>
Моя родина – то Церква, клир і руський нарід.
Сильвестр Сембратович
Шляхетний рід Сембратовичів із Лемківщини відіграв важливу роль у релігійному, культурному та громадському житті українців Галичини ХІХ століття. Його представники були відомими громадськими та церковними діячами, а двоє з них обіймали найвищу тоді в Українській Греко-Католицькій Церкві посаду – Галицького митрополита. Двоє митрополитів: Йосиф Сембратович (1821–1900, на митрополичому престолі 1870–1882) та Сильвестр Сембратович (1836–1898, на митрополичому престолі 1885–1898) сукупно очолювали Галицьку митрополію понад чверть століття. Обидва належали до однієї гілки священничої династії, корені якої сягають ХІV століття. Дві версії про походження прізвища достойників зафіксував дослідник Ігор Чорновол. Згідно з першою Сембратовичі походили із села Виссов Бицького деканату; фундатором цього роду був солтис Виссовський, у якого було семеро синів. Отже, прізвище походить від словосполучення «сім братів». Згідно з другою версією предки Сембратовичів належали до шляхти чеського походження, що переселилась у Сандеччину, і їхнє прізвище походить від виразу «я сем брат» – «я є брат».
Глави Української Греко-Католицької Церкви (кожен у свій час) Йосиф та Сильвестр Сембратовичі були інтелектуалами, здобули європейську освіту, з великою любов’ю до рідного народу прагнули берегти традиції Церкви, жертовно й віддано працювали для духовного відродження пастви. Однак їхні дії були не завжди зрозумілі сучасникам, часто супроводжувалися закулісними політичними інтригами, що, зрештою, призвело до несправедливого призабуття. Тривалий час діяльність митрополитів Сембратовичів висвітлювали лише діаспорні видання. Тільки після здобуття незалежності України до цих постатей виник науковий інтерес істориків, які присвятили їм чимало досліджень.
Йосиф Сембратович
Високопреосвященний владика Йосиф Сембратович народився 8 листопада 1821 року в Криниці Мушинського деканату на Лемківщині, де його батько, отець Теодозій, був парохом і деканом. Богословську освіту здобував спершу в так званому Цісарському конвікті, відтак вивчав богослов’я у Віденському університеті, який закінчив 1845 року. Того самого року отримав священничі свячення. Незабаром у Богословському інституті Святого Авґустина (так званому «Авґустинеумі») у Відні отримав звання доктора богослов’я. Обіймав важливі посади префекта Львівської греко-католицької духовної семінарії з 1850 року, віцеректора греко-католицької семінарії у Відні з 1852 року, професора Святого Письма у Львівському університеті з 1861 року, референта-помічника Львівської греко-католицької консисторії та архиєпархіального екзаменатора з 1863 року. 24 квітня 1865 року став титулярним Назіянським єпископом. Відтак був адміністратором Перемиської греко-католицької єпархії від 1 жовтня 1867-го до 26 травня 1872 року, Галицьким митрополитом у 1870–1882 роках. У1882-му під політичним тиском зрікся митрополичої кафедри, і Папа Лев XIII прийняв це зречення. Відтоді Йосиф Сембратович перебував у Римі, отримав титули Тедозіопольського архиєпископа, римського графа, обіймав посади радника Конгрегації поширення віри, голови комісії з ревізії церковних книг та інші. Помер 23 жовтня 1900-го на 80 році життя і був похований на цвинтарі «Кампо верано» в Римі. Стараннями кардинала Йосифа Сліпого в 1973 році прах митрополита перенесли до новозбудованого собору Святої Софії УГКЦ в Римі.
