>
Про повість Ольги Кобилянської «Апостол черні» до 1994 року мало хто знав. Радянська влада забороняла видання цього твору, вважаючи його ідейно та художньо неповноцінним. Що й не дивно, адже повість розкриває питання формування української нації. Прикладом можуть слугувати такі рядки: «Коли Юліян Цезаревич приїхав одного дня додому, перші слова Дори (його дружини) були: – Як Україна? – Вона є. І як ми самі її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера, що пророчив нам долю нової Греції, завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі».
Літературознавиця Марія Крупа з Тернополя писала про згадану книгу так: «То є вершина творчості О. Кобилянської, квінтесенція її роздумів про історичну долю України та місце інтелігента у цій долі. Із-за високого громадянського пафосу, висловленого у цьому романі, характерні для О. Кобилянської чесність і максималізм, “Апостол черні” був за радянських часів заборонений, хоч західноукраїнська інтелігенція після його виходу у 1936 р. окремою книжкою зачитувалася ним».
Над «Апостолом черні» письменниця працювала багато років. У лютому 1922-го чернівецький літературно-науковий журнал «Промінь» повідомив про завершення написання повісті в двох частинах, яка мала назву «Юліян Цезарович». Твір частинами друкувався в місячнику «Нова Україна» у Празі. Повністю книгу видала 1936 року львівська видавнича спілка «Діло». Твір набув великої популярності та швидко поширився серед населення. Письменниця ж, виступаючи на своєму ювілеї в Коломиї, сказала: «Я щаслива, що мої «праці» найшли відгук в Ваших грудях; мої струни збудили почування в Ваших душах, проникли Вашу духовність».
Одним із головних героїв цього філософсько-патріотичного твору є отець Захарій. Він жертовний і відкритий для потреб оточення, наділений ознаками Доброго пастиря. Сьогодні спробуємо трішки відхилити завісу історії написання «Апостола черні», намагаючись показати, хто ж став прототипом отця Захарія. Хто він – цей Апостол черні? Мовитиметься про священника Костянтина Балицького.
Дитинство, юність і початок священничого служіння
26 липня 1880 року в сім’ї пароха села Спас (давня форма «Іспас». – Ред.) Пістинського деканату отця Володимира (9.ХІ.1847–5.ІІ.1904) і Олени1 з дому Венгриновичів (1858–19.VI.1885) народилися близнюки Климентій і Костянтин. На жаль, Климентій помер ще немовлям. Через п’ять років, повертаючись із Чернівців, їмость Олена застудилася та важко захворіла. Лікарі були безсилими, і в скорому часі хвороба її здолала. Вихованням і навчанням Костянтина займався особисто отець Володимир.
Здобувши хороші знання вдома та закінчивши народну школу, Костянтин продовжив навчання в Коломийській гімназії, ще на той час із польською мовою викладання. Закінчуючи студії, 1901 року юнак увійшов до числа перших 15 випускників Цісарсько-королівської ІІ гімназії з українською мовою викладання у Коломиї. Варто зазначити, що в лютому 1900 року на свято Стрітення Господнього з візитом до коломийських гімназистів приїжджав Станиславівський єпископ Андрей Шептицький. Більшу частину дня владика присвятив спілкуванню з учнями середніх і старших класів, між якими був і юний Кость2. Кир Андрей уважно прислухався до відповідей гімназистів на їхніх заняттях. Після уроків звершив окрему літургію для них у церкві Архистратига Михаїла, де виголосив глибоку проповідь. Зокрема, закликав гімназистів у своїй праці спиратися на Слово Боже, на приклад Ісуса Христа: «… що кожный зъ нихъ повиненъ старати ся, щобы наука и етика Христа були “двигненємъ“ для него самого и для многихъ»3.
Склавши в серпні 1901 року іспит зрілості (отримав атестат про повну середню освіту – Ред.), Кость Балицький розпочав навчання у Львівській духовній семінарії (1901–1905). Закінчивши її, продовжив студіювати богослов’я на одному з найстаріших богословських факультетів Європи – у Карловому університеті Праги (1905–1906).
Перед отриманням священничих свячень 26 лютого 1907 року одружився з Емілією Шухевич (16.ІІІ.1889–9.ІІІ.1942), донькою пароха села Молодятин Пістинського деканату отця Теофіла (15.V.1850–19.VI.1918) й Елеонори з дому Новаківських (21.II.1859–15.IX.1921).
