Матеріали круглого столу
Прийшла повнота часу для нового Єрусалима — Києва — о. Андрій Чировський (УГКЦ)
Коли мене запросили на цю конференцію, я почав молитися. Я замислився, що можу привезти до Києва, адже Київ — це місце святої Софії. У Святому Письмі читаємо, що Софія — Премудрість збудувала собі дім і на сімох стовпах поставила його. Почав я роздумувати над тими сімома стовпами, і молитися далі, й Господь мені відкрив, що сьогодні є чотири Церкви київської традиції. Чи було б їх чотири, якби не було трьох Римів? Адже сказано про сім стовпів мудрості…
Але в чому полягає та мудрість? Може, в тому, що саме Київ є місцем можливих зустрічей? Місцем, де Бог керує історією? Можливо, з тих чотирьох Церков київської традиції вийде щось доброго не тільки для України, а й для всього Божого люду загалом. Ми знаємо, що від суперництва між трьома Римами потерпає увесь християнський світ. Отож чи може бути користь усьому християнському світу від порозуміння між ними? Чи це зовсім романтизм думати, що з нового Єрусалима Києва може вийти щось такого, що призведе до того порозуміння між трьома Римами?
Задумаймося, імперські центри є центрами дійсних чи уявних імперій? Не люблять вони бачити передових подій на периферіях. Вони собі уявляють, що все важливе в історії має відбуватися тільки в них. Усі ми знаємо, що схизма між Західною та Східною гілками Христової Церкви закріплювалася повільно. У кожному регіоні своїм темпом, згідно з власними обставинами. У своїх артикулах перед Берестейською унією київські архієреї згадували, що «коли настане повне поєднання, нехай нам не беруть за зле, що ми поспішили». Іншими словами, «що ми взялися розв’язати це універсальне зло місцевою розв’язкою». Але, на жаль, від самого початку їм брали і далі беруть це за зле. Я не перечу, що там було зроблено багато помилок, і що багато зла набралося від тих часів, але найгірше те, що через страх перед невторопністю та поспіхом світові католицькі й православні Церкви сьогодні ніби згідні, що той роздор, який поширювався через одну помісну Церкву, треба загоювати тільки універсально. Боюся, що це дуже велика помилка, бо перешкоджає Святому Духові діяти там, де Він хоче, в серцях і в Церквах.
Найперша мета мого приїзду передати Вам запрошення замислитися над можливістю відновлення Студійної групи Київської Церкви. (Студійна група Київської Церкви — неформальний, неофіційний діалог між деякими владиками й богословами УГКЦ та Українських Православних Церков щодо питання: чи можливе відновлення повного євхаристійного сопричастя між Греко-Католицькою Церквою та Великою Церквою Православною без того, щоб знівелювати єдність відповідно з Ватиканом та Константинополем. — Ред.).
Тепер я вірю, що надійшов відповідний час, що ми дочекалися того дня, коли Студійна група Київської Церкви може зібратися в Києві. Після того, як Київська Церква віднайде власну єдність у собі, слід перенести фокус із Української Греко-Католицької Церкви й Вселенської Патріархії на пошук майбутньої ідеї Києва як чинника поєднання християнського світу.
Передумов для просування ідеї підпорядкування різним церковним центрам єдиної Православної Церкви в Україні нема — о. Кирило Говорун (УПЦ)
Помісна Церква — це утворення, яке існувало впродовж усієї історії християнства, починаючи з первинної апостольської громади й закінчуючи величезними церковними структурами, які охоплюють континенти, країни й людей, що належать до різних народів і розмовляють різними мовами. Характерна риса помісної Церкви — те, що вона є, так би мовити, втіленням, інкарнацією Церкви Вселенської у конкретному місці й у конкретний час. Можна сказати, що Вселенська Церква існує не як щось універсальне, а втілена в помісних Церквах. Іншими словами, помісна Церква є абсолютно повним носієм єдиної Церкви Христової, вона є не фрагментом Вселенської Церкви, а втіленням її повноти.