Митрополит Йосиф Сембратович ревно беріг традиції та привілеї Греко-Католицької Церкви, але не міг вплинути на складну політичну ситуацію в Галичині. Через польські інтриги проти нього в цісарському дворі, поширення москвофільства, яке підтримувала частина вищого галицького духовенства, протести греко-католицького духовенства проти реформування чернечого ордену василіян єзуїтами і через перехід священника Івана Наумовича та ще кількох на православ’я на вимогу цісаря Франца Йосифа І Сембратович у 1882 році, як уже було сказано, залишив митрополію та поїхав до Риму. Але й там до останніх днів відстоював справи рідної Церкви. Завдяки цьому митрополиту, який ініціював боротьбу з пияцтвом в українському народі, почалася нова епоха в економічному розвитку українців Галичини, бо завдяки тверезості поліпшився як матеріальний добробут, так і моральний рівень народу. Зі справжньою апостольською ревністю владика Йосиф провадив численні канонічні візитації деканатів і парохій, велику увагу приділяв вихованню майбутніх священників, дбав про оновлення й реставрацію внутрішнього простору Архикатедрального собору Юра у Львові.
Портрети Йосифа Сембратовича
Варто не забувати, що в ХІХ столітті візуальна репрезентація церковних діячів була не лише проявом пошани, а й частиною ширшої культури публічної легітимізації їхнього авторитету. Особливу роль у цьому відігравали офіційні портрети, які закріпляли єрархічний статус духовних осіб та закарбували образи видатних діячів і для сучасників, і для майбутніх поколінь. Портрети Йосифа Сембратовича, що зберігаються в музейних збірках, виконані в різний час. Серед митців, які зверталися до образу єпископа, є відомі, а також ще не встановлені особи.
Передусім варто зазначити, що в літературі трапляються твердження, що Йосиф Сембратович, зображений на портреті авторства Теофіла Копистинського зі збірки Львівської національної галереї мистецтв ім. Бориса Возницького (Ж-6126; полотно, олія, 249×163 см). Проте насправді на цьому полотні –Холмський греко-католицький єпископ Михайло Куземський. У Львівському історичному музеї зберігається портрет (Ж-1141; полотно, олія, 63×50 см), на якому, згідно з каталогом Сергія Богданова «Портрет: каталог / Львівський історичний музей», зображений Йосиф Сембратович. Зупинімося на ньому докладніше.
Свого часу цей портрет був у збірці Національного музею ім. короля Яна ІІІ у Львові. Він став власністю Львівського історичного музею з 1940-го, коли відбулося реформування львівських музеїв радянською владою. В ілюстрованому каталозі живописних портретів із фондів Львівського історичного музею Сергія Богданова зазначено, що це твір невідомого художника без авторського підпису чи монограми, а ім’я портретованого подане під знаком питання, однак зіставлення образу з іншими графічними портретами зі збірки Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького дають підстави стверджувати, що на портреті зображений саме Йосиф Сембратович. Бачимо схожість характерних рис обличчя: відкрите високе чоло, надбрівні дуги, форма носа й підборіддя, зморшки тощо. На цьому портреті невідомий автор малює владику до пояса в легкому повороті вправо. Єрарх традиційно зображений у єпископських темно-синіх ризах на нейтральному темному тлі з численними нагородами на грудях, які є яскравим кольоровим акцентом твору. Темне, але вже посріблене сивиною волосся, зачесане назад, відкриває високе чоло. Погляд спрямований повз глядача, хоч і виразний, проте більш умиротворений, спокійний. Наш аналіз цього портрета спонукає зробити висновок, що він потребує подальшого дослідження для уточнення ідентифікації зображеного на ньому діяча.
Портрет Йосифа Сембратовича більш приватного характеру зберігається тепер у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (Ж-2142; полотно, олія, 56×45,5 см). Портрет не підписаний, перебував у Допоміжному фонді музею, звідки в 2003 році переведений у Основний фонд живопису та заінвентаризований як портрет Йосифа Сембратовича пензля невідомого автора.