Отримавши свячення з рук Станиславівського єпископа Григорія Хомишина 28 квітня 1907 року, отець Костянтин розпочав служіння як сотрудник пароха в містечку Обертин Жуківського деканату, а з 1 листопада 1908-го по 1 листопада 1918-го душпастирював у Чернівцях в церкві святого Тадея (нині катедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці. – Ред.). Адаптуватися в столиці Зеленого Краю молодому священнику допомагав досвідчений настоятель храму отець-декан Келистин Костецький (12.V.1843–1.ІІІ.1919).
Знайомство з Ольгою Кобилянською
Знайомство з Ольгою Кобилянською, як згадував отець Костянтин, почалося від батька, отця Володимира.
«Одного разу, читаючи львівську газету «Діло», він (батько) із захопленням заговорив:
– А то чудове, просто сатисфакція читати! (саме тоді у львівській газеті «Діло» появився нарис письменниці)
– Що таке, тату? – питаю.
– Кобилянської «Битву» читав?
– Ні ще, татку, – кажу.
– О, то читай, але вголос.
Читаю, та батько удушевлені роблять свої зауваги, підчеркуючи великий артизм, глубоко ніжне чуття»4.
Тож бажання познайомитися з «Царівною Буковини, що заслухана в говір природи, малює її так по-мистецьки» зародилося в юного Костя ще у гімназійному віці.
Збутися юнацькій мрії допоміг отець Келистин. Саме він познайомив Костянтина Балицького з уже відомою на той час письменницею. Пізніше отець згадував їхню зустріч і знайомство так: «Зараз по першій стрічі розговорилися ми, як давні старі знакомі. Незвичайно миле, симпатичне вражіння зробила на мене Письменниця. Поєдинчість, невимушеність, чутлива ніжність, спокійна притишена бесіда, глибоко умні з закраскою болю, добрячі очі, невишукана щирість так і захопила доразу. Чим далі, наше знакомство стало закріплюватися і перейшло у приязнь».
Перебуваючи в Чернівцях, сім’я Балицьких швидко влилася в духовно-культурне та громадсько-політичне життя краю. Отець Костянтин занурився в роботу культурно-просвітницького товариства «Братство святого апостола Тадея». Також, будучи катехитом, значну увагу приділяв викладанню релігії в школах Чернівців. Дружина отця Емілія приєдналася до першого українського жіночого благодійного товариства на Буковині «Мироносиці», а також працювала в товаристві «Жіноча громада на Буковині». Ці товариства дбали про національно-релігійне формування і розвиток буковинських дітей. У 1910 році їхнім коштом була заснована захоронка (дитсадок) у Чернівцях, а на передодні 1914-го – ще один такий заклад у передмісті Калічанка. На той час «Жіноча громада» звертала увагу на піднесення національної свідомості сільського та міського жіноцтва.
У вирі чернівецького життя
Отець Костянтин та його дружина підтримували дружні стосунки з сім’єю рідного старшого брата Емілії Павла Шухевича (13.І.1880–26.ХІІ.1954) – випускника факультету права Чернівецького університету, доктора права, який у той час був суддею в Чернівцях. Дружиною Павла була відома художниця Ірина Величковська (21.ХІ.1885–17.ІІ.1979) – донька отця Теодора (6.ІІ.1846–8.І.1932) і Ольги Шухевич (9.ХІ.1855–26.Х.1935). Ірина була стипендіаткою Митрополита Андрея Шептицького і навчалася в художній школі Олекси Новаківського. Замешкавши у Чернівцях, малювала ікони, портрети священників (зокрема й отця Балицького), розмальовувала церкви у Чернівцях, Більче-Золотому теперішньої Тернопільської області, Молодятині й Печеніжині теперішньої Івано-Франківської області, пізніше – в Римі. У 1945 році сім’я вимушено емігрувала до США. Ірина стала членкинею мистецьких організацій Кракова, «Української спілки образотворчих митців Америки». В «Нотатках з мистецтва» за квітень 1982 року читаємо: «У своїм малярстві була вірна красоті природи, а в своїх портретах, які радо малювала, старалася передати внутрішню і зовнішню вартість і духовну красоту української людини».
Життя сім’ї Балицьких з кожним роком міцніше скріплювалося дружбою з Ольгою Кобилянською. У 1914 році вона переїхала на квартиру, розташовану поруч із церквою та помешканням Балицьких. Отець Костянтин часто навідувався до письменниці, особливо коли йшов до школи. Вона ж любила слухати його розповіді, часто щось занотовувала, переймалася недолею жінок.
Отець Балицький згадував, що кожної неділі бачив Кобилянську в катедральному соборі, а найчастіше – в саду отця Костецького, куди вона залюбки приходила працювати в затишній альтанці.
