Андрій Шкраб’юк – перекладач, регент церковного хору в найрізноманітніших керунках виконання (григоріянський хорал, візантійська та вірменська традиція). Понад 20 років був керівником хору Вірменської Апостольської Церкви у Львові. Андрій – син відомого львівського письменника та поета Петра Шкраб’юка. Тепер хор під орудою Андрія часто співає в каплиці Розена давню домініканську Месу латиною. Старі домініканські піснеспіви у виконанні його хору сміливо можна назвати витвором мистецтва. Автор побував на репетиції хору Андрія Шкраб’юка в каплиці Розена і мав розмову з ним про домініканські піснеспіви й силу культурної різноманітності.
Для багатьох львів’ян і гостей міста каплиця Розена залишається своєрідною terra incognita, до якої не доходять багато туристичних маршрутів. Щоби поговорити з керівником хору більше, роблю хід конем – завчасу записуюся до нього на репетицію хору.
Хоч у моєму дипломі й написано «магістр мистецтв», я ніколи не займався музикою. Тож це видається мені великою авантюрою. Зрештою, журналістика, письменництво, як і музика, є мистецтвом. Тому, зрештою, я наважився на це і через спільних знайомих запізнався з Андрієм і домовився про участь у репетиції.
Отже, бадьорий ранок. Зустрічаюся з хором під склепінням каплиці. Розумію, що мені зараз доведеться співати давні григоріянські хорали, і на спині виступають сироти. Я вже бував на давній Месі, але слухати хор, а тим більше співати з ним – це дві різні реальності.
Андрій бадьоро тисне руку і каже, щоб я не переживав, бо музичної освіти в його хорі практично не має ніхто.
«У сучасних консерваторіях такої музики не вчать. Вони формують оперного співця, якщо мовиться про спів, або хоровика, керівника хору. Але розуміння, що таке літургійна музика, як вона поєднується зі Словом, як його висловити й подати у церкві, не вчать», – пояснює Андрій Шкраб’юк.
І подає мені папку з піснеспівами старої домініканської Меси. Я вивчав латину в духовній семінарії та розумію її, але замість нот на аркушах бачу дивовижні знаки. Дивлюся як першокласник, якого вперше повели у музей вишуканого мистецтва. Відчуваю заціпеніння та розгубленість. А хор тим часом починає репетицію.
Намагаюся визначити логіку нотоподібних знаків і стежити за мелодією. Зрештою, Андрій перебиває мене і просить узяти декілька нот. Невпевненим, тремтячим голосом «хто в ліс, а хто по дрова» беру якусь жалюгідну пародію на задані мелодії. Розумію, що дуже переоцінив свої можливості, що краще помовчати. Освоїти за одну репетицію те, що хор опановував і виконує протягом років, як це не гірко визнавати, понад мої можливості.
Тому жартую, що, судячи з усього, я є магістром слова, тож краще послухаю репетицію. Відтак поринаю в мовчазну медитацію в оточенні симфонії домініканського багатоголосся. Продовжуємо розмову вже після завершення репетиції.
– Пане Андрію, львів’яни знають вас передусім як регента. Розкажіть більше про те, як давно ви займаєтеся співом?
– Це криється в мороці мого дитинства. Приблизно з 13 років я постійно співаю в церковному хорі. Я просто християнин – для мене це головне. Можна жити в різних формах практикування літургійного християнства. Я можу жити у візантійській формі, римській чи вірменській. Останнім часом зі своїм хором часто співаю в каплиці Розена стару домініканську Месу латиною. Духовно її переживаю, дуже містично. Періоди мовчання, зосередженість, притаманна західній месі, певним чином споріднена для мене з буддизмом, із пережиттям цілковитої тиші й відсторонення. Звісно, не в догматичному, а в певному метафізичному сенсі. Це дуже важливо й дуже цікаво.
Реформована після Другого Ватиканського Собору Меса є дуже пасторальною, «заточеною» під те, щоб усім було добре. Вона вже перестала виховувати, пристосовувати людей до величі Божої, а почала пристосовуватися до людей у їхніх забаганках і намірах.