Цей погрудний фронтальний образ Глави УГКЦ в священничій рясі малиново-пурпурового кольору на нейтральному зеленкавому тлі, очевидно, мальований з натури, бо бачимо на ньому обличчя старшого чоловіка, густо всіяне глибокими зморшками, який має сиве, аж біле волосся. Погруддя владики подане без додаткових атрибутів влади. Єдиною окрасою є золотий хрест на грудях на широкому ланцюжку. Варто зазначити, що в останні роки життя Йосиф Сембратович займався церковними справами і проводив час у молитві, носив звичайну чорну священничу рясу без жодних відзнак, щоб уникати надмірної уваги до своєї особи.
Проникливий погляд сіро-голубих очей, що дивляться з-під насуплених сивих брів, спрямований на глядача. Можемо припустити, що цей портрет був намальований у час відзначення 50-ліття священства владики Йосифа в листопаді 1895 року. Ювіляр бажав якнайтихішого святкування цієї події, однак на знак пошани до нього зі Львова до Риму прибули паломники під проводом кардинала Сильвестра Сембратовича та єпископа Юліяна Пелеша, які привезли привітання від всього духовенства та всіх вірян трьох єпархій галицької України. Майстерність виконання цього портрета, його простота і щирість дають підстави зачислити цю пам’ятку до кращих портретних зображень Йосифа Сембратовича (іл. 3).
До слова, для порівняння портретних рис владики Йосифа Сембратовича авторка цих рядків використала тиражовані зображення його портретів другої половини ХІХ століття з відділу графіки Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, які свого часу друкували у віденських друкарнях.
Ці прижиттєві портрети єрарха, за монограмою Dauthage, належать одному автору – Адольфу Даутгаґе (1825–1883), австрійському художнику і графіку, автору численних портретних літографій перших осіб імператорського двору, багатьох релігійних діячів та відомих тогочасних осіб. Очевидно, Даутгаґе був у Відні найкращим, найпрестижнішим літографом, тому саме йому довірили портретувати новопризначеного митрополита Йосифа Сембратовича. Одне із зображень митрополита – графічний погрудний портрет, видрукуваний у Відні в друкарні Шілінґа (Гн-4425, папір, друк, 23,6×20,1 см, а також 63×46,1 см), що надійшов до збірки НМЛ із музею НТШ. Це друк із літографії на бежевому папері прямокутної форми, наклеєному на більший формат паперу білого кольору.
Постать митрополита розвернута на три чверті. Це чоловік середніх літ із крупними й виразними рисами обличчя та чітко окресленими носогубними складками. Відкрите чоло, середньої довжини хвилясте волосся зачесане на проділ. Гострий погляд очей спрямований уперед. Скромний священничий одяг із білим комірцем прикрашає на грудях хрест на широкому ланцюжку. Внизу, в правому куті, бачимо скісний підпис автора, а на білому форматі під зображенням – напис прописом німецькою Josef Sembratowich. Ця робота відзначається майстерністю виконання та влучною характеристикою образу. Автор акцентує увагу на обличчі портретованого, яке пластично моделює світлотінню, вміло підкреслюючи індивідуальні риси та особливості вдачі єпископа: енергійність, цілеспрямованість, розум, освіченість.
