Недавній постулятор беатифікаційного процесу Слуги Божого Андрея німець Ессер, простудіювавши все йому потрібне в цій справі, у вступнім своїм творі, у перших своїх реченнях коротко писав: польська громадська думка вважає Митрополита Андрея зрадником польського народу, що і є перешкодою для його беатифікації. Цитую це з пам’яті: «Митрополит, бувши ще студентом, коли говорив зі своєю мамою про намір стати монахом василіянином і священиком руського обряду, так сказав їй: «Я знаю докладно, що на мене чекає, поляки вважатимуть мене за українця, а українці будуть трактувати мене як поляка, та дарма, Господь кличе, треба йти». Так і сталося, а навіть гірше, бо поляки твердили, що Митрополит покинув свій польський нарід задля кар’єри, стане високою духовною особою, йдучи на зраду свого польського народу його латинського обряду, роблячи це з політичних мотивів за підшептом австрійських властей, які хотіли розв’язати труднощі і клопоти з русинами-українцями.
Так думали й українці перед Першою Світовою війною. У 1908 році поважні наші політики вважали Митрополита чужинцем, підсуненого Конрада Валенрода з польського табору між нас, щоб послабити нас у наших патріотичних змаганнях з польським народом. До тридцятих років його ще підозрювали у симпатіях до польського народу. Галичани в Америці вимагали, щоб він як польський «граб’я» залишив львівський митрополичий престіл і як поляк держався свого народу і не був ренегатом…
А Митрополит був українським патріотом, не шовіністом, якими i були поляки, що оскаржували його в зраді, і українці, що підозрювали його в хитрощах бути троянським конем. Митрополит дуже шанував минуле своїх прабатьків: з чотирьох синів спольщеного батька двоє — Роман-Андрій і Климент —повернулися до національності і обряду своїх предків. Від польського народу залишилась у них вдячність за виховання, кришталева християнська віра і бажання церковної єдности, від якої відстали в історії стільки слов’янських народів, між ними і російський нарід.
Не було в Митрополита ні людської, ні політичної ненависти до того поділеного минулого братів 3-над Дніпра. Того не зуміли зрозуміти багато осіб польського і російського народів, не криючи свого шовінізму, якого не було в Митрополита Андрея! У Митрополита не й було місця для антипольонізму, зі своєю родиною він підтримував щирий і постійний синівський зв’язок, зокрема з мамою полькою. Та й батьки не зрікалися від нього, як це часто буває. За своє навернення до віри і крови батьків він був готовий віддати життя, будучи свідомим, що на нього готують замах (мабуть, отримував листи-погрози), бо в 1923 році, незадовго після звільнення і повернення до Львова, писав так до папи Пія XI: «Ваша Святосте! Я виїжджаю з Риму, знаючи, що незадовго після повернення до Львова, мене замордують. Я приймаю смерть як волю Божу!» Трохи раніше після звільнення зі Суздальської тюрми-монастиря на Петербурзькій залізничній станції Митрополит сказав такі слова, які не подобались тоді ні українцям, ні полякам, ні росіянам: «За свободу Росії я міг би просидіти усе життя!» А Росія тоді готувала собі і сусіднім народам тяжку більшовицьку неволю, з якої звільнилася разом з іншими через сімдесясят п’ять років!… Митрополит відсидів за це три роки…
Є ще інші слова Митрополита, які сказав він незадовго перед смертю. Їх оспорюють і поляки і українці не вважають певними. Слова, які вказують, що Митрополит нікого не зрадив, а повернувся до свого рідного народу — гідного і правильного, як син своїх українських предків і своєї рідної Церкви, якій старався здобути патріархат — відому церковно-канонічну гідність на Сході слов’ян. Ці слова були перед смертю як заповіт (1944 рік), сказані, може, і в агонії: «Тільки з Польщею! Памятайте і перекажіть: тільки з Польщею!» Знав, що казав старий Пастир відірвано від контексту цілої мислі, якої вже не міг висловити повнотою. Ми раділи, коли впала Польща в 1939 році, і забули, що наш Шевченко писав у 1845 році в Україні більш як десять років після польського повстання, яке він пережив особисто як очевидець: «А чванитесь, що ми Польщу колись завалили! Правда ваша: Польща впала та й вас роздавила!»
