Історія екуменізму в Україні збагатилася ще однією, без перебільшення визначною сторінкою. Як стало відомо у липні, Глава УГКЦ Патріарх Любомир Гузар 26 квітня цього року звернувся з листом до Предстоятеля УПЦ (МП) Володимира Сабодана, в якому запропонував своєму колезі не більше й не менше як власний проєкт об’єднання всіх українських Церков у єдину помісну Церкву. На превеликий жаль, оскільки УГКЦ і досі не має всецерковного пресового органу, її вірні могли ознайомитися з екуменічною ініціативою Глави Церкви передусім з Інтернету, доступ до якого все ще має лише досить незначна кількість українців.
У своєму проєкті Блаженніший Любомир не тільки запропонував конкретні кроки для створення єдиної Української Церкви – тобто для подолання церковного розколу між православними й католиками в Україні, а й зумів оберегти свою ініціативу від закиду в єресі філетизму, зазначивши необхідність збереження сопричастя з церковними центрами поза Україною. Цим самим він вказав на те, що справа об’єднання українських християн має величезне значення не лише для нашого народу та держави, а й вирішальним чином повинна спричинитися до подолання Великої Схизми – розколу між Західною і Східною Церквами.
Вади проєкту
Попри, безсумнівно, історичне значення вищезгаданого листа, богословським ядром якого є констатація наявного глибинного євхаристійного сопричастя у єдиній, для всіх Церков дійсній Євхаристії, проєкт поєднання все-таки має певні слабкі місця.
По-перше, не зовсім вдалася спроба обґрунтувати еклезіологію сопричастя доволі поверхневим тринітарним богослов’ям. Наприклад, теза про те, що жодна з Церков київської традиції не є цілою Київською Церквою чи її єдиною «підставою» (неясно, що саме малося на увазі — substantia чи hypostasis), втрачає свою аргументованість, коли зважити, що кожна іпостась Св. Трійці є істинним Богом (пор. Кол. 2, 9 — у Христі «живе вся повнота божества»).
По-друге, виникають запитання до конкретного плану практичного впровадження панукраїнського православно-католицького сопричастя. Взаємне визнання Церквами-сестрами вже давно відбулося. Принаймні, з боку Католицької Церкви ніхто, за винятком хіба що підсвідомих лефевристів і маргінальних схизматиків типу «підгорецьких отців», не сумнівається в тому, що Православні Церкви є справжніми Церквами-сестрами Католицької Церкви.
Те саме стосується і дійсності й благодатності сакраментального життя Церков-сестер. На перший погляд, у цих пунктах ініціатива Блаженнішого не видається чимось справді новим. Однак нею ієрарх намагається радше накреслити шлях, як Православним Церквам в Україні нарешті досягнути єдності між собою. Не робить великої честі нашим православним братам те, що вони не можуть подолати розкол без підтримки «ззовні». Католицько-православна екумена в Україні й справді була б уже набагато далі, якби не існувало потреби у внутрішньо-православній «екумені в екумені».
Той факт, що всі українські Церкви сповідують віру семи Вселенських Соборів, не може вважатися достатнім догматичним підґрунтям для єдності. Адже й найбільші протестантські спільноти сповідують щонайменше шість із них, що, проте, ще не означає найширшої єдності у вірі з Католицькою Церквою. Одразу ж виникає запитання: як бути з іншими Вселенськими Соборами, що їх визнає тільки Католицька Церква? Адже від того, яке значення надається догмам, наприклад, І Ватиканського Собору про юрисдикційний примат і непомильність Папи, залежить і сам зміст поняття «сопричастя», яке є ключовим поняттям запропонованого Главою УГКЦ проєкту поєднання.
Католицьке сопричастя є передусім сопричастям Церков із римським Понтифіком, уряд якого є принципом і підвалиною єдності Церкви. Питання не в тому, зберігати сопричастя чи ні, а в тому, що саме ми розуміємо під цим терміном.
Як поєднати запропоноване, навіть якщо й лише тимчасове, існування кількох Глав у єдиній Церкві з аксіомою євхаристійної еклезіології, згідно з якою місцева Церква — наприклад, Київська — може мати лише одного Главу-єпископа? Чи не буде продовження існування паралельних ієрархій у різних містах України фактичним продовженням розколу, навіть якщо вони й поминатимуть одна одну? Цікаво, з якими титулами? Чи не буде абсурдом ситуація, коли кілька Патріархів Київських і всієї України-Русі взаємно поминатимуться в Літургії, а в парафіях і надалі продовжуватимуть існувати по кілька громад із своїми священиками? В такому разі розкол міжконфесійний перемінився б на розкол персональний. Змінилася б його якість, проте сам юрисдикційний розкол як явище залишився б існувати.
Соборність і публічність реакції УПЦ МП
На відміну від УГКЦ, вірні УПЦ (МП) мали можливість прочитати відповідь Священного Синоду їхньої Церкви в чудово оформленому офіційному виданні УПЦ «Церковна православна газета».
