Цьогорічне свято св. пророка Іллі вівторок, 2 серпня залишиться назавжди пам’ятним в анналах історії УГКЦ у Великобританії. У цей день в українській кафедрі «Пресвятої Родини» в Лондоні відбувся чин введення єпископа Гліба Лончини на престол Екзархату УГКЦ у Великобританії. Екзархат був створений у 1957 році для українців-католиків в Англії та Уельсі, а в 1968 році був поширений на вірних УГКЦ у Шотландії та в Північній Ірландії.
У різні часи його очолювали як Апостольський Адміністратор, чи як фактичний Екзарх: архієпископ Уестмінстер, кард. Вільгельм Годфри — 1957-1963 рр.; єпископ Августин Горняк — 1963-1987 рр. (рік резигнації), ЧСВВ; єпископ Михаїл Кучм’як — 1989-2002 рр., ЧНІ; владика Павло Хомницький — 2002-2006 рр., ЧСВВ; єпископ Гліб Лончина (адміністратор з 2009 р. до 2 червня 2011 р., призначений новим Апостольським Екзархом УГКЦ у Великій Британії).
Владика Гліб народився 23 лютого 1954 року в українській родині в м. Стюбенвіл, США. Богословську освіту здобував у Римі: у Папському університеті «Урбаніанум» захистив ліценціат з біблійного богослов’я, а в Папському східному інституті —докторат з літургіки. У 1975 році він вступив до українського монастиря отців студитів у містечку Кастельгандольфо (поблизу Рима), а вже у 1977 році був висвячений патріархом Йосифом (Сліпим) на пресвітера. Деякий час душпастирював у США, а у 1994 році разом з співбратами-студитами прибув до України, де виконував різні служіння. 27 лютого 2002 року отримав єпископські свячення, був призначений Єпископом-помічником Львівським. Через рік він розпочав служіння Апостольського візитатора для українців греко-католиків в Італії та проккуратора Верховного Архиєпископа УГКЦ в Римі, а з березня 2004 року Апостольського візитатора в Іспанії та Ірландії. 2 червня 2009 владика Гліб став Апостольським адміністратором Екзархату для українців візантійського обряду у Великобританії.
Незважаючи на робочий день, вірні УГКЦ у Лондоні таки масово прибули на торжество: об 11:00 всі священослужителі пішли походом з кафедрального дому до храму. Від нашої Церкви присутніми були: Патріарх Святослав, Кир Михаїл Гринчишин, ЧНІ, Апостольський екзарх українців-католиків у Франції, Бенелюксі у Швейцарії, Кир Петро Крик, екзарх для українців-католиків у Німеччині та Скандинавії. Вони довершують із Патріархом Святославом чин введення Кир Гліба на престіл Екзархату. Крім наших владик, присутніми ще були: архимандрит Сергій Келегер, душпастир українців греко-католиків в Ірландії, і всі священики Апостольського Екзархату. На урочистостях були присутні представники Римо-Католицької Церкви. Багато було достойників із нашої Римо-Католицької церкви, зокрема: арх. Антоніо Меніні, Апостольскьий Нунцій у Великобританії та багато єпископів, були також члени Товариства св. Івана Золотоустого (The Society of Saint John Chrysostom) із своїм Президентом — о. Джоном Салтером (Revd A. T. John Salter), патріаршим вікарієм з екуменічних питань Мелькітського Патріарха. Товариство часто збирається у приміщенні кафедри. Були присутні високоповажні гості від Автокефальної Православної Церкви та від Союзу Українців у Великій Британії, найбільшої громадської організації у Європі. Була також рідня нового Екзарха: мати — пані Ірина, рідні брати — о. Тарас із дружиною Ярославою й сином Богданом, Василь.
Коли літургійний похід зупинився перед іконостасом, Генеральний вікарій Екзархату о. Андрій Хома привітав гостей на двох мовах: на українській та англійській, підкреслюючи вагомість події чину введення на престол нового Екзарха, дякуючи Богу за таку велику ласку, якою удостоїв українців-католиків візантійського обряду у Великобританії. Патріарх Святослав тоді урочисто проголосив, що, отримавши благословення від Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви та Римського Престолу, має владу поставити Єпископа Гліба Лончину Екзархом у Великій Британії. Патріарх у молитві звернувся до Всевишнього, щоб «зглянувся на слугу свого єпископа Гліба, що вводився на престол Апостольського Екзархату у Великій Британії, щоб подав йому духа мудрості й розуму». Пізніше він урочисто поставив Кир Гліба Апостольським Екзархом і «передав законну владу в усіх ділах духовних і дочасних»; вручив йому Христове стадо, яке Екзарх Лончина має провадити за прикладом Господа Ісуса Христа, який віддав свою душу за своїх овець, щоб він «у день суду міг дати звіт зі свого управління Христу Богу». Промовивши це, Патріарх впровадив нового Екзарха престолу, кажучи: «Боголюбивий архієрей Гліб уводиться на престол і поставляється Апостольським Екзархом у Великій Британії». Після відспівання «Аксіос» (Гідний), Блаженніший передав новому Екзархові жезл, промовляючи: «Прийми цей жезл, яким маєш пасти довірене тобі Христове стадо!» Опісля того всі мали змогу привітати нового главу Екзархату.
