Коли ми відійдемо у той невидимий світ, чи знайдеться священик, який поховає нас? Для молодих українських католиків статистика не дає надто втішні результати. Загальна кількість католицьких священиків у США знизилася з 56 540 в 1963 до 40 788 у 2010 році. Для українських католиків така статистика не менш невтішна. У 1958 році в США було 300 українських греко-католицьких священиків, у 2010 році — 215. Не краще йдуть справи і в Русинській Греко-Католицькій Церкві (в США діє Пітсбурзька митрополія, яка опікується греко-католиками із Закарпаття та Угорщини. Ці вірні не бажали входити до складу єпархій УГКЦ і для них було створено окрему структуру). Число священиків візантійського обряду знизилось від 265 у 1965 до 223.
Ситуація, яку можна спостерігати в Українській Православній Церкві в США, є аналогічною. Згідно з даними Асоціації Релігійної Інформації, Церква налічувала у 1965 році 130 священиків, а у 2006 році вже 114. Ще більше невтішних даних для аналізу нашого майбутнього подає статистика кількості семінаристів. Між 1963 і 2010 роками кількість католицьких семінаристів у США стрімко знизилась з 47 574 до 5 131.
У 2010 році в США налічувалось 33 українських семінаристи, в Канаді — 11. Між 2005 і 2010 роками семеро випускників семінарії Св. Василія були рукоположені на священиків. Щодо інших східних католиків візантійської традиції, то Пітсбурзька семінарія досягла свого піку у 1962 році, коли було 111 семінаристів, а у 2010 році — лише 10. Щороку тільки двоє осіб стають священиками.
Але голі цифри — це ще не вся історія. Співвідношення священиків і вірних також має значення. У США у 1963 році в загальному один священик служив приблизно для 776 вірних, а в 2010 році кількість вірних зросла до 1680. Статистика для українських греко-католиків тут є дещо кращою: один священик служить приблизно для 280 вірних у США і для 634 вірних у Канаді. Однак ці позитивні співвідношення для українців є результатом зменшення кількості вірних.
У 1916 році в США було 500 000 українських греко-католиків. У 1965 році з післявоєнною еміграцією, не зважаючи на асиміляцію, їх кількість зросла до 593 000. Але у 2010 році кількість греко-католиків знизилась на 90%, тобто до 53 000 (Рома Гайда «Чого ми навчились від чотирьох хвиль еміграції?», Патріярхат, №6, 2010). Період між 1990 і 2010 роками показує спад більш ніж на 50 відсотків. У Канаді відбувався подібний процес, де показники знизились приблизно на 50% (Annuario Pontificio 2010). Пітсбурзька митрополія опинилася у такій же ситуації: від 316 947 вірних у 1965 році до 280 064 у 1986 році, 87 436 — у 2010. Українська Православна Церква у США мала 87 250 вірних у 1965 році, а у 2006 році — 50 000.
Говорячи в термінах «попиту й пропозиції», проблема вирішується сама по собі: мала кількість вірних потребує малу кількість священиків. Але ці процеси нас глибоко стосуються. Ми не тільки втрачаємо фундаментальний елемент нашої української ідентичності — ми помираємо колективною духовною смертю. На сьогодні на багатьох українських греко-католицьких парафіях у США служать священики з України, Аргентини чи Бразилії. Але ці країни потребують священиків для своїх вірних. І навіть найкращий пастир, який не є місцевим уродженцем, може не розуміти потреби парафіян з нерідної йому культури. Сильна, стійка Церква не може залежати від «імпортних» священиків.
Отже, чи можемо ми відродити кількість покликань до священства? Тільки в тому випадку, якщо ми відроджуватимемо саму Церкву — спільноту вірних. Якщо священство не є у повазі і не заохочується на рівні родини, парафії, спільноти — особи, які мають покликання, проігнорують його. Як правило, покликання молода людина відчуває на одному із перших курсів коледжу. Знову ж таки, це є також той вік, коли багато молоді втрачає віру.
Тому ми потребуємо східнокатолицької інституції вищої освіти, яка б плекала священичі і монаші покликання. У тому становищі, коли ми маємо зменшення кількості вірних і священиків, ця інституція повинна була б давати освіту активним, відданим молодим людям: чоловікам та жінкам. Це не повинно було бути клерикальне гетто, там мала бути загальна програма для всіх. Так як Католицький Університет у Львові, туди варто було запрошувати як православних, так і католиків. Для того, щоб бути фінансово спроможним і потужним в інтелектуальному аспекті, цей Східно-християнський коледж не повинен бути обмежений тільки до української ідентичності. Там могли б навчатись представники всіх основних християнських традицій: візантійської, антиохійської, халдейської, вірменської та олександрійської, також і латинської. Там повинні вивчати різні літургійні мови: грецьку, церковно-слов’янську, арабську і латинську. Це забезпечить широку демографічну базу, а також створить привабливий майданчик міжкультурних зустрічей для студентів і викладачів. Таким чином, вони уникнуть спокуси зробити із однієї традиції ідола або фетиш, але будуть шукати найкраще в кожній із них. Вони розумітимуть, що не повинні приймати дефініції сучасності, які пропонує сучасний Захід. Збагачені кількома християнськими традиціями Сходу, вони матимуть бачення альтернативної версії сучасності і обов’язок впроваджувати їх у життя. Остаточно, майбутнє священство і вірні, живучи в постмодерному світі, налякані його великими викликами, матимуть змогу дати відповідь на ці виклики і питання. Такий коледж може бути створений на базі однієї з існуючих інституцій. Цей проект вимагатиме трьох складових: по-перше, джерело фінансування: по-друге, відданих викладачів; по-третє, спільноти батьків і студентів, готових до сміливих кроків. Але перш за все, він вимагатиме сміливих, творчих і далекоглядних християн, чоловіків та жінок. Чи під силу їм це завдання?
Андрій Сороковський, ROCKVILLE (США)
Вперше стаття була надрукована в часописі «The Ukrainian Weekly»