Друге графічне зображення – це репрезентативний портрет Йосифа Сембратовича, що також був видрукуваний у віденській друкарні Шілінґа за рисунком Адольфа Даутгаґе та монограмою Dauthage (Гн-4615; 1876 р.; папір, літографія, 62,5×44,5 см). Літографія виконана на сірому папері, вирізана овалом і наклеєна на білий аркуш більшого розміру. Зображення належить до типу парадного офіційного портрету іконографічної традиції ХІХ століття. Композиція ретельно вибудувана для акцентування на духовному авторитеті та величі постаті. Це поколінне зображення чоловіка старшого віку, що сидить у кріслі, розвернений на три чверті. Образу притаманні чіткі, виразні риси обличчя, високе чоло, крупний ніс, тонкі вуста і характерна ямка на бороді. Волосся хвилясте, середньої довжини, зачесане на проділ. Гострий, впевнений погляд очей спрямований на глядача. Особливу увагу художник приділяє деталям одягу митрополита: на ньому архиєрейська мантія, рясно драпірована, із широкими складками, які надають фігурі монументальності. Мантія оздоблена характерними прямокутними нашивками, а візерунки на ній виконані з точністю та тонкою декоративністю, що властиві академізму. На грудях – масивний хрест, інкрустований камінням. Права рука з перснем лежить на колінах, ліва – на бильці крісла. Праворуч від постаті – архиєрейські символи: митра, жезл та шестираменний хрест. Митра оздоблена коштовними матеріалами та увінчана хрестом. Внизу, ліворуч по діагоналі, бачимо підпис автора, а нижче, під зображенням на білому аркуші – пояснювальні написи на дві колонки: ліворуч – тодішньою писемною українською мовою, прийнятою в Галичині, праворуч – латиною.
Графічний портрет митрополита Йосифа Сембратовича – це не просто репрезентація особи високого сану, а витончено зрежисований образ духовного лідера, що перебуває в прямому контакті з глядачем. Його погляд – пряма комунікація, що утверджує авторитет і водночас викликає довіру. Символіка архиєрейського облачення, положення рук, предмети на столі та композиційний простір творять складну систему знаків, які не тільки інформують, а й формують духовно-психологічну ауру особистості митрополита як пастиря, просвітителя та морального авторитета.
Сильвестр Сембратович
Наступником Йосифа Сембратовича став його племінник Сильвестр Сембратович, який рано осиротів, втративши батька. Завдяки опіці та матеріальній підтримці свого дядька юнак здобув добру богословську освіту й упевнено торував свій кар’єрний шлях. Сильвестр Сембратович став адміністратором митрополичого престолу у дуже напружений час після зречення владики Йосифа. Цей єрарх прагнув зберегти ключову роль Церкви в політичному житті українського суспільства Галичини, однак через інтелігентність і тактовність йому було складно домогтися від вірних послуху. Водночас владика Сильвестр був першим Главою УГКЦ, що відкрито виступив проти русофільства й послідовно сприяв посиленню позицій українських народовців. Також він видав перший молитовник народною мовою у 1879 році. А ще започаткував процес для майбутнього перетворення Церкви на модернішу українську національну інституцію, що вповні розвинувся вже за часів Митрополита Андрея Шептицького.
Народився Сильвестр-Самуїл Сембратович 3 вересня 1836 року в селі Дешниця Ясельського повіту на Лемківщині в священничій родині. Батько, отець Антоній, був дуже побожний і шанований вірянами священник. Мати, Анна, теж походила зі священничої родини Вислоцьких із села Флоринка. Після смерті батька 1848 року Сильвестр за підтримки родини, зокрема стрийка отця-доктора Йосифа Сембратовича (щоразу брав племінника зі собою в поїздки), здобув можливість навчатися в гімназіях Перемишля, Львова, Відня. У 1853 році Сильвестр Сембратович вступив до греко-руської Колегії Святого Атанасія в Римі, студіював богослов’я та філософію в Колегії Папи Урбана VIII в Римі (1856–1861). У 1860-му отримав священничі свячення та 20 червня 1861 року здобув ступінь доктора богослов’я.
Повернувшись у Галичину, спершу виконував обов’язки вікарія у свого діда – отця Сильвестра Вислоцького – у Флоринці, а також дядька – отця Михайла Криницького – в селі Тиліч біля Мушини в 1861–1862 роках. Обидві парохії належали до Перемиської греко-католицької єпархії. В 1863–1873 роках Сембратович був префектом Львівської духовної семінарії, професором догматики спеціальної Львівського університету, доцентом фундаментального богослов’я (номінацію цісаря на цю посаду отримав 3 грудня 1869 року). Із 1867-го – радник Ради в справах Церкви, у 1873–1877 роках – професор богослов’я Львівського університету, декан університету (1873–1880), радник митрополичої консисторії (з 1877 року), архипресвітер Львівської митрополичої капітули (з 1878 року).