Випробування війною
На період служіння отця-сотрудника припали важкі часи Першої світової війни. В чернівецькому храмі священники разом із вірянами, як і тепер, молилися за щасливе повернення захисників з фронту, щоб Господь Бог зберіг українських воїнів від смерті й поранень. Парох Келистин Костецький про ті криваві часи в своїх спогадах написав: «Межи упавшими ополченцями лягло, або тяжко раненими зістали много наших парохіян, межи ними тоже Іван Вешньовський, судія з Вижниці». Цього полеглого воїна хоронили з військовими почестями. Над тілом загиблого прощальне слово виголосив отець Балицький: «…чиї груди захистили Чернівці від ворога, чиїми полками відбили москалів, чиїм трупом вкрилися близ Рокітної? Чия кров обагрила зелені ниви Боян, як не українців. Честь твоєму імені, юний козаче, пером тобі рідна землиця. А пам’ять про тебе із роду в рід!». Українського вояка поховали на центральному кладовищі Чернівців, де згодом поставили величний пам’ятник.
У період війни душпастир підтримував дружні зв’язки із українськими січовими стрільцями. Вони йому відповідали взаємністю: писали листи, просили Божого благословення, надсилали стрілецькі поштівки. Одну з них отець Костянтин отримав 18 травня 1916 року від хорунжого УСС, доктора права, адвоката Осипа Суховерського (9.І.1888–24.ІІ.1962) і групи стрільців.
Священник-просвітник у Молодятині
19 червня 1918 року помер тесть отця Костянтина – отець Теофіл Шухевич, і сім’я Балицьких переїхала на парафію до Молодятина, на околиці Печеніжина. Проте зв’язок із письменницею не перервався: вони листувалися, вітали одне одного з Різдвом Христовим, Великоднем, іншими святами.
На новій парафії отець Балицький організував осередок товариства «Просвіта», церковно-читацький хор, драматичний гурток, збудував новий Народний дім. А також публікував статті на релігійно-патріотичну тематику в місячнику «Рідна мова» під редакцією професора Івана Огієнка. Звертався до українців на шпальтах часописів «Покутський вісник» і «Жіноча доля». В збереженому рукописі під назвою «Які суть обов’язки пароха!» основну увагу зосередив на розбудові рідної Церкви, важливості катехизації молоді й людей старшого віку. Якщо парафія страждає через безвірство, то найперше винен у цьому священник, вважав він. «Священик без молитви – що воїн без зброї!» – також наголошував отець у рекомендаціях. Як оратора його запрошували на виступи в громадах найближчих церков, на віча й патріотичні заходи. 20 лютого 1926 року єпископ Григорій Хомишин нагородив душпастиря правом носити пелерину з подвійним рукавом. У грамоті з цієї нагоди було написано «в нагороду за всі прикрості і труди, підняті в поборюванні сектанських агітацій і поширюваних блудних наук».
Отець Костянтин завжди підтримував зв’язки з Шухевичами. 21 серпня 1928 року був запрошений на їхній ювілей у село Тишківці Городенського деканату, де серед інших на фотографії бачимо отця з дружиною Емілією, а знимкував рід Шухевичів у той час Роман – майбутній Головнокомандувач УПА. На світлині присутні ще шестеро священників із родини Шухевичів.
Кобилянська в гостях у Балицьких
Ольга Кобилянська побувала в Молодятині двічі: вперше у 1929-му, а вдруге у 1932-му під час літніх вакацій, тобто в найкращий час, який може бути в підгірському селі. Ось як згадувала про ті відвідини донька отця Балицького – Володимира, яка пам’ятала Кобилянську ще з Чернівців: «Днина звичайно зачиналася у Ольги дуже раненько. Снідання складалося з кави, яйця на м’яко, маленького кусочка булочки з маслом та свіжого меду. Після господарських порад відбувався ранній прохід. […] Вернувши, сідала на лавочку під оріхом, прислуховувалася шумові лісу і по якомусь часі входила до кімнатки, де починала працювати. Часом над писанням посидить без перерви і три години, опісля вийде з кімнати вдоволена і каже: “От гарну партію я собі нині зробила”».
На обід із церкви повертався отець Костянтин, розповідав свіжі новини з буденного життя селян, показував письменниці записані від них збірки слів. Наймолодша дочка священника Любомира задувала, що Ольга була дуже чуйною і доброзичливою жінкою, закоханою в природу: «Прогулюючись стежечкою до потічка, нераз лагідно казала їй: “Не ставай на квіточку й травичку, вони є живі і можуть загинути”. Відпочиваючи вечорами, Ольга Кобилянська дуже любила слухати народні пісні, а особливо гру на сопілці, українські серенади, які виконували закохані хлопці для суджених, збираючись на перелазі». Зі слів пані Любомири, письменниця з цікавістю слухала розповіді її батька, його поради, оскільки він був духовно багатим співбесідником, священником-філософом і розумів душевний стан письменниці.