В Україні сьогодні маємо багато інтерпретацій того, чим є помісна Церква. Одна з найпоширеніших — це те, що помісна Церква повинна бути незалежною, автокефальною, автономною, повинна бути Патріархатом. Якщо дотримуватися еклезіології, яку, гадаю, поділяють і православні, й католики, то поняття помісності та адміністративної незалежності треба розрізнити: помісна Церква може бути автокефальною (чи Патріархатом), може й не бути.
Як приклад хочу навести фразу з історико-канонічної декларації Київського Патріархату. Я вже мав нагоду не погодитися з цим документом, у якому сказано, що Українська Православна Церква Московського Патріархату та її церковно-адміністративна структура не може називатися Церквою, оскільки вона не має статусу ані автономної, ані автокефальної, а тим більше — помісної Церкви. Власне, це є, на мою думку, ілюстрацією еклезіологічної хиби. Треба розрізнити категорію помісної Церкви і категорію канонічного статусу тієї чи іншої Церкви. Щоби бути помісною Церквою навіть на рівні будь-якої громади, будь-якого канонічного утворення, достатньо здійснювати повноту свого служіння. Безумовно, це зовсім не означає, що не слід прагнути до зміни канонічного статусу, скажімо, до осягнення автономії чи автокефалії. Це дуже чітко зазначено в принципі Патріарха Фотія. Він каже, що кожна країна повинна мати власну Церкву, точніше, може мати власну Церкву. Це може бути здійснене за декількох умов, які, зокрема, були дуже чітко зазначені в листі Патріарха Варфоломея, який він нещодавно надіслав на ім’я предстоятеля нашої Церкви Митрополита Володимира. Вони дуже конкретно, на мою думку, віддзеркалюють природу нашої еклезіології. Зокрема, там сказано: «Церква значить єдність у дусі та істині, в літургійній Євхаристії, у послусі віри, у вірності приписам священних канонів та нелицемірній любові». Євхаристія, віра, вірність єдиному канонічному переданню і любов — це ті критерії, які об’єднують всі помісні Церкви в єдину Церкву, які роблять церковний організм однорідним, допомагають нам відчувати, що ми належимо до єдиної Церкви.
Спостерігаючи за дискусією довкола українського питання впродовж минулого року, я зауважив, що існує декілька еклезіологічних інтерпретацій, які суттєво відрізняються одна від одної. Приміром, у Історико-канонічній декларації УПЦ КП були деякі інтерпретації, які, на мою думку, не відповідають православній еклезіології. Зокрема, в документі йшлося про те, що якщо Українська Православна Церква відділиться від Московського Патріархату, то це буде означати розрив у її спілкуванні з Московською і Вселенською Церквою. Отже (згідно з логікою цього документу. — Ред.), з цієї Церкви треба втікати під омофор Московського Патріарха чи ще кудись. Це абсолютно хибна еклезіологічна інтерпретація, яка планомірно розповсюджується і вже перетворюється на певну ідеологему.
Існує рана розколу. І ми не зможемо розпочати продуктивний діалог задля возз’єднання, якщо не визначимо чітких критеріїв того, чим є Церква, а відтак — якою має бути Церква в Україні, які можливі шляхи та умови зближення. Я ще раз хочу повернутися до тези про подвійну єдність із Римом і Константинополем, яку висуває наразі Греко-Католицька Церква. (Теза була озвучена в праці Блаженнішого Любомира Кардинала Гузара «Один Божий народ у краї на Київських горах»). Ця думка також була в зверненні, скерованому нашій Церкві від Греко-Католицької. Теза надзвичайно цікава, вона багато обіцяє в екуменічному контексті. Але я висловлюю ту позицію, яку займає наша Українська Православна Церква. Ми не можемо говорити про подвійну єдність із Константинополем і Римом доти, поки не буде відновлена єдність між ними. І це, до речі, ще раз підтвердив Патріарх Варфоломей. Не так давно одне ніімецьке агентство невдало процитувало Патріарха, начебто він підтримує ідею подвійної єдності. Згодом канцелярія Вселенського Патріархату, спростовуючи цю публікацію, наголосила, що ідея подвійної єдності неможлива доти, поки більш тектонічні, глобальніші процеси зближення Православної та Католицької Церков не відбудуться. Тому передумов для просування цієї ідеї в Україні, в Києві, нема.