28 лютого 1878-го отримав єпископські свячення під титулом Юліополітанського єпископа і 1879 року став єпископом-помічником Галицького митрополита Йосифа Сембратовича. Після усунення владики Йосифа в 1882-му став адміністратором Львівської архиєпархії. У 1885 році був інтронізований як Галицький митрополит. Відповідний статус забезпечував архиєреєві місце в Галицькому сеймі, де він був віцемаршалком. У 1885–1898 роках Сильвестр Сембратович був членом Палати вельмож австрійського парламенту. В 1895-му став третім у історії УГКЦ митрополитом (після Ісидора і Михайла Левицького), отримавши сан кардинала. 7 грудня 1895 року цісар у Відні вручив Сильвестрові кардинальську шапочку та орден Залізної корони І ступеня 1893 року. Помер митрополит 4 вересня 1898 року у Львові, похований в крипті собору Святого Юра.
Зі спогадів сучасників, був дуже скромним і побожним. При неурядових оказіях можна було побачити його зодягненим у просту блузу й кашкет. У своєму заповіті просив, щоб для похорону не витрачали коштів на вінки, квіти та пишну процесію, а спрямували гроші на благодійність. Свій маєток митрополит і кардинал заповів розподілити між інституціям, що опікувалися вдовами, сиротами, василіянськими монастирями та робітничою бурсою. Любив годувати кроликів (мав їх 150 різних порід), коней. Займався фотографією, любив грати в кеглі. До речі, лемківської вимови цей Глава УГКЦ так і не позбувся до смерті.
Портрети Сильвестра Сембратовича
Кардинал був публічною особою, брав участь у багатьох знакових для української Галичини урочистостях, тож його худорляву харизматичну постать можна було легко впізнати на численних історичних світлинах та живописних творах кінця ХІХ століття. Активна діяльність архиєрея на церковній ниві не могла залишатися поза увагою тогочасних митців, котрі використовували його постать навіть у шаржах і карикатурах, що друкувались у тогочасній пресі. Для прикладу, Корнило Устиянович виконав карикатурний образ єзуїта, мальований для сатиричних часописів «Зеркало» і «Страхопуд». Ймовірно, довготелесого чахлика в окулярах художник скопіював з високої худорлявої постаті Сильвестра Сембратовича. Але релігійні діячі Львова з’являлися на замовних портретах і як моделі, і як замовники. Саме з цієї причини два знані львівські художники – Олександр Августинович (1865–1944) та Іван Труш (1869–1941), а також інші невідомі автори створили портрети Сильвестра Сембратовича на замовлення й зафіксували величний образ митрополита.
Найбільш раннім серед зображень є графічний портрет Сильвестра Сембратовича 1885 року зі збірки Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (Гн-4616; папір, літографія, 47,7×33 см). Довгий час цей твір зберігався в Науково-допоміжному фонді музею і лише в 2001 році був переведений до Основного фонду графіки. Невідомий художник відтворив образ щойно інтронізованого Галицького митрополита і Львівського архиєпископа, на що вказує пояснювальний напис під портретом прописом на 12 рядків тогочасною писемною українською мовою. Це поясне зображення владики в анфас у священничому вбранні з хрестом на грудях. Увагу привертають характерні риси: видовжене обличчя чоловіка середнього віку, акуратно зачесане назад волосся, високе чоло, окуляри в тонкій оправі. Погляд упевнений, спрямований повз глядача, передає дух, велич й аристократизм портретованого.