Увечері приходила листоноша, яка приносила газети та ділилася новинами з навколишніх сіл. Кобилянська дуже любила слухати історії з життя поважних жінок і раділа, коли дізнавалася від них стільки гарних тем. Письменницю часто відвідувала старша жінка, яку звали Базихою: «Пишна господиня, балакала вишуканою мовою і все дивувалася, що така вутленька пані та такі гарні книжки пише».
На сон Кобилянська випивала склянку чаю з молоком, заїдаючи сушеною сливкою, і лягала спати. Літераторка була скромною, тихою, зодягненою в темне. Ніколи не жалілася на неміч. Говорила, що перед нею ще багато праці, щоб закінчити свого «Апостола».
Дванадцять літ роботи
Упродовж 12 літ (1924–1936) письменниця працювала над повістю «Апостол черні», прототипом одного з головних героїв отця Захарія став отець Костянтин Балицький. Символічно, що в рік закінчення повісті від хвороби серця цей душпастир помер. Похований він на цвинтарі в Молодятині поруч із отцем Теофілом Шухевичем та Елеонорою Новаківською.
Письменниця в образі отця Захарія передає життєві будні пароха Балицького, який у повсякденній важкій праці рятує людей від гріха. Нині його кличуть до хворого на кінець села, а завтра він мусить спішити «на похорон до бідної вдовиці, де залишилася купа дітей без хліба». Отець Захарій чує про скарги, що люди починають зневажати закони моралі, беруться жити якоюсь вільною любов’ю, регочуть із його зауваг, аж стає лячно і соромно. Повстають темні духи, що порпаються в його житті, шукають, як здобути перемогу над злом, змінити парадигму й концепцію гріха світу, що насувається лавиною на людство. Отець Захарій відповідає, що «Христос завжди був вибачливий для гріхів тіла… Він волів перебувати у товаристві легкодушних жінок і штукерів, ніж серед фарисеїв – був тієї гадки, що ні одна людина не пропаща, коли її душа не пропаща». І далі: «Тобі буде прощено. Мужчина є духовник, а жінці вільно жертвуватися. Встань і йди, сину».
***
З часу виходу твору минуло вже 89 років, але ця повість актуальна й сьогодні. Через літературний образ отця Захарія пізнаємо велич постаті реальної людини, душпастиря з народу, який на прикладі свого життя мимоволі став уособленням самовідданого, жертвенного духівника, справжнього поводиря свого народу.
Сім’я отця Костянтина Балицького та Емілії Шухевич
Володимира (1908–1994) – випускниця коломийської гімназії. Вийшла заміж за лікаря Богдана Дольницького. Родина виховала двох дітей – Олександру та Ярему. Володимира – авторка спогадів про Ольгу Кобилянську. Все життя прожила в Коломиї.
Ярослав (1910–1987) здобув фармакологічну освіту у Франції. Працював аптекарем у Івано-Франківську. Дружина – Теодозія Попович.
Марія (1919–2002) у 1940-х роках разом із чоловіком Зіновієм Боднарчуком емігрувала до США.
Любомира (1923–2010), за фахом фармацевтка-провізорка, працювала аптекаркою у Коломиї. Чоловік Степан Бабій – ветеринарний лікар. Родина виховала двох дітей – Андрія і Степана. Проживали вони в Коломиї.
Андрій Яремчук
P.S. Висловлюю щиру вдячність за допомогу в отримані матеріалів пані Ірині Баламут (правнучці отця Костянтина Балицького та Емілії Шухевич), а також Андрієві та Юрію Ленцикам (внукам Павла Шухевича та Ірини Величковської).
- Олена – донька греко-католицького душпастиря містечка Кіцмань на Буковині Іларія Венгриновича (1830–VIII.1881) та Михайлини Щуровської.
- Про це читайте в статті Андрія Яремчука. Єпископ Станиславівський Андрей Шептицький і Коломия в 1900 році // Патріярхат 1 (2025).
- Письма зъ краю // Дѣло 5(17).ІІ.1900.
- Ольга Кобилянська. Альманах у пам’ятку її, сорокалітньої письменницької діяльності (1847–1927рр.). Чернівці, 1928, с. 240.