Питання самостійності Київської Церкви лежить у площині влади, за яку борються на території України три Рими — Архієпископ Євстратій Зоря (УПЦ КП)
Хотів би надати деякі пояснення щодо тих термінів, які ми вживаємо. Ми були свідками того, як протягом десятків років дискредитувалося поняття «автокефалія», поняття, яке для загалу вірних залишається чимось незрозумілим. Воно перетворювалося на своєрідне страшидло. Одна жінка мене запитала: «Скажіть, батюшка, а ето Церковь кефальная ілі антікефальная?».
Саме через це років 10 тому у виступах та позиціях, які озвучувала наша Церква, на заміну слова «автокефальна» застосовувалося слово «помісна». Цей термін може вживатися в двох значеннях — як місцева церква, єпархія чи сукупність єпархій; інше значення — адміністративна незалежність від інших Церков при збереженні єдності вчення та віри.
Особисто для мене питання єдності й визнання єдиної Церкви лежить не в площині богослов’я, а в площині боротьби за владу. Перше тисячоліття — це більшою чи меншою мірою боротьба за чистоту християнської істини, друге тисячоліття — це боротьба за владу. Віддзеркаленням цієї проблеми стало те, що в середовищі Православних Церков так і не вироблено якихось чітких правил, яким чином та чи інша помісна Церква здобуває або втрачає статус автокефальної, незалежної, самоврядної Церкви.
Тенденції боротьби за владу прослідковуються вже серед учнів Ісуса Христа. Пригадуємо їхні суперечки про те, хто є старшим. Господь дав неоднозначну відповідь: першим є той, хто служить для інших, а не той, хто роздає вказівки. Історія Церкви — це історія боротьби цих двох розумінь Церкви.
Питання боротьби за владу старанно приховувалося за поняттям благочестя. Вже ІІІ Вселенський Собор, визначаючи автокефалію Кіпрської Церкви, на яку зазіхала Церква Антіохійська, у своїй постанові вказав, щоби під виглядом благочестя не вкрадалася надмірність мирської влади. Питання самостійності Української Православної Церкви також лежить у площині влади, за яку борються три Рими, кожен із яких має власні міркування й плани.
Тому виникає питання: чи є якась пастирська доцільність в існуванні єдиної, адміністративно незалежної від інших Церков одиниці? І це риторичне питання. Для прикладу, часто ми чуємо, що справа єдності Церкви в Україні розвивається насамперед у національній площині, в розбудові Української держави, і саме з огляду на це піддається критиці. Насправді ж, як на мене, питання розбудови єдиної помісної Церкви — це справа припинення боротьби трьох Римів на території України. Україна не повинна бути своєрідним заручником цієї боротьби й територією, де структури, які є в Україні, втілюють потреби владних центрів.
Часто можна почути, що якщо Українська Церква вийде з підпорядкування якихось церковних центрів з-поза України, вона відразу стане заложницею української державної влади. Хочу заперечити це твердження. Державі в умовах роз’єднаності завжди легше маніпулювати поодинокими Церквами: мовляв, «якщо ви не зробите того й того, тоді ми для ваших опонентів дамо більше можливостей». Це було дуже добре видно на прикладі впровадження християнської етики в школах. Доти, поки Церкви не виробили спільної позиції, Міністерство освіти дуже легко маніпулювало різницею в поглядах і налаштовувало українські Церкви Київської традиції супроти Церков протестантських і навпаки. Так тривало доти, поки всі Церкви спільно заявили про свою позицію щодо викладання християнської етики в школах. Щойно тоді справа зрушилася з мертвої точки. Це приклад на підтвердження того, що єдина помісна Церква мала б набагато більший вплив на державу.
Деякі мої міркування щодо взаємин Православних Церков із Греко-Католицькою. Одним із найвагоміших факторів життя і розвитку Української Греко-Католицької Церкви було те, що вона впродовж століть була єдиним та унікальним носієм українських ідей. Особливо це стосується буття Греко-Католицької Церкви в межах Австро-Угорської імперії, в часи, коли говорилося: «Що є русин — поп і хлоп». Українська шляхта відійшла до польської Римо-Католицької Церкви. Українським залишилося лише селянство й духовенство, яке опікувалося селянами. З цього духовенства вийшла знаменита українська галицька інтелігенція.