Під час Святої Літургії Патріарх Святослав виголосив проповідь, у якій порівняв душпастирську місію пророка Іллі, якого Бог вислав до поганського царя Агава, щоб його народ «пізнав істинного Бога», до душпастирського посланництва будь-якого Екзарха, головним обов’язком якого є «нести Бога серед своїх вірних і закріпити Його істинність між ними». Після Святої Літургії нового Екзарха привітав Апостольський нунцій у Великобританії арх. Антоніо Меніні. Після урочистої частини всі мали можливість підкріпитися і обмінятися думками на смачній гостині у салонах кафедральної обителі.
Ми досі писали про Екзархат… Але, що воно таке?
Назву «Апостольський Екзархат» сьогодні уживає Апостольська Столиця для окреслення церковної території, де живуть вірні, у нашому випадку, вірні УГКЦ, найчастіше поза межами своєї батьківщини. Цю церковну територію не можна ще назвати єпархією через відносно малу кількість вірних чи з інших
причин: як наприклад, місійного характеру душпастирської праці, несприятливих політичних обставин тощо. Незважаючи на відсутність назви «Єпархії», Екзархат — рідна єпархієя, єпископ якої, званий Апостольським Екзархом, користується усіма правами й юрисдикційними повновластями, згідно Канонічного Права («Про Східні Обряди й Особи», кан. 366-367). У Європі функціонує три Екзархати: Екзархат для вірних УГКЦ на території Великобританії (1957 року заснування), Екзархат для українців-католиків Німеччини й Скандинавії (1959 року заснування), Екзархат для українців східного обряду у Франції, Бенілюксі й Швейцарії (1960 року заснування). Роль Екзархатів для наших вірних відігравали, відграють та відіграватимуть дуже важливу роль у встановленні, скріпленні й утриманні зв’язків у середині українського поселення відповідних екзархатів, а насамперед — між вірними УГКЦ. Тут, на чужині, наші знедолені люди горнуться до Церкви, до її Екзарха та отців, прохаючи допомоги й обслуги, передовсім же духовної, І велика відповідальність лежить на плечах Екзарха: подати людям, які прибігають до нього, притулок і слова розради, бо доля у них, насправді, тяжка.
Ніколи не забуду отих два роки, коли я, проживаючи в Італії, духовно обслуговував наших вірних-іммігрантів у Салерно, біля Неаполя, й у Венеції. З плачем розповідали вони мені про своє горе, біду й лихо, так що мені теж довелось плакати разом із ними. Церква-Екзархат у Великобританії, ну й однаково в інших країнах, — будучи для наших іммігрантів якорем спасіння, сама не зможе досягти результатів у сповненні тієї відповідальності. Їй на допомогу мусять поспішити громадські структури. Сьогодні, як ніколи, Церква й громадські структури повинні поєднати свої зусилля, щоб подати порятунок нашим безпритульним беззахисним новоприбульцям. Саме вони, після відходу у вічність післявоєнних наших людей на терені, становитимуть, вже й тепер вони його становлять, основний корінь українства, поки асиміляція не «скаже» своє слово, як це, у більшості випадків, вчинила з дітьми українських емігрантів після війни. Це лежить на відповідальності Екзархатів і громадських структур, що покликані відродити українство, яке поволі поволі занепадає після проголошення незалежності України. До того часу всі зусилля діаспори були спрямовані на боротьбу за незалежність України, щоб бути її голосом на чужині. Було закладено в генах діаспорних дітей боротися усіма силами, щоб Україна приєдналася до кола вільних народів. Звершивши поставлену мету, діаспорні українці, якимсь чином, охляли у своїх намаганнях та прагненнях боротись за самостійну Україну, бо вона вже стала незалежною. Я сам потрапив у кризу в тій галузі, бо сорок років боровся за Україну, бо це було закладено і в моїх генах, але тоді забракло тієї рушійної сили, щоб тримати живущою охоту далі боротись за Україну. Я досяг того, за що боровся. З великим зусиллям вдалось мені переосмислити мою концепцію дальшої боротьби щодо України: цього разу — за покращення її долі. Зараз треба скерувати свої зусилля до того, щоб в Україні люди зажили кращим життям, щоб кожен зміг забезпечити собі, своїм дітям і внукам життя, гідне людини, щоб не були змушені виїжджати на чужину, щоб своїми грошима тяжко заробленими, забезпечити стабільний рівень своїй рідні у Краю. У разі відсутності життєвих умов в Україні, гідних людині, щораз-то більше українців прибуватимуть на Захід у пошуках кращої долі, і щораз більшими будуть відповідальність і обов’язки Екзархату й громадських структур за надання їм допомоги і для душі, і для тіла.
Новому Екзархові УГКЦ у Великобританії, Кир Глібові Лончині, більш, ніж відомі, біда та злидні так званої «п’ятої хвилі» українців, бо він проживав в Італії, коли еміграційна стихія розпочалася на початку 90-их років. Він мав можливість співчувати незавидній долі новоприбулих за час своєї каденції як Апостольський Візитатор в Італії та Іспанії. Ознайомився він глибше із горем та лихом нових іммігрантів до Великобританії, ставши Апостольським Адміністратором Екзархату цього терену.
Безліч наших людей, які масово відвідують Святі Літургії неділями і в свята в нашій Кафедрі в Лондоні, матимуть нагоду почути не один раз слова потіхи й розради від нового Екзарха, який, хоч не розв’яже їх матеріальні проблеми, все таки розрадить душу, бо в Екзархові вони вбачатимуть духовного батька, який бажає їм добра і, який, згідно своїх можливостей, докладе всіх зусиль, щоб допомогти народу. Екзархат і громадські структури мають обов’язок встановити те, що в історії завжди було питомим для нашого народу — віками незнищений моноліт: Церква і народ!
о. Євген Небесняк
