Кілька думок з приводу обрання Святослава (Шевчука) Главою УГКЦ
“Церква є молодою”
Папа Бенедикт XVI (2005)
Сповіщення про те, що Синод Української Греко-Католицької Церкви обрав наймолодшого свого члена, 40-річного єпископа Святослава (Шевчука), Верховним Архієпископом (Патріархом) УГКЦ, облетіло світові новини, немов блискавка. Кожен український греко-католик відчував, що ця подія — потужний знак від Бога. Одразу кілька єпископів виборчого Синоду сказали: «Ми відчували руку Святого Духа» в цьому виборі. Життєвий шлях Блаженнішого Святослава, є великим свідченням Божої руки над Церквою, якої він став батьком і Главою.
Святослав Шевчук народився в 1970 році у побожній греко-католицькій родині родині в західноукраїнському місті Стрию. У той час його батьківщина була частиною Радянського Союзу, і його родина була змушена сповідувати свою віру у підпіллі. Папа Пій XII говорив про підпільну Церкву в комуністичних країнах як про «мовчазну Церкву». Коли Горбачов почав свої реформи, зокрема, що стосується так званої «гласності», «мовчазна Церква» почала голосно проголошувати свою
віру. Після 45 років державних утисків, Греко-Католицька Церква вийшла з катакомбного становища і зайняла своє законне місце в суспільному житті України.
У ключовий період своєї молодості Святослав Шевчук досвідчив тривоги і радощі своїх співвітчизників-українців і своїх одновірців-католиків. Він був представником покоління синів і дочок України, які вступили в доросле життя в умовах релігійної свободи та у вільній країні. Нещодавно він зазначив, що належить до останнього покоління, яке відбуло військову службу в лавах Радянської Армії (він єдиний Глава УГКЦ, який має такий досвід), а католицька віра була фундаментом його людської гідності та гідності його народу.
Особистість Блаженішого Святослава (Шевчука) говорить багато про що: в ньому поєдналась молодість зі чеснотою зрілості; товариськість і навіть панібратство з глибокою серйозністю; неудаване смирення – з ясним словом і сильною волею. Він учений, який природно говорить мовою простих людей. З однаковою невимушеністю почувається на спортивному майданчику та на помпезних церковних урочистостях. Він також має здорове почуття українського патріотизму, яке базується на розумінні ролі своєї країни поміж її сусідів і ролі його Церкви у Церкві Вселенській і в стосунках з іншими Церквами. Це усвідомлення сформувалось не тільки через те що, він жив і навчався на Сході та Заході (можна додати ще й на Півночі та Півдні), а й і від глибокого споглядання одного-єдиного християнського богослов’я, яке має різні способи вираження на Сході й Заході. У автентичному християнстві вони завжди повинні доповнювати, і ніколи не унеможливлювати одне одного. Святослав (Шевчук) є людиною «двох церковних легень», що поєднує традицію і сучасність, людиною сьогодення і для сьогодення.
Предок України — стародавня держава Київська Русь — утримувала баланс між Сходом і Заходом: зберігаючи духовність східного християнства, була відкритою для західноєвропейської культури, виступаючи мостом між двома світами. Блаженніший Святослав (Шевчук) став наступником древніх примасів Русі, митрополитів Київських, які наново увійшли в повне церковне сопричастя з Римським Архієреєм і Вселенською Церквою у 1439 році у Флоренції і у 1596 в Бресті.
Інтронізація католицького митрополита в Києві не відбувалась вже з ХVІІІ століття, коли інша дитина стародавньої Русі, Російська імперія, поглинула українські землі й намагалась затерти будь-які сліди східного католицтва. З цієї причини у 1807 році Римський Понтифік перемістив першопрестольний осідок Русі з Києва до Львова, де він залишався до 2004 року.
Сьогоднішнє обличчя Західної України було сформовано головним чином у часи Австрійської імперії. Австрія дала Унійній Церкві (Православна Церква в повній єдності з Римом) нове ім’я, «Греко-Католицька». А в часи національного пробудження в ХІХ столітті старі терміни «Русь» або «Рутенія» поступилися географічному означенню «Україна»: так русинська нація могла відрізнити себе від Росії.