Найбільшої шкоди завдав Сталін Українській Церкві саме тим, що застосував насильство щодо Української Греко-Католицької Церкви, відсунувши на десятки років можливість порозуміння. Як на мене, радянська влада досить непогано зіграла на протистоянні греко-католиків та православних на початку 90-х років. Енергію, яку можна було скерувати на відродження всієї України, було спрямовано на взаємне протистояння. ємне поборювання православних та греко-католиків на теренах Західної України. Тепер, щоб відновити довіру між нами, потрібні роки.
Продуктивний діалог вимагає деполітизації Поняття «Єдиної помісної Церкви» — Архієпископ Ігор Ісіченко (УАПЦ)
Мабуть, немає в церковній публіцистиці України останнього десятиріччя активніше визискуваної теми, ніж політичний проект «єдиної помісної Церкви». З часів президентства Леоніда Кравчука, запобіжних акцій РНБО перед вибором Патріарха Філарета, незабутніх авантюр директора «Київгуми» Миколи Кравця мотив об’єднання Православних Церков увійшов до базового коду новітньої української політичної риторики.
Продуктивний діалог між громадами, що лишаються в полі традиції Київської Церкви, вимагає деміфологізації і, відповідно, деідеологізації поняття єдиної помісної Церкви, повернення його в звичайне коло політично нейтральних еклезіологічних термінів. Це передусім означає необхідність спокійного й зваженого перегляду базових підходів до причин церковного поділу, пошуку складників ідентичності того явища, яке починають називати «Київською Церквою», реального визначення свого місця в широкому християнському контексті в його динаміці.
Як і в кожному діалозі, визначальним є сприйняття логіки партнера без агресивного апріорного заперечення. Мені цілком чужа месіаністична ідея «третього Рима», але я хотів би навчитися вислуховувати її носіїв із УПЦ (МП) спокійно, без гніву й обурення. Я не бачу перспективи у використанні «старих бурдюків» у перебігу творення власної помісної Церкви, але не можу ігнорувати дуже значної кількісної переваги прихильників УПЦ КП над порізненою паствою моєї Церкви. Різні інтерпретації статусу Римського Архієрея не можуть перешкодити сприйняттю апеляції наших владик до Рима наприкінці ХѴІ ст. у перспективі не лише контроверсійного для православних Флорентійського Собору, а й незаперечної для епохи Вселенських Соборів засади пентархії, у якій Римові належало перше місце. Та й внутрішні проблеми УАПЦ для партнерів, може, розкрилися б у сенсі, глибшому за заяложену тему «розколу в розколі».
/…/Безглуздо намагатися вплинути на чужу паству, закликаючи її до толерантності й діалогу. Але пастирська місія Церкви передбачає вміння опанувати анархічні амбіції власної отари: пастух, ведучи вівці на пасовисько, «іде перед ними, і вівці слідом за ним ідуть, бо знають голос його» (Ів. 10, 4). Мабуть, для всіх нас найоптимістичнішими подіями внутрішнього церковного життя за минулий рік були грудневий Архієрейський Собор УПЦ (МП), що чітко відмежувався від псевдорелігійного політичного екстремізму «Союзу православних братств», та липневий собор УПЦ КП, де вперше окреслилася тенденція відмови від позиції самодостатності в перспективі творення єдиної помісної Церкви. Варто б сподіватися, що поміркована позиція й надалі утверджуватиметься в ієрархічних структурах і визначатиме риторику не лише офіційних церковних документів, а й повсякденного спілкування кліру та пастви.
/…/Деполітизація церковного дискурсу, наснаження його духом молитви й богословських розважань — неминучий, а водночас неодмінний початок реального руху до єдності. Утопічні ідеї створення єдиної церковної структури з непримиренних супротивників, що оперують цілком відмінними культурними кодами, можуть народитися лише в непоправно авторитарній чиновницькій свідомості, звиклій до ленінського визначення народу як «коліщаток і ґвинтиків єдиного механізму», яким керує вождь.
