20). Як це не дивно, порівняно з іконою з Ісаїв, попри значну часову різницю, в них багато спільного і в колористиці, і в іконографії: така сама постава Богородиці та нахил голови, подібні жести, складки на одязі, яскраво-червона облямівка мафорію, зелений чепець, червоний одяг Спаса, поворот фігури та положення ніг. Монолітність постаті Богородиці підкреслює строгий коричневий мафорій, що «перегукується» з іконою з Ісаїв.
Під час нещодавно проведеного візуального огляду твору ми з реставраторами музею дійшли попереднього висновку, що деякі партії малярства є пізнішими доповненнями. Але підтвердження цього потребує додаткових досліджень.
Одигітрія із села Шкло
Третім найменш відомим раритетом нашої збірки є Богородиця Одигітрія з церкви Святої Параскеви П’ятниці (село Шкло на Яворівщині). Твір виявлений у жовтні 1956 року музейною експедицією, в складі якої були відомі фахівці та науковці: Віра Свєнціцька (1956 року повернулася із заслання), Микола Батіг, Петро Лінинський. Ікона висіла на зовнішній стіні церкви при вході, що спричинило невиправні втрати у малярстві.
Коли вдавалося знаходити такі шедеври, Віра Свєнціцька одразу бралася за їх ретельне обстеження і докладний опис. Такі описи є первісною атрибуцією твору, важливим джерелом інформації для наступних етапів досліджень. А Петро Лінинський, один із кращих реставраторів свого часу, здійснив консервацію пам’ятки, що була в аварійному стані. І оскільки ікона зазнала часткових доповнень у XVІ столітті, в 1968 році для здійснення рентгенограми її відправили до Москви. Відтак Лінинський розкрив частину малярської поверхні від пізніших доповнень і забруднень. Однак реставрація не була завершена й ікона не стала предметом прискіпливішої уваги науковців. Згідно з атрибуцією Свєнціцької твір датований XV століттям. Дослідниця відзначила майстерність його виконання, звернула увагу на тонкі риси облич, моделювання тонкими довгими движками, а також на такі деталі, як орнамент на білому хітоні Спаса з червоних хрестиків і цяток між перехрестями; на гравірований орнамент німбів, що має атрибутивне значення: квадратики заповнені пелюстками, які утворюють розети; в Христа німб хрещатий, із цяткованим вінцем посередині та залишками стилізованого рослинного орнаменту. Сріблення втрачене. Назагал іконографія пам’ятки зі Шкла наслідує той самий тип, що й дві попередні. Богородиця зодягнена в такого самого кольору мафорій (коричневий) як символ смирення, що властиве давнім зразкам.
Від двох попередніх іконографія Богородиці Одигітрії зі Шкла відрізняється зображенням обабіч голови напівпостатей архангелів Гавриїла і Михаїла. Вони повернуті на три чверті до центру в поставі адорації до Богородиці, величаючи таїнство Богоматеринства (руки ангелів укриті полою плаща). Зображення ангелів у богородичних іконах цього типу простежується до середини XVІІ століття. В той час руки ангелів показані відкритими, інколи вони тримають сфери з монограмою Христа. На пізніших пам’ятках ангели зустрічаються зрідка. А в ХІХ столітті їх залюбки зображають народні малярі на іконах на склі. Архангели на іконі зі Шкла вирізняються індивідуалізованими, але водночас глибоко одухотвореними ликами: Михаїл кругловидий, повнощокий, із коротким підборіддям; у Гавриїла лик видовжений, риси витонченіші, а погляд більш відсторонений. Віртуозність опрацювання пластики цих ликів, їхній характер відсилає до аналогій із комплексом ікон XV століття з Ванівки, які вважають показовими зразками українського мистецтва періоду, який став золотим віком української ікони. Обличчя Богородиці наділене духовною наповненістю, яку бачимо в кращих мистецьких творах. Тонкий, вишуканий рисунок лінії носа, брів, уст, проникливість погляду, глибока внутрішня зосередженість – усі ці риси вкупі з малярськими особливостями спонукають вважати, що ікона створена не пізніше ніж у середині XV століття.
Одигітрія зі Шкла вже тривалий час перебуває в процесі кропіткої реставрації, яку планують завершити в 2025 році. Над нею працює досвідчена реставраторка музею Валентина Плахтина. Атрибуцію, особливо щодо датування, можна буде уточнити після здійснення додаткових досліджень і закінчення реставрації.
Єдність і розмаїття водночас
Усі три розглянуті пам’ятки є різними за художньо-образним характером і водночас мають спільні риси, за якими визначається їхня належність до певного часового контексту українського іконопису. Ці ікони входили, мабуть, у вівтарну перегороду храму. Окрім прослави Богоматеринства, виражали богословський догмат Боговтілення і мали б утворювати відповідну пару з іконою Христа. Про архітектоніку передвівтарних перегород до XVІ століття говорити важко, бо збережені фрагменти не дають змоги достовірно відтворити їхню конструкцію. Натомість щодо тогочасних ікон Богородиці маємо трохи більше відомостей на підставі вцілілих пам’яток, хоча й за ліченими одиницями. У XV столітті домінував тип ікони Одигітрія. В українській традиції серед намісних ікон кінця XV–XVІ століть набув поширення тип Одигітрії з похвалою8, а парною до неї був Спас у Славі, що, як нам вдалося довести, є особливістю українських іконостасів тодішнього періоду9.
Найдавніші ікони Богородиці Одигітрії зі збірки НМЛ є раритетами в дослідженні цього великого пласту нашої духовної культури, яка при уважнішому розгляді щоразу розкривається новими гранями. Кожна з цих пам’яток представляє цінний документ культури своєї епохи і українського культурного надбання загалом.
Марія Гелитович
- Марія Гелитович. Українські ікони ХІІІ – початку ХVІ століть зі збірки Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького: альбом-каталог. Київ 2014, іл. 9.
- The Glory of Ukraine. Sacred Images from the 11th to the 19th Centuries. Washington 2010, il. 1.
- Людмила Міляєва за участі Марії Гелитович. Українська ікона ХІІ–ХVІІІ століть. Київ, 2007, іл. 46.
- Марія Гелитович. Українські ікони ХІІІ – початку ХVІ століть…, іл. 124.
- Патріарх Дмитрій Ярема. Іконопис Західної України ХVІ – поч. XVІІ ст. Львів, 2005, іл. 81.
- Лев Скоп. Датування галицьких ікон XІV–XVI століть. Нариси до методики атрибуції українського церковного малярства. Дрогобич, 2017, іл. 53.
- Іконописна школа отців-студитів діяла у 1927–1933 роках. Її очолював спершу Михайло Осінчук, а згодом Василь Дядинюк.
- Великою збіркою найдавніших зразків цього типу володіє НМЛ. Див.: Марія Гелитович. Богородиця з Дитям і похвалою. Львів, 2005.
- Марія Гелитович. Українські ікони «Спас у Славі». Львів, 2005.