Ще один графічний портрет Галицького митрополита Сильвестра Сембратовича того самого часу з церкви Богоявлення Господнього в селі Кугаїв (накладом владики Чеховича, 1885 рік) – це фотогравюра з друкарні Fr. Hanfstaengl. На цьому портреті Сильвестр Сембратович зображений сидячим у кріслі на нейтральному тлі. Постать закомпонована по центру на три чверті розвороту ліворуч. Священниче вбрання прикрашає хрест на грудях і широкий пояс, кінець якого задрапірований в складки на колінах портретованого. Кисті рук легко спираються на бильця крісла. На правій руці у нього митрополичий перстень. Постава й зосереджений вираз обличчя портретованого притаманні зображенням репрезентативного типу. Внизу є підписи й митрополичий герб.
Українські митці малювали портрети переважно греко-католицьких священників, а польські та вірменські – римсько-католицьких. Однак насправді вибір замовника підпорядковувався значно ширшому ряду обставин, які враховували його задум і смак. Тож було б недоречно стверджувати, що вирішальним критерієм, за яким замовник обирав митця, був саме етнонаціональний. Ось і тут бачимо, що прижиттєві портрети кардинала створював вірменський католик Олександр Августинович. Очевидно, тоді згаданий митець належав до найбільш знаних львівських портретистів. 1890 року він оселився у Львові після успішного навчання в Кракові, Мюнхені та подорожей Італією й Угорщиною. Тому його підхід до створення портрета владики базований на класичних зразках європейського мистецтва. Митець наслідував своїх учителів – Фелікса Шиналевського, Владислава Лущкевича та Яна Матейка.
Олександр Августинович закарбував образ Сильвестра Сембратовича в сані кардинала на кількох живописних роботах. Дві з них зберігаються в музеях Польщі і лиш одна в збірці Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького (Ж-89; полотно, олія, 56,5×76 см). У 1940 році цей портрет перейшов зі збірки Національної галереї міста Львова, якій був подарований між 1906 та 1924 роками власником ресторану «Під трьома коронами», юристом за фахом Міхалом Тепфером. Будучи людиною творчою й талановитою, Тепфер тримав ресторан на вулиці Шевській, де на початку ХХ століття збиралася львівська богема. Завсідниками закладу були представники української та польської творчої еліти. Маючи гарну колекцію мистецьких творів, цей добродій частину збірки подарував картинній галереї міста.
Ескіз портрета владики 1896 року, очевидно, був одним із підготовчих етапів для створення монументального твору на замовлення, зроблене для Галицького сейму. Твір має горизонтальний формат, на ньому є підпис автора латиною –Augustynowicz. На підрамнику міститься напис – Kardynat / Augustynowicz; наліпки: НГМЛ 62/II / Augustynowicz Aleksander / Szkic do port. Kardyn. Sembratowicza; 2 (?); H /…/ 12 LIP. 1940 / VII/85.
На ескізі художник зобразив повнофігурну сидячу постать Сильвестра Сембратовича в інтер’єрі храму. За характером це доволі «приватний» портрет, попри всю офіційну репрезентативність. Яскравий колористичний акорд творить пурпурова мантія кардинала. Августинович експресивно узагальнив кольорові площини й водночас гармонійно поєднав теплі та холодні барви колірної гами та ескізні мазки і плями з чіткими лініями, наповнив композицію численними символічними речами. Перед владикою – розгорнута книга, мантія, що драперією спадає зі стола, і великий декоративний свічник.
Попри складну композицію, увага глядача зупиняється на обличчі портретованого, яке митець змальовує з особливою точністю й увагою. Зосереджений погляд владики спрямований безпосередньо на глядача, і цей зоровий контакт є важливим елементом у прочитанні образу в цілому, вирізняється емоційною замкнутістю та інтимністю (іл. 7).
Остаточна версія портрета кардинала Сембратовича 1896 року зберігається в Національному музеї Кракова (MNK II-b-226; полотно, олія, 212×300 см). Це монументальне офіційно-репрезентативне полотно, яке демонструє майстерність успішного митця-портретиста. До 1919 року цей портрет прикрашав приміщення Галицького крайового сейму (головний корпус ЛНУ ім. І. Франка), для якого і був замовлений. Але після Першої світової війни полотно передали до Краківського музею. Цьому зображенню, на відміну від попереднього ескізу, притаманна значна увага до деталей, зокрема в декоруванні тла, які дещо відволікають від обличчя портретованого й послаблюють психологічне навантаження. Попри це, увагу глядача притягує спрямований на нього проникливий погляд архиєрея (іл. 8).