Ми всі потребуємо діалогу не лише для того, щоб ознайомитися з позицією один одного. Правду кажучи, ці позиції і так добре відомі. В ході діалогу ми вчимося говорити однією мовою: долаємо різниці в тлумаченні окремих понять, пристосовуємо один до одного вимову, мимоволі уніфікуємо ритм, мелодію мовлення. І в цей час ми очищуємо свою мову від вульгаризмів, жаргону, чужих слів культура спілкування вимагає говорити однаково правильною, літературною мовою. Київська духовна спадщина, втілена в обрядовій традиції, сакральному мистецтві, досвіді подвижників віри, – універсальна цінність, яка природно творить єдине середовище для всіх, хто ідентифікує себе як українець східного обряду. Творить єдину мову, якою можемо послугуватися ми всі в міжюрисдикційному діалозі, не зраджуючи собі. Пізнання й переживання цієї єдності саме з себе формує позитивну динаміку нашого доцентрового розвитку.
Готовність іти назустріч один одному передбачає необхідність озирнутися, пошукати помилки в попередньому маршруті, а, може, навіть повернутися й відповідно скореґувати напрямок подальшого руху. Як же далеко ми маємо бути готові повернутися? До 1992, 1989, 1943 рр.? А, може, до фатального 1686 р. й зради Константинопольській Церкві-Матері? Або до Митрополита Ісидора чи ж навіть славетного автора «Слова про закон і благодать»?
Очевидно, що йдеться не лише про канонічні колізії, пов’язані з тією чи іншою датою. Наш підхід до історії та власної церковної тотожності мусить мотивуватися цілком актуальними духовними й суспільно-релігійними проблемами. Важливо завжди пам’ятати, що і єдина помісна Церква, й Церква Христова в усій її повноті є лише знаряддями спасіння. Їхній сенс розкривається в провадженні до спасіння Божого люду.
У чому може виявлятися продуктивність потенціалу Київської Церкви для духовного оздоровлення нації сьогодні? У відмові від жорсткої авторитарної структури, просякнутої корупційними зв’язками, та відновленні вільного соборного життя християнської спільноти. В досвіді відповідальної та самостійної суспільної позиції, засвідченому Київською Церквою не лише в бездержавні часи, а й тоді, коли українські подвижники православ’я боронили правду всупереч діям власних князів чи гетьманів. У відновленні місійної динамічності життя Церкви, такої важливої нині, перед викликом масової міґрації та зміни демографічної структури населення України. Зрештою, в поверненні гармонії слів і вчинків, завжди зумовленої відновленням здорового почуття ідентичності.
Літургія — шлях до єдності Церков — Владика Богдан Дзюрах (УГКЦ)
Я не хочу бути оптимістом, бо оптиміст каже, що завтра щось зміниться на краще. Я хочу бути людиною надії. Ця конференція для мене є новим знаком надії для Церкви в Україні. Але ще більша моя надія базується на Божому Слові, бо Христос казав, молячись за Своїх учнів, «щоб вони були одно, як Я в Тобі, а Ти в Мені, Отче». І як Бог є найбільшою реальністю — так і єдність є й буде реальністю, до якої маємо стреміти, над якою маємо працювати і яку маємо зауважувати між нами. Так само, як Божу присутність треба відчути чистим серцем, неупередженим духом. Але, звичайно, до тої єдності ще провадить дорога.
Мабуть, всі знаєте ікону Святої Тройці — найбільший, найдосконаліший взір кожного сопричастя в людському суспільстві й у Церквах. Там три ангели похилені один до одного — оце схиляння, та прихильність один до одного в доброті, в доброзичливості, є першим кроком до єднання. Гарне є слово в російській мові «благосклонность», що означає прихилитися до іншої людини з бажанням блага, добра. Вершиною цього єднання є Євхаристія, на яку скеровані погляди трьох ангелів.
Буквально минулого тижня я бачив зовсім іншу ікону, яку написав сучасний митець, також названу «Трійця». Досить гарно, естетично зображені три ангели, але, за всієї поваги до мистецького хисту автора, я не міг би назвати цю присутність сопричасністю. Тому що три ангели дивилися врізнобіч, а перед ними не було Євхаристії. Ця картина, певною мірою, є образом нашої дійсності. Ми разом перебуваємо на одному полотні української дійсності, але водночас тужимо за тою єдністю, про яку молився Христос. Євхаристія є вершиною цієї єдності, й ми до неї повинні йти. Ритм і шлях для мене визначає, як і для всіх нас, Літургія.