Сам факт синодальності православної відповіді греко-католицькому ієрархові вказує на те, якого величезного значення було надано його екуменічній ініціативі. Водночас цей факт підкреслює соборний устрій Православних Церков, де питання такої ваги ніколи не вирішуються одноосібно, а тільки спільно, усією ієрархією Церкви, адже Предстоятель помісної Православної Церкви чи її частини є першим серед рівних між собою ієрархів. Публічність і соборність реакції УПЦ МП дуже контрастує з листом Патріарха Гузара, щодо якого не е достеменно відомо, чи підтримується його ініціатива іншими ієрархами УГКЦ. Та й таємність цього листа дуже нагадує спосіб дій українських єпископів під час Берестейської унії, який пізніше приніс їм закид у зраді Церкви, що складається не лише з провідних ієрархів, а й із кліру, монашества та мирян. Проект такої ваги принаймні мав би попередньо пройти широке всецерковне обговорення та бути соборно затвердженим. Такі дії убезпечили б його від враження, що Глава Церкви намагається «варити свою власну зупку». Адже всяке поєднання має шанси на повний успіх лише у випадку його рецепції — схвалення і засвоєння цілою Церквою. Це, що стосується всіх, повинне й вирішуватися усіма — таким є головний принцип сопричастя, що повинен мати силу і всередині УГКЦ.
Несправедливі закиди
Що стосується змісту відповіді УПЦ (МП) на лист Блаженнішого Любомира, то несправедливим і голослівним є обвинувачення в уніатизмі, яке червоною ниткою тягнеться усім текстом. Православна сторона не наводить жодного серйозного, конкретного аргументу, щоб обґрунтувати свій закид. Навпаки, Глава УГКЦ виразно дистанціювався від цієї застарілої й неефективної, злочинної моделі єдності, що лише поглибила розкол між Заходом і Сходом. Патріарх Гузар зробив це, наголосивши, що догматичною основою єдності має бути спільна віра семи Вселенських Соборів. Цим самим він фактично погодився з основоположенням православного екуменізму, що єдність можлива лише на підґрунті віри нероз’єднаної Церкви I тисячоліття.
Натомість справедливою є констатація, що «лише після усунення догматичних відмінностей можливе відновлення єдності між нашими Церквами». Адже не може бути справжнього сопричастя без єдності у вірі.
Підтримка уніатизму збоку УПЦ (МП)
Дивним є висловлення сумніву щодо «правомочності» ініціативи Блаженнішого. Адже, вказуючи при цьому на Кодекс канонів Східних Церков, православна сторона на ділі схвалює той самий нібито засуджуваний нею уніатизм, який ще живе в церковному праві Католицької Церкви, у якому процвітає юридична, римоцентрична еклезіологія. Необґрунтованим є і еклезіологічний ексклюзивізм УПЦ (МП), що вважає себе винятковою прямою спадкоємицею Володимирового Хрещення.
Але найбільше неприємно вражає запропонований цією Церквою шлях відновлення єдності Української Церкви. Якщо заклик повернутися до православ’я ще можна зрозуміти, то пропозиція перейти під юрисдикцію латинської ієрархії є не лише антиукраїнською, а й, по суті, антиправославною. Згадаймо, що колись українські Підляшшя і Холмщина після такого, кривавого російського «возз’єднання» з варіантами переходу на латинський обряд чи приєднання до російського православ’я перетворилися на майже чисто польські терени. Чи православні також уже забули, що сталося з візантійською Церквою в південній Італії, яка була змушена піти шляхом підпорядкування грецького кліру латинській ієрархії і поступово практично перестала існувати, розчинившись у Латинській Церкві? Фактично УПЦ (МП) цією пропозицією знову-таки виявляє свою підтримку найгіршому — уніатизмові, який лише можна собі уявити уніатизмові, що вбиває самого потенційно православного суб’єкта єдності. Хіба можна відновити єдність Української Церкви, пропонуючи одній із її частин самознищитися?
Потрібен новий проект відновлення сопричастя між українськими Церквами, який повніше враховував би українські церковні реалії та виняткове становище УПЦ (МП) як найбільшої канонічної церковної структури.
Альтернативний проект возз’єднання українських Церков
- Спільна богословська комісія вирішує всі спірні питання щодо окремих пунктів віровчення та подає її проект для затвердження всім Синодам українських Церков. Тільки після цього можливі наступні практичні кроки:
- Глави та ієрархії всіх українських Церков визнають главу УПЦ (МП) Патріархом Київським і всієї України-Русі. Так відновлюється Єдиноначаліє Української Церкви.
- Свячення «під умовою» тих ієрархів і кліриків УПЦ КП і УАПЦ, щодо яких існує сумнів у благодатності їхнього сану.
- Об’єднання всіх церковних єпархій і парафій за структур принципом вікового старшинства з правом наступництва молодших.
- Тобто старші стають ординаріями/правлячими архієреями та, відповідно, парохами, а молодші — відповідно коадюторами і сотрудниками. Поступове досягнення визнання звершеного факту існування помісної Української Церкви іншими помісними Церквами, особливо Римською, Константинопольською і Російською.
Д-р Микола Крокош