Августинович створював портретні образи, наслідуючи найкращі зразки європейських академічних шкіл. На тлі інших портретів автора портрет Сильвестра Сембратовича в інтер’єрі постає як непересічний експеримент із образом публічної особи. Внутрішній простір полотна доволі камерний і приватний за характером. Ще з доби Відродження інтер’єр на портреті розповідав про портретованого не менше, ніж його одяг чи інші атрибути. Тому оздоблення храму вибране не випадково. Вірогідно, Августинович зобразив кардинала в інтер’єрі церкви рідного лемківського села Дошниця. Цей храм відновили 1884 року коштом митрополита.
Наступний портрет Сильвестра Сембратовича зі збірки Національного музею у Вроцлаві (VIII-2355; дошка, олія, 34×26 см) Олександр Августинович виконав 1897 року, стилістично наслідуючи західноєвропейську традицію репрезентативного священничого, зокрема папського, портрету. На цій роботі зодягнений у червону рясу кардинал зображений півфігурно, в розвороті на три чверті корпуса й обличчя, на нейтральному темному тлі. Подібне виконання (з максимальним акцентом на сан священнослужителя, що виявляється у зображенні одягу та головного убору, із щонайбільшою стриманістю пози, аскетичністю деталей та фокусом на обличчі) наслідує «Портрет кардинала» Рафаеля чи «Портрет Папи Інокентія Х» Дієго Веласкеса (іл. 9).
На особливу увагу заслуговує портрет митрополита Сильвестра, виконаний Іваном Трушем у 1899 році. Ця робота тепер перебуває в колекції Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (Ж-685; полотно, олія; 109×79,5 см). Живописний твір потрапив до НМЛ в 1940-му разом з іншими творами зі збірки НТШ у Львові. Портрет був створений через рік після смерті відомого церковного єрарха на основі світлини як джерела. Його замовило художнику Товариство взаємних убезпечень «Дністер» з метою вшанування пам’яті свого почесного президента. У цій роботі Труш досяг надзвичайної драматичної напруги в трактуванні образу Галицького митрополита і кардинала. Твір загалом належить до найкращих портретних зображень у творчості художника, вирізняється майстерністю живописного вирішення та досконалим рисунком. Вперше це полотно було представлене на огляд широкої аудиторії на Другій виставці Товариства для розвою руської штуки 1900 року (іл. 10).
У радянський період, в 1952-му, портрет, який належав до збірки Львівського музею образотворчого мистецтва (тодішня назва Національного музею у Львові), ледь не був втрачений. Репресивна влада внесла портрети багатьох церковних діячів, серед них і портрет митрополита Сильвестра Сембратовича пензля Труша, до списку «зайвого і політично шкідливого матеріалу», взірці якого «носять відверто націоналістичний характер». Всі «націоналістично шкідливі» роботи комуністи вилучали з музейних фондів і нищили. Твори мистецтва палили в печах Наукової бібліотеки АН УРСР упродовж кількох днів. Така сама доля чекала на портрет Сембратовича, який дивом вдалося врятувати.
Тодішній працівник музею, завідувач фондів Михайло Пигель, який був монахом-студитом, під час перевірки комісії з вилучення творів, які підлягали знищенню, зняв полотно з підрамника, згорнув, як хідник, і постелив під ноги. Згодом портрет реставрували.