Перший крок, який нам визначає Літургія, починається власне на самоті, сам на сам із собою. Коли священнослужитель готується до Літургії, там є рубрика, яка каже, що він мусить замислитися, чи він примирений з усіма, чи не має гніву ні на кого й чи бережеться, скільки може, від лукавих помислів. Ми всі потребуємо очищення власного серця від упереджень, від стереотипів, від страху, може, від образу ворога, щоби схилитися з любов’ю до брата. Цей крок болючий, бо вимагає великої духовної здібності й відваги. Невипадково німецьке слово «Demut» — «покора» — містить у собі слово «Mut» — «відвага».
Пригадую слова Калістоса Верта, який зауважує, що для нас є лише один шлях, і він лежить через взаємне прощення. Таке взаємне прощення звільнить нас від тієї озлобленості, яку ми успадкували. На щастя, ми слабкі й слабодухі — не мусимо робити перший крок; його вже зробили великі мужі духа, присутні серед нас. Звершенням цього першого кроку ми завдячуємо їм. Далі Літургія запрошує нас до молитви одні за одних, за з’єднання Божих Церков. Та молитва, яка відбувається в різних Церквах, має стати спільною. Для мене завжди святом сопричастя є моменти спільної молитви, скажімо, з нагоди різних державних свят. Але водночас мені завжди болить факт, що між нами когось бракує. Слова «прощаю» і «прохаю прощення» не можна розділити. Наш труд прощення і молитви, наше спільне буття і діяння стане, таким чином, тою проскомидією — підготовкою до Євхаристії, коли Дух Святий зійде на ті дари наші, нашого діяння, і їх перемінить в Христове Тіло, в одну Христову Церкву в Україні.
«Православні атеїсти» також за єдину — Віктор Єленський
Можливо, й не основним, але все ж вирішальним чинником єдності Церков в Україні є те, що називають «українським проектом». Як би мене не сварили владики, питання єдності Церкви в Україні – це насамперед політичне питання. Хто стежить за соціологічними дослідженнями, знає, що з-посеред європейських народів українці найбільше цікавляться політикою. У цьому вони значно попереду поляків, німців. Нас випереджують тільки данці. Порівняно з Україною, звісно, в них нічого особливого й не відбувається, та вони все ж сильно цікавляться політикою.
Соціологічні дослідження показують, що питання єдиної помісної Православної Церкви цікавить українців більше, ніж, наприклад, вступ України в Світову організацію торгівлі. Така небайдужість громадськості до цієї справи є причиною її дуже сильної політизації. Після президентів Кравчука, Кучми, Ющенка до цього питання будуть звертатися їхні наступники й наступниці. Леонід Кучма, який на початку свого правління казав, що він ніколи не буде втручатися в питання єдності Православної Церкви в Україні, у своєму останньому інтерв’ю на посаді Президента України говорив, що в нього залишилося дві нереалізовані мрії — запустити ракету на Марс і побудувати єдину помісну Православну Церкву. Я думаю, що наступники нинішнього Президента, як би індиферентно вони не ставилися до питання єдності Церкви, так чи інакше до нього повернуться.
Знову ж таки, соціологи стверджують, що 18% українців принаймні раз на місяць відвідують храми, при цьому 42% цікавляться питанням єдиної помісної Православної Церкви. Тут ми стикаємося з таким феноменом, який соціологи називають «дифузною релігією» — це релігійність, яка прив’язується до якихось просторів, її маркерами стають такі індикатори, як православ’я чи католицизм. Свого часу ми сміялися із білоруського президента, що заявив: «Я — православний атеїст». Але той самий феномен соціологи зауважують у Польщі, де виявлено чимало «активних католиків, які насправді не вірують». У нашій країні є люди, які кажуть, що не вірять в Бога, а потім стверджують, що вони православні. Вони не лицеміри; ми знаємо, що православ’я чи якась інша релігія слугують маркером, який пов’язує їх із культурним простором, із поколіннями людей, які були до них, є з ними тепер і які будуть після них, іншими словами — пов’язують їх із чимось дуже значущим. І якщо додати, що релігійність не є лінійною (кожне наступне покоління вважає, що попереднє було побожнішим, але соціологи цього не підтверджують), то можна собі уявити, що ті люди, які пов’язують себе з православ’ям, колись прийдуть до Церкви.
