Цією статтею о. д-р Мирослав Татарин долучається до однієї із найбільш резонансних публікацій; а саме «Мобінг у церковних колах або священик у пошуках справедливості» ( «Патріярхат», № 2(405) с.20-22).
Христова Церква — це поєднання віруючих у Христі Ісусі, а особлива інстанція цього поєднання перебуває у Христовій Католицькій Церкві. Канонічне Право (кан. 177) каже, що ця Христова Церква є вповні присутня в єпархії, яка довірена єпископові та пресвітерам. Себто єпархіальний єпископ разом із пресвітерами стоять в центрі партикулярної Церкви і мають обов’язок проголошувати Царство Боже та проявляти Божу любов до всіх людей через своє служіння, через своє служіння Слова та Тайн (кан. 367). Отже, єпископ та пресвітери є спільно відповідальні за свідчення Христової Євангелії серед їм довіреної Церкви. Щоби це свідчення було автентично прийняте віруючими, ставлення єпископа до довірених йому пресвітерів мусить втілювати цю Євангелію, а головно Божу любов, яка є в центрі Євангелії.
Хоч канонічне право обумовлює законом стосунки єпарха та його пресвітерів, і в цьому він має в особливий спосіб довести свою турботу про них (кан. 192), нам треба пам’ятати, що Церква має також харизматичну структуру, як і єрархічну. Це означає, що стосунки між єпископом та пресвітерами не тільки унормовані законом, а й також відкриті до дії Святого Духа. А в основному Святий Дух зберігає єпископа та пресвітерів у діяконії — себто служінні — переданні Божої любові, Божественного життя тим, котрі їм довіренні. Єпископ прийняв дар Святого Духа, щоби свідчити Отця у Христовій Церкві — єпископ служить в тій мірі, в якій отримав цей дар. Пресвітері також в особливий спосіб потребують відчути це служіння, щоби вони могли у свій час передавати його іншим. А цей зв’язок єпископа та пресвітерів є важливим тому, що єпископ не стоїть сам перед Господом, але він служить разом із пресвітерами та дияконами. Тому св. Ігнатій ще в другому столітті пригадував Церкві у Смирні, що треба слухати єпископа, як і пресвітерів, які разом встановлюють правдиву Євхаристію. Коли єпископ і його пресвітери живуть у єдності та любові, тоді їхня молитовна єдність із віруючою громадою є завершена в Божественній святій літургії. Ось чому стосунки єпископа та пресвітерів мають превелику важливість у житті Церкви. Коли збережено єдність єпископа та пресвітерів, збережено єдність локальної Церкви, а коли це відношення недоглянуте, напружене або не свідчить віддано служінню Божого Слова — євангельської любові, єдність локальної Церкви стоїть під найбільшою загрозою.
В останніх роках на різних територіях маємо приклади напружених стосунків між єпископом та деякими пресвітерами. Очевидно, що напружені стосунки як такі не означають заперечення гідного служіння Євангелії. Однак коли причина зіпсованих стосунків залежить від поведінки, яка осуджена як несправедлива, нечутлива або навіть пімстлива, тоді ця справа стає критичною для цілої Церкви. Тут думаю про приклад єрея, котрий через недугу не в силі виконувати свої обов’язки, але єпарх не готовий його матеріяльно забезпечити думаю про єрея, котрий переїхав далекі території, щоби допомогти у другій єпархії, але тепер є відокремлений від єпархіального життя та мусить якось сам знайти спосіб, аби заробити на прожиття, думаю про сім’ю священика, яка мусить пережити тяжкі випробування без підтримки чи допомоги церковної єрархії. Це приклади, які детально не потрібно уточнювати, але багато читачів знають, що ці випадки не витвори фантазії автора.
Очевидно, що в усіх людських стосунках причини та наслідки дій є скомпліковані. Також мусимо визнати, що метою цих рядків не є звинуватити когось. Водночас, хоч тут розходиться про еклезіологічні відношення, канонічне право не може нам вповні допомогти знайти розв’язку цих проблем. Розв’язок мусимо шукати в основних стосунках єпарха та пресвітерів: не в їхніх канонічних стосунках, а харизматичних. Стосунки єпископа з пресвітерами мають уподібнюватися до стосунків Христа з апостолами. Це не є юридичні стосунки або єрархічні, але радше стосунки любові й служіння. Єпископи мають перший і найосновніший обов’язок упокоритися в служінні — а саме, щоби через іхній приклад Церква кріпилася в любові. Навіть коли вчинки єпископів є оправдані законом, вони також мусять свідчити на скріплення віри Христової Церкви. В єпархії єпископ має повноту влади, але ця влада мусить служити не організаційним пріоритетам або на скріплення єпископської влади, а радше на те, щоби через самоупокорення єпископське служіння нам втілювало любов Того, котрий «сам умалив себе, вид раба прийнявши» — Церква стає уточненням Божого Царства в людській історії, чим більше вона живе Божою ласкою і любов’ю. Якщо ми спираємося на закон, щоб виправдовувати свої вчинки, ми це робимо тому, що не довіряємо Божій ласці. Це є логіка цього світу, а в Церкві нам потрібно відважних людей, котрі не живуть під законом, але живуть Божим Духом, Божою ласкою. Нам конечно молити Бога про таких єпископів.
о. д-р Мирослав Татарин