Іван Труш зобразив Сильвестра Сембратовича у величавій поставі на кшталт ренесансних папських портретів. Яскравим кольоровим акцентом є червона мантія кардинала. Її барву підкреслює темно-брунатне нейтральне тло, яке контрастує з блідо-вохристим, майже нерухомим обличчям. Пряма позиція спини, складені на колінах руки (не менш виразні за обличчя), проникливий погляд крізь окуляри в делікатній оправі – все це передає складний внутрішній світ людини міцної волі, сильного характеру, непохитних переконань і глибокої віри.
Ще один погрудний портрет кардинала авторства невідомого художника є в збірці Львівського музею історії релігії (Ж-190; полотно, олія, 70×55 см). Це полотно має виразно репрезентативний характер. Припускаємо, що воно було намальоване з нагоди інтронізації Сильвестра Сембратовича на кардинала або ж відразу після його смерті для увіковічення пам’яті.
На портреті духовна особа зображена на темному нейтральному тлі в майже фронтальній, із легким поворотом вправо поставі. На становище моделі в суспільстві вказує вбрання, кардинальська шапочка й ретельно виписані хрест і нагороди. На відміну від інших портретів, бачимо кардинала в мантії, оздобленій білим хутром. Цей портрет вирізняється майстерністю виконання, що проявляється в моделюванні форми та вмінні оперувати кольором, особливо при передачі лесуванням фактури хутра, на контрасті світлих і темних барв. Цей мистецький твір ХІХ століття, очевидно, також виконаний зі світлини.
Варто зауважити, що в той історичний період доступність портретної фотографії не зменшила попиту на малярський портрет. Навпаки, велику кількість, зокрема замовних портретів, художники створювали на основі фотоджерел. Із появою фотографії перед портретистами поставали нові художні завдання, але запит на мистецький портрет пояснювався насамперед тим, що фотографія не могла впоратись із завданнями мистецтва. Як наслідок, порівнюючи живописний твір із фотоджерелом, бачимо, що художник змінює композицію, виокремлює погрудне зображення й особливу увагу приділяє відтворенню лику владики. Зображення Сембратовича є візуально довершеним прикладом репрезентативного портрету з глибоким духовним змістом та вишуканою живописною мовою. Обличчя сміливо модельоване впевненими мазками. Автор уміло поєднує психологізм із парадністю, надаючи образу гідності, спокою та харизми.
У підсумку можна сказати, що митрополит і кардинал Сильвестр Сембратович та його попередник, митрополит Йосиф Сембратович, намагалися реформувати Греко-Католицьку Церкву й творили підґрунтя для майбутньої діяльності Митрополита Андрея Шептицького. Проте епоха останніх десятиліть ХІХ століття, коли діяли митрополити Сембратовичі, все ж була іншою, аніж перша половина ХХ століття, коли жив Митрополит Андрей. Тому галицькі русини-українці не завжди сприймали, часто не розуміли, а відтак і призабули цих церковних достойників.
Портрети митрополитів Йосифа та Сильвестра Сембратовичів є не лише цінними пам’ятками церковного портретного живопису, а й важливими документами історії української церковної еліти. Бо портрет не тільки зберігає риси обличчя людини, а й доносить візуальну пам’ять про неї до наступних поколінь. Портретні зображення владик виконані на зразок давнього єрархічного парадного портрету. Камерні твори невеликого формату представляють провідників УГКЦ – надію й опору українців у складний історичний період. Інформація, зібрана в цій статті з різних джерел, не претендує на вичерпність та остаточність змісту і суджень. Очевидно, що перелік портретів митрополитів Сембратовичів може розширитися, тож ця тема потребуватиме більше досліджень. Адже у вирі історичних подій ХХ століття твори зберігалися в різних українських організаціях, у приватних осіб. Полотна періодично переходили з одних музейних збірок в другі, тому чітко визначити, скільки їх було, годі. Зрештою, ці мистецькі портрети цілеспрямовано нищила радянська влада, щоби затерти пам’ять про великих людей та їхній внесок в історію українського народу, саме тому їх варто пам’ятати.
Роксоляна Козак, завідувачка Художньо-меморіального музею Івана Труша