Коли йдеться про діалог, хотів би звернути увагу на дві закономірності. Першу закономірність розкрили дослідники, які вивчали конфлікт на пострадянському просторі. Виявляється, що врегулювання конфліктів вимагає пройти той самий шлях, який був пройдений для його ескалації. Все починається із прикрих фраз, потім розпочинається конфлікт, опісля — збройна боротьба. Щоб урегулювати конфлікт, треба пройти зворотний шлях: спершу відмовитися від зброї, потім — від сутичок, опісля — від прикрих фраз тощо. І друга закономірність виявилася під час дослідження конфлікту між протестантами та католиками в Ірландії. Виявляється, обидві сторони припускають, що супротивник думає про них набагато гірше, ніж є насправді. Це теж важливий пункт відліку для діалогу: не треба думати, що супротивна сторона думає про вас аж так погано.
Виникнення чотирьох Православних Церков — велике благо на майбутнє — о. Мирон Бендик (УГКЦ)
Нас, українців, ділять ті проблеми, які свого часу виникли між Римом та Константинополем. Як із цього вийти, щоб по-епігонськи не повторювати взаємні звинувачення трьох Римів? Як каже Митрополит Андрей, щоб про це говорити, треба набратися мужності й вийти із усталених схем, які ми просто перейняли. Ніколи в історії української Церкви не було сказано власного слова. Ми завчено відтворювали чиїсь заготовки. Коли ж ми говоримо про помісність, то йдеться, власне, про те, щоби сказати своє слово без страху і оглядання на тих, із ким перебуваємо в багаторічних зв’язках. Якщо ми будемо торувати тільки Римську, тільки Московську чи тільки Константинопольську еклезіологію, ми ніколи не об’єднаємося. Адже в такому разі ми мусимо пасивно сидіти й чекати, поки ці центри сядуть за стіл і будуть домовлятися, що взагалі виглядає нереальним, принаймні в сучасних обставинах.
Нам треба визнати, що виникнення чотирьох Православних Церков — це велике благо на майбутнє. Кожна з юрисдикцій є по-своєму осмисленим шляхом до єдиної помісної Київської Церкви. Якщо ми глянемо на всі ці процеси з києвоцентричних позицій, нам доведеться змінити заяложені традиційні підходи. Треба визнати, що ці чотири помісні Церкви у єдності між собою мали би бути сопричасні як особи у Святій Трійці. При цьому кожна Церква могла б зберігати таку структуру, яку вважає за потрібне. І якщо ми розділимо ці речі, у нас відкриється реальний шлях до єдності. Адже проблема трьох Римів і полягає в тому, що коли говориться про єдність, кожен центр думає, хто буде першим у єдиній юрисдикційній Церкві. Якщо ми почнемо йти тим самим шляхом, ми нічого не осягнемо. Таким чином ми можемо створити й нову форму взаємин із центрами, поривати з якими нема жодного сенсу. Навпаки, зв’язок із ними слід розвивати з новим усвідомленням сопричасності Вселенської Церкви. Це і буде київський внесок у справу єдності Вселенської церкви.
Ми прагнемо бути в єдності з усіма — о. Іван Дацько (УГКЦ)
Христос залишив нам Свій заповіт: «Щоб усі були одно». Сьогодні можемо ствердити, що в першому тисячолітті, попри різні кризи, сопричастя все ж таки існувало, адже святий Володимир хрестив Київську Русь, коли Церква не була поділеною. У другому тисячолітті дійшло до поділу, який триває й досі.
Єдність — це Божа справа, якій треба сприяти. Маємо спільно молитися, уникати будь-яких образливих звернень, слід витворювати атмосферу зближення і зростати в бажанні єдності.
Вірні київського християнства приналежні до Церков з центрами у Римі, Константинополі, Москві. Чи бути в єдності з Москвою означає бути проти тих, хто є в єдності з Римом? Ми прагнемо бути в єдності з усіма.