Сьогоднішні покоління польські і українські побачили свої помилки у співжитті, не побачила того Росія і росіяни. А Митрополит бачив християнським серцем не історичні дійсності, бо глибоко не був професійним політиком, хоч за світським званням був правником. Польський кардинал Пузина говорив, що Митрополит керував Церквою не як єпископ, а як політик. Помилявся кардинал. Митрополит знав, що марксистський більшовизм впаде, не зможе встояти проти Божого ладу у вселенній, знав, що гітлерівська Німеччина програє війну вже на її початку. Це йому напевно сказав шеф німецької розвідки Канаріс, який був у Митрополита двічі, як сказав і генералові Франкові в Іспанії. Митрополит жив Божим словом і в ньому читав про долю тих, що намагався творити свій світ без Бога, творити нову людину без непотрібного їм Божого образу і подоби. То не політика, а пустий і нікчемний спротив Богу Творцю. Метушаться, вимислюють суєтне, а Господь хіба лиш посміється з них… (Псалом 2).
Митрополит жив великою вірою у Христа Господа і Спаса, з вірою творив і ніколи не боронився перед всіма закидами, оскаржуваннями, навіть глумами та іншою людською злобою. Він ніколи не оборонявся, як це роблять політики перед світом чи своїми політичними противниками, опозицією. Він мовчав і терпів. На суді перед Пилатом Ісус мовчав, аж Пилат дивувався (Мт. 27, 12-14). Цю думку розумно подав польський редактор Ян Токарський, даючи обгрунтовану характеристику побожности і шляхетности Слуги Божого Андрея, який на всі закиди проти нього мовчав і не оборонявся. Його мовчанка була багатомовна, але ніким не розгадана, рід таїнственного, якоїсь таємничости з високим відданням себе Божій волі, яка не може бути збагненна звичайним людським розумом, інтелектуальними здібностями чи іншими душевними природними силами, а воля ця є найбільшим Таїнством Триєдиного Бога, на що наголошував сам Ісус Христос словами: «І ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити!» (Мт. 11,27).
Ян Токарський пише: «Належав (Митрополит) до людей, чиї заслуги приписують іншим, собі залишають і казав — роблю все тільки працю, те, і тільки те, що видається мені вказаним і корисним для добра моєї вівчарні, моєї єпархії».
Був надзвичайно простодушною особою. Редактор Токарський зазначав: «Мав простоту дитини і відомо, як безмірно трудною до аналізу і зображення є простота. Тому так нелегко коментувати деякі його слова, вчинки, листи, вказівки, поведінку. Це зауважила вперше його мати (мама є найкращим спостерігачем за своєю дитиною і всякий діагноз лікар ставить на основі акуратного спостереження і слів мами!), яка казала про юнака Романа, коли йому було 14 років, і його зріст сягав вже двох метрів: «Мій коханий син такий «великий», а є такий дитинний (дитячий) на свій вік». Ту дитячу свіжість душі, — доповнює Токарський, — усміх, зацікавлення, чар поведінки тим захоплював усіх, хто його пізнав». Вмів говорити з малим і дорослим, вченим і простим дядьком, веселим і сумним, або як англієць каже: the man for all season…
Мав душу, відкриту на кожен подих Божої благодаті, що нелегко зрозуміти для грішної людини. Тим він заслужив би на світський титул з високим змістом, який дала йому історія. Він аристократ духу!
о. доктор Іван Музичка
Стаття вперше була надрукована в часописі «До світла» (№10-11, 2010 р.) у Римі
