Для початку кілька слів про саму енцикліку Папи Бенедикта XVI Caritas in Veritate (Любов у правді). Аналізуючи її, оглядач газети Нью-Йорк Таймс Росс Доутгет сказав: «Схоже, що під час написання енциклік одне око автора звернене на два тисячоліття католицького вчення, а друге на вічність». Саме тому читання папських енциклік вимагає співпраці, тобто повсякчасного прив’язування вічних істин до тих історичних викликів, в силовому полі яких ти живеш. Отож, зрозуміло, що Caritas in Veritate Бенедикта XVI не читатимуть перед сном замість детективів Аґати Крісті…
Нова папська енцикліка багата надзвичайно важливими думками. Проте цікаво, що в чомусь енцикліку сприйняли критично навіть католики. Так, для прикладу, Джордж Вайгель, знаменитий біограф Івана Павла II, розкритикував ускладнену мову енцикліки, з чим важко не погодитись. Як на моє, східнохристиянське, сприйняття, вона надто «легалістична», тобто обтяжена логічними конструкціями, тоді як східна душа просить емоцій і метафор. Але, поряд із цим, правдою є також те, що енцикліка просто всіянa чудовими лаконічними висловами, які відразу ж виступають як афоризми. Ось, для прикладу: «Дія без знань сліпа, а знання без любові безплідне» (30), «Без Бога людина не знає, куди прямує, і не може навіть зрозуміти того, ким є» (78).
Слушним видається також зауваження єзуїтського богослова о. Джона А. Коулмана, що Папа Бенедикт XVI хотів сказати надто багато. Важко навіть перелічити всі теми, які заторкнуті в енцикліці: взаємозв’язок між правдою, любов’ю і справедливістю; проблеми розвитку, глобалізації, екології, соціальної нерівності, бідності, економічної, фінансової та енергетичної криз; проблеми біоетики та морального богослов’я; обстоювання принципів гідності праці та святості подружжя; уточнення базових для католицького суспільного вчення понять субсидіарності та солідарності. Тому, скоріш за все, енцикліка приречена на селективне читання і вибіркове цитування. Нижче до цього вдамся і я сам.
Українському читачеві Caritas in Veritate може дати чимало важливих роз’яснень, оскільки ми потрапили не в одну з тих пасток, про які йдеться в цій енцикліці, зокрема, у пастку розділення правди й любові. Ми голосимо свою правду, ніби рубаємо мечем, і любимо сліпою любов’ю, яка воліє не помічати неправди. Папа Бенедикт XVI нагадує, однак, що немає любові без правди і правди без любові: обидві — імена одного й того ж Бога.
Ось кілька цитат: «Тільки в правді любов спалахує і може жити справжнім життям. Правда є світлом, що надає любові сенс і цінність…» (3), «Без правди любов дегенерує в сентименталізм» (3), «Любов перевершує справедливість, оскільки любити значить дарувати, жертвувати щось своє іншому; але ніколи любові немає без справедливості, яка спонукає, щоб дати іншому те, що є його…» (6). Усім, хто в Україні подає свою правду агресивно чи з похмурим осудом, Папа говорить: «Захист правди, пропонування її з покорою і переконанням, а також свідчення про неї в житті є необхідними і незамінними формами любові» (1).
Цілі томи можна написати також про іншу ілюзію багатьох українців, а саме: любов можна уявити собі лише в сімейних стосунках, тоді як у суспільстві, мовляв, кожен бореться сам за себе і виживає сам по собі. Ця хибна ілюзія вже сьогодні призвела до атомізації суспільства. Папа виразно опонує їй: «[Любов] є не тільки основою відносин на мікрорівні: дружніх, сімейних, малої групи, але також і на макрорівні: суспільних, економічних і політичних» (2); «У нинішньому суспільному і культурному контексті, з його поширеною тенденцією до релятивізації правди, переживання любові у правді призводить до розуміння, що вибір християнських цінностей є не тільки справою корисною, а й необхідною для творення доброго суспільства та справжнього, інтегрального людського розвитку» (4).
Завдання людини Папа виписав також афористично: «Люди, будучи адресатами Божої любові, стали її суб’єктами і покликані, щоб стати інструментами благодаті, щоб поширювати любов Божу і творити мережі любові» (5). Тут особливо промовистим є для мене слово «мережі». Справді, добрі люди, серця яких сповнені любов’ю і не приймають нинішнього світу зла, часто туляться по маргінесах суспільства, почуваючись самотніми і покинутими. Насправді ж, якщо взятися за руки й утворити мережу любові, то сили зла її не подолають.
Здається, головною причиною написання енцикліки було бажання оцінити нинішні проблеми світового розвитку на тлі енцикліки Папи Павла VI Populorum progressio. Для нас цей аналіз дає прямі й однозначні відповіді також і на наші внутрішні проблеми. У поданій нижче розлогій цитаті в спеціально виділив кілька думок, у яких вдумливий читач обов’язково впізнає «український слід»:
«Павло ѴІ в енцикліці Populorum progressio зауважував, що основні причини відсталості в розвитку мають нематеріальний характер. Він закликав шукати їх в інших вимірах людини. І найперше у волі, яка часто занедбує обов’язки солідарності. По-друге, у мисленні, яке не завжди вміє добре спрямувати бажання. Тому в прагненні до розвитку потрібними є «люди, здатні до вдумливої рефлексії, шукаючи нового гуманізму, завдяки якому сучасна людина могла б відшукати сама себе» [Павло VI, енцикліка Populorum progressio, 20: 1.с., 267]. Але це не все. Відсталість у розвитку має ще важливішу причину, ніж дефіцит мислення: це «дефіцит братерства між людьми і між народами» [Павло VI, енцикліка Populorum progressio, 66: 1.с., 289-290]. Чи люди власними силами можуть досягти цього братерства? Суспільство, щораз більш глобалізоване, зближує нас, але не робить братами» (19).
Я припускаю, що праця над цією енциклікою почалась іще до початку світової фінансової кризи. Якщо це так, то вона (криза) стала для авторів енцикліки справжньою ілюстрацією правоти сказаного. У кожнім разі, в умовах кризи людям значно легше сприйняти правдивість бодай таких висновків: «Кожне економічне рішення має наслідок морального характеру» (37) або ж «Економіці для її правильного функціонування потрібна етика – не будь-яка етика, а етика, дружня людині» (45).
Папа Бенедикт XVI мав повне право дорікнути світові, що його вперте небажання прислухатися до голосу Церкви породжує все нові й нові кризи у житті суспільства. Проте знаменно, що Папа не скористався цією нагодою і не тільки не дорікав, але, навпаки, побачив у кризі несподівані шанси: «Криза зобов’язує нас до переосмислення нашої дороги, до прийняття нових правил і пошуку нових форм заангажування, до використання позитивного досвіду і відмови від негативного. Таким чином, криза стає можливістю — можливістю до пошуку і творення нових проектів. У цій перспективі — радше повної довіри, ніж відмови треба розв’язувати нинішні проблеми» (21).
Українцям, які схильні проклинати свою долю і часто переконані в унікальності свого занепаду, важливо буде знайти в енцикліці просте, лаконічне, але напрочуд мудре окреслення універсальності людських немочей: «У всіх культурах присутні тягарі, від яких потрібно звільнитися, а також темряви, з яких потрібно виходити» (59). І якщо вийти з темряви вдається іншим, значить і для нас віконце надії відчинене…
Мирослав Маринович