Головними труднощами на шляху до єдності залишаються питання про сходження Святого Духа (так зване Filioque) і роль Єпископа Рима. В останніх десятиліттях ХХ ст. у світі ширяться екуменічні змагання, створено Змішану міжнародну комісію богословського діалогу між Католицькою та Православними Церквами. Ця комісія видала цілу низку документів і далі шукає вирішення цих спірних питань. Зокрема, торік у Равенні вийшов дуже важливий документ під назвою «Еклезіологічні та канонічні наслідки таїнственної природи Церкви: церковне сопричастя, соборність та авторитет», у якому православні та католики ставлять собі завдання досягнути сопричастя в любові. А нещодавно комісія розпочала вивчення ролі Єпископа Рима і всього того, що пов’язано з його служінням.
Сьогоднішня Київська Церква поділена. Я вважаю, що лише щира молитва, бажання і розуміння потреби взаємного прощення, певна гнучкість можуть привести нас до сопричастя. Ми маємо ставати друзями. Бо дружба — це велика екуменічна цінність. У Львові працює Інститут екуменічних студій УКУ, в Києві діє Центр св. Климента Папи, продовжується праця Українського Християнського Академічного Товариства (УХАТ), існують інші подібні організації. Треба нам відновити діяльність Київської студійної групи, частіше зустрічатися і стреміти до єдності між Церквами.
Розмови про єдність — цього замало. Треба визначити, що ми можемо вже зробити разом — о. Адам Добжинський (РКЦ)
Ми всі живемо в грісі, незалежно про кого йдеться — римо-католики чи греко-католики, православні Київського Патріархату чи Московського. Ми всі грішні — це факт. Тому що ми не живемо разом. Гріх — це життя проти волі Ісуса. Він бажав єдності. Але це неповна правда. Бо Ісус залишив нам не лише сподівання, а й обіцянку: «Я не залишу вас сиротами, Я буду з вами до кінця віку». Це друга частина правди.
Я — людина практична. Я знаю, що вже було багато розмов про єдність. Це потрібно, але цього замало. Треба визначити те, що ми можемо робити разом. Я покажу три речі, як на мене, дуже важливі.
Перше — молитва. Якби ми раз на місяць, а якщо це забагато — то хоча б раз на рік (але не тільки під час Тижня екуменічної молитви) у своїх храмах, у своїх спільнотах просили Бога про єдність Церков — це вже багато.
Друге — це освіта. Уже через два-три роки ми будемо думати про богословські факультети в університетах. Чи це будуть факультети православного богослов’я, римо-католицького, греко-католицького? Можливо, ми можемо зробити спільні факультети, навіть при малому сопричасті?
І третє — це засоби масової інформації. Наприклад, християнське київське радіо та телебачення. Це дуже важливо, щоби були не лише греко-католицькі, чи православні, чи римо-католицькі, а наші — київські. Християнське радіо, телебачення, преса. Це було б дуже важливо для всіх нас.
Отож, ми можемо продовжувати цю розмову таким чином, щоб спільно думати про практичні кроки нашої співпраці.
Про учасників круглого столу:
- о. Іван Дацько (УГКЦ) — президент Інституту екуменічних студій УКУ;
- д-р Андрій Чировський (УГКЦ), засновник Інституту східно-християнських наук ім. Митрополита Шептицького, головний редактор журналу «Логос» (США);
- о. д-р Кирило Говорун (УПЦ) — архімандрит, керівник Відділу зовнішньо-церковних стосунків УПЦ (МП);
- владика Євстратій Зоря, Архієпископ Бориспільський (УПЦ-КП);
- владика Ігор Ісіченко (УАПЦ) — Архієпископ Харківський і Полтавський;
- проф. Віктор Єленський, доктор філософських наук, голова Української асоціації релігійної свободи;
- о. д-р Мирон Бендик (УГКЦ) — митр. прот., ректор семінарії Самбірсько-Дрогобицької єпархії;
- владика Богдан Дзюрах ЧНІ — єпископ-помічник Київської Архієпархії;
- Отець Адам Добжинський (РКУ) — ректор Інституту святого Фоми.
