Коли греко-католицький священик запитав професора патристики Віденського університету Ернста Крістофа Суттнера про перспективу православно-католицького діалогу з огляду на те, що Російська Православна Церква щоразу демонструє своє небажання брати у ньому реальну участь, професор дав радше пасторальну, ніж академічну відповідь: «Можливо, це і є покликання Вашої Церкви, яка вистояла важкі переслідування, — вистояти й перед спокусою зневіри в перспективу церковної єдності. Греко-Католицька Церква має живий стержень досвіду мучеництва, і, як я бачу, це допомагає їй пройти випробування».
Міжнародна наукова конференція «Київська Церква: еклезіальна традиція — історіографічна проблема — екуменічна перспектива», одним із учасників якої був і професор Суттнер, пройшла на перетині академічного та пасторального. Досвід кенозису (умалення) (пор. Фл. 2, 8) більшою чи меншою мірою здобули всі учасники конференції.
Ще задовго до святкування 1020-ї річниці Хрещення України-Русі Патріарх Любомир звернувся до тодішнього директора Інституту історії Церкви УКУ д-ра Олега Турія з проханням провести конференцію, в якій би екуменічна перспектива Київської Церкви була обговорена в колі провідних істориків та богословів різних Церков київського християнства. Конференція відбулася на початку вересня у приміщенні Національного університету «Києво-Могилянська академія». У цій публікації представимо лише один із ключових моментів цієї конференції, а саме круглий стіл на тему «Єдина помісна Церква в Україні: плани — проблеми — перспективи». Його головними дискутантами виступили представники чотирьох частин первісної Київської Церви: о. Андрій Чировський від УГКЦ, Архімандрит Кирило Говорун від УПЦ, єпископ Євстратій Зоря від УПЦ КП та Архієпископ Ігор Ісіченко від УАПЦ.
Щонайменше є три вагомих причини, чому звертаємо увагу саме на цю дискусію. По-перше, такого ще не було, щоби в Україні за одним столом зустрілися науковці-богослови, що представляють різні Церкви, для того, щоб дискутувати питання перспективи єдності Київської Церкви. Вже в цьому факті є щось безпрецедентне. Адже екуменічний діалог в Україні дотепер розглядався суто в площині глобальних екуменічних процесів, де гравцями виступали Рим, Москва, Константинополь. Київ як церковна дійсність — залишався пасивним коментатором цих глобальних процесів. Київська конференція фактично спричинилася до розриву з цією згубною для української Церкви традицію.
По-друге, розглядати різні варіанти єдності Церков київської традиції в Україні без участі греко-католиків стало загальною нормою. Демаркаційна лінія між католицизмом та православ’ям є такою сильною, що впізнати в греко-католиках ту ж таки православну Церкву — справа не з легких. Саме цей круглий стіл став винятком, і, будемо сподіватися, поклав кінець цьому загальному правилу. Греко-католики не тільки брали участь у цьому круглому столі, але ціла дискусія зводилася до тих аспектів, що їх актуалізує активна присутність католиків східного обряду в розмові про перспективу відновлення Євхаристійної єдності Київської Церкви.
По-третє, ця дискусія вийшла за академічні рамки і фактично стала явищем, по суті, вселенським, де про себе заговорила вже в якомусь сенсі єдина Київська Церква. Мабуть, уперше так чітко вималювалася спільна для всіх Церков місія Київської Церкви, яку, може, найбільш влучно висловив один із учасників круглого столу президент Інституту релігії та суспільства УКУ Мирослав Маринович: «Ми можемо сказати, що Рим і Константинополь не перебувають у єдності тому, що Київська Церква не виконала свого завдання».
Особисто я з великою пересторогою ставлюся до месіанських ідей. Дуже часто вони спричиняють дійсність, у якій із огляду на високу ціль не зважають на засоби. Проте в цьому випадку, як мені, принаймні, бачиться, єдність Вселенської Церкви через посередництво єдності Церкви Київської вказує і на засіб — умалення, кенозис, що дійсно дає перспективу для євангельської динаміки розвитку київського християнства.
Характерною для цієї дискусії, яка в деяких місцях таки доходила до стану кипіння, була мовчазна присутність ініціатора конференції Патріарха Любомира. Адже проблема сучасного екуменізму не в тому, що ще якісь аргументи «за» чи «проти» залишилися невисловленими. Проблема в тому, що не вислуханими, а отже не визнаними залишаються цілі пласти церковної дійсності — убогі духом, засмучені, убогі духом, засмучені, лагідні, голодні та спраглі правди, милостиві, чисті серцем, миротворці, гнані за правду (пор. Лк. 6, 20-23).
На титульну сторінку цього журналу винесено знамениту ікону зі збірки Львівського національного музею ім. Митропота Андрея Шептицького Зішестя Святого Духа (с. Радруж, кін. ХІV ст.) Мабуть, багатьох традиційних читачів «Патріярхату» здивує ця давня ікона саме в цьому числі, адже празник П’ятдесятниці вже далеко позаду. У розмові з провідним знавцем іконографії Соломією Тимо ми дійшли до висновку, що саме ця ікона буде найкраще відповідати провідній тематиці цього числа, може, лише з одним уточненням. Після того, як Святий Дух зійшов на учнів, вони розійшлися ширити Євангеліє по світу, який був культурно, політично, релігійно розрізненим. Запорукою їхнього успіху була єдність із Христом. Сучасна екуменічна ситуація у вселенській Церкві вимагає повернення учні до Христа із розрізнених, чи радше розрізничкованих Церков. Цей рух до Христа і є запорукою єдності як Київської, так і Вселенської Церкви. На цьому, здається, зійшлися усі учасники круглого столу, доповіді яких (переважно у скороченому варіанті) публікуємо нижче.