Ми тут, у Львові, маємо унікальну ситуацію, адже можемо співати давню домініканську Месу й дотримуватися цього давнього обряду. Ця традиція сягає XIII століття. Перша музична книга – це якраз так званий домініканський прототип, де записані чотирилінійні ноти. Вона зберігається у Римі, в домініканській базиліці Святої Сабіни. Ця книга датована орієнтовно 1250 роком. Вже у 1990-х роках світські люди та священники, які воліли відродити древній спів, віднайшли ці книги, зробили ксерокопії та почали їх досліджувати. Я знаю цих людей, приятелюю з ними. Це Марцін Борнус-Щецінський та покійний Роберт Пожарський. Вважаю, що Роберт – найталановитіший у Європі співець григоріянського хоралу взагалі та домініканського зокрема. Як казали мої друзі, в голосі Роберта була поезія.
– Розкажіть більше про середовище, де ви формувалися, про свого батька і про те, що вас оточувало?
– Мій тато Петро Шкраб’юк – письменник. З одного боку, він є частиною української інтелігенції, яка виникла в часи радянської влади і яка намагалась існувати так, щоби мати певні блага. Проте мій тато не був дисидентом і не пішов задалеко у співпраці з владою. Він нікого не зраджував і не був на побігеньках, в шукав можливість існування, щоб не кривити душею і водночас не дуже наражатися. Це була позиція багатьох людей. Я дуже люблю свого тата. Він завжди був для мене таємницею: і в дитинстві, і в юності. Його оточувало море книжок, робочий стіл завжди був заповнений різними виданнями. Я завжди намагався зануритись у його світ. Він мені дав дуже багато книжок. Читати серйозну літературу я навчився якраз завдяки батькові. Проте не можу назвати його форматором у християнському сенсі цього слова. В сім’ї я став першою активною церковною людиною. Ні тато, ні мама не були такими церковно активними. Мама Зоя охрестилася тільки після 50-ти. Тому я сказав би, що є людиною на зламі. З одного боку, виходець із української інтелігентської сім’ї, з другого – той, хто дуже сильно перейнявся українськими національними речами, з третього – походив із середовища рок-музики 1960-х. Це теж, без сумніву, на мене впливало. Ну і пошуки істини, пошуки того найглибшого, що може втримати у житті. Я шукав це в Церкві. Я шукав те, що мене тримало б, що дозволило б розуміти те, що відбувається зі мною, зі світом, з життям навколо, з людьми. Шукав таємний код, який дозволить читати Всесвіт, і знайшов це в літургійній Церкві. Проте я також дуже швидко збагнув, що почасти всі ці літургійні явища існують на автоматизмі, що вони не осмислені. Церква дуже часто щось зберігає, не надто замилюючись чому. Ми зберігаємо якийсь обряд, якусь літургійну форму, але вже зовсім втратили розуміння того, чому вона в нас існує, чи вона щось для нас означає.
– А чим для вас у вашому церковному житті є музика?
– Тим самим, що й культура: вона робить нас божественними істотами. Завдяки культурі ми відкриваємо, що належимо не лише до земного світу. Культура утилітарно не потрібна, вона не служить жодній утилітарності. Написаний гарний вірш чи симфонія не служать жодним утилітарним потребам. Але це означає, що нас не можна мінімізувати до того, що ми тільки виживаємо. Натомість і культура, і музика унаочнено показують, що ми існуємо заради якихось вищих речей. На моє глибоке переконання, людина належить до двох світів: людського, або ж матеріального, і нематеріального, хоча нематеріальний світ є не менш людським. Людина є межовою істотою. Переважно люди цього не знають і намагаються пояснити все від матерії, від землі. А що в них це не виходить, вказує лише на те, що вони забувають, що ми є межовими істотами. Бруківка у Львові не потрібна з погляду біології. Ліпше було б ходити босим по землі. Все це вказує на те, що ми є істотами, які постійно щось шукають. Це і є туга за іншим світом, до якого ми також належимо. Вона проявляється в тому, що ми творимо культуру, міста, цивілізації. Це те, чим для мене є музика. Вона є одним із царських виявів непотрібності. Музика взагалі не потрібна з практичних міркувань. Вона не потрібна для розмноження чи існування. Але саме зайві речі роблять нас царями, тобто дають нам ту гідність, якої нам ніхто інший не зможе дати.
Розмовляв Роман Тищенко-Ламанський
Фото Івана Станіславського