У першій половині ХХ століття знаковий попередник Святослава (Шевчука) митрополит Андрей (Шептицький) працював над тим, щоб Греко-Католицька Церква віднайшла свою древню візантійську ідентичність і зайняла своє законне місце серед Східних Церков. Наступник Шептицького, Йосип (Сліпий), був ісповідником католицької віри, провівши вісімнадцять років ув’язнення у атеїстичному Радянському Союзі. Після його звільнення в 1963 році Папа Павло VI підвищив митрополичий статус Львова до рівня Верховного Архієпископства, на знак визнання автономного характеру русинсько-українських Предстоятелів з боку Римських Понтифіків. Ще Шептицький почав обговорювати ідею патріархату УГКЦ, і Сліпий, який у 1965 році став кардиналом, вивів це обговорення на рівень ІІ Ватиканського Собору. У 1975 році він почав використовувати титул Патріарха, в той сам час сподіваючись, що Римський Понтифік буде вважати найбільшу зі Східних Католицьких Церков цілком зрілою для такого статусу. Папа Римський Іван Павло ІІ зробив перший крок, потвердивши синодальну, напівпатріархальну структуру Української Католицької Церкви у 1980 році. Другим кроком було — унормування життя Церкви на її власній території.
Після розпаду Радянського Союзу 1991 року, наступник Сліпого, Мирослав Іван (Любачівський), отримав змогу повернутись у Львів та розпочати відбудову Церкви в Україні. Наступний Глава УГКЦ, Любомир (Гузар), заснував Патріаршу курію та Постійний Синод. А у 2004 році Папа Римський Іван Павло II скасував рішення свого попередника Пія VII, повернувши першосвятительський осідок зі Львова до Києва, столиці України. Любомир (Гузар), таким чином, став першим Верховним Архієпископом Києво-Галицьким, митрополитом Київським і єпископом Кам’янець-Подільським (останній титул належить Главі УГКЦ історично).
Церемонія інтронізації нового Глави Святослава (Шевчука) є ще одним кроком у процесі дозрівання Церкви. Він став першим католицьким митрополитом Київським, який був зведений на престол у Києві з часу Російської імперії, яка нищила унійну Київську митрополію. Сам обряд містив давні і новітні елементи. Древній візантійський ритуал відправлявся сучасною українською мовою. Усе ще незавершений Патріарший собор, збудований у сучасному архітектурному стилі, був оформлений в традиційній манері, традиційний візантійський стиль мають і одежі греко-католицького духовенства. Були присутні три періоди української іконографії: традиційний візантійський, стиль XVIII століття та сучасний. Музичне аранжування також представляло широкий спектр творів визначних українських композиторів літургійного співу.
На церемонії, як завжди, були присутні єпископи латинського обряду. Було й нововведення: на інтронізацію прибули глави Східних Католицьких Церков — Пarpiapx Антіохійський Григорій та словацький митрополит Ян Баб’як. Глибоке екуменічне значення мала присутність єпископів, які представляли усі три Православні Церкви в Україні, кожен з яких обмінявся знаком миру із Патріархом Святославом. На урочистостях були присутні й представники української політичної еліти, зокрема, колишній Президент Віктор Ющенко і колишній Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко.
Патріарх Святослав озвучив екуменічну стратегію: його Церква буде допомагати єдності, а не стане перешкодою на її шляху. У той же час, він підкреслив, що Церква, яка страждала за єдність, не може бути потрактована як об’єкт екуменізму. Блаженніший починає своє служіння з маніфесту важливості єдності. 30 березня, разом із митрополитами і єпископами Постійного Синоду, він був прийнятий на аудієнції у Папи Бенедикта XVI. Приватна аудієнція відбулась наступного дня. Ці історичні зустрічі батька і Глави помісної Церкви з отцем і Главою Вселенської Церкви є ознакою зрілості Української Греко-Католицької Церкви. Вони також свідчать про дві основні характеристики цієї Церкви: Єдність і мучеництво. І справді, на першій аудієнції Папа Бенедикт сказав, що Українська Греко-католицька Церква була і завжди повинна бути іконою єдності з Петром (cum et sub Petro) навіть до пролиття крові.
Автор — священик і церковний історик, спеціалізується на історії дипломатії Святого Престолу та УГКЦ XIX і XX століть.
