З чим вернулись ми з Риму?
Ми були свідками й учасниками акцій історичної міри в церковно-політичному, релігійному і культурному значенні. Храм Св. Софії у сусідстві будинку Українського Католицького Університету та Малої Папської Семінарії високими церковними достойниками, численними акредитованими у Ватикані дипломатами й Святійшим Отцем високовартісним церковним і культурним центром, який буде у вічному місті свідком української слави, живого християнського духа українського нескореного народу та його стремлінь до мистецької краси, до волі і до Божої справедливости. Хоч домінуючим був релігійний аспект торжеств, то все ж таки у промовах Святійшого Отця у храмі, та сенатора італійського сенату Юлія Андреотті на урочистому концерті були екскурсії у славне історичне минуле українського народу, до його вірности Христовій Церкві та непоборности його самобутнього духа як в історичних так і в модерних часах. Сенатор Ю. Андреотті так і сказав: «Ми маємо у Римі сотні святинь, стільки ж музеїв, та тисячі історичних пам’ятників. Нам здавалось, що до нашого Риму нічого вже більше додати не можна. Але прийшов до нас новий український Ісповідник віри і додав до Риму прекрасний храм Св. Софії, який зв’язуватиме Рим із культурою, вірою і духом східніх народів». Присутність найвищих церковних достойних осіб, одинадцяти кардиналів і між ними їх Еміненції Де Фюрстнберґа, Тіссерана, та Архиепископа Бріні, на кожній із церковних та світських імпрез свідчила про вийняткове значення подій. Стільки українських людей і таких українських імпрез Рим ще не бачив, а «Дейлі Амерікан» писав, що «Рим перетворився у Київ». Але офіційний Рим, зглядно Ватикан, був у клопоті. Оцей непокірний український в’язень, якого дипломатичною дорогою звільнив із заслання саме оцей офіційний Ватикан, створює для нього поважні проблеми, як подали європейські пресові аґенції. Йшлося про Синод Українських Єпископів, проблему, яка може й «спортила» деякі напрями ватиканської екуменічної політики, але яка також скріпить українську Церкву на прийдешні століття. Хоч замкненими були усі: офіційні передсинодальні рухи, як і самий Синод, то з певністю треба визнати, що заходи до скликання його не були легкі і приємні. І коли в суботу вечером після торжественного посвячення храму Св. Софії Блаженніший Кир Йосиф офіційно проголосив що Синод відбудеться, а наступного дня Святійший Отець таки прибув до «Малої України» в Римі і поблагословив храм, то стало тоді ясним, що наступив певний злам у ситуації. Своїм приїздом Святійший Отець акцептував скликання Синоду і як не декляративно то хоч фактично прихилився врешті до зібраних там наших Владик, до тисячів українських мирян та їхніх інтенцій. Колись Святійший Отець закликав гаряче нас, і нашу Ієрархію бути об’єднаними. Сьогодні він побачив цю єдність на ділі: єдність Владик, духовенства і мирян – єдність Церкви. Приявність Префекта Східньої Конґреґації і других високих достойни-ків додавала присутним мирянам добрих надій.
Патріярхат №3, вересень 1969
