Літургійна реформа та реконструкція: два шляхи осмислення традиції

Літургійний рух середини XIX – кінця XX століття охопив Захід і привів до Другого Ватиканського Собору та літургійної реформи латинського обряду¹. Цю реформу зазвичай розглядають як велику перемогу, яка повернула Літургії та вірним їхнє гідне місце в житті Церкви. Водночас низка богословів вказують на проблеми розриву з літургійною традицією та необхідність «реформи реформи»². Часто реформованому Заходу протиставляють православні або східні Католицькі Церкви, які, мовляв, не потребували реформ, бо зберегли давню, майже апостольську традицію. Однак, як зауважив Роберт Тафт, така ідеалізація є радше «міфом східної Літургії», аніж історичною реальністю: 

«Коли читаєш, що Отці Церкви кажуть про Літургію, то бачиш, що навіть у ті начебто ідеалістичні часи золото змішувалося з брудом. Кілька прикладів з моєї збірки “Золотий вік” повинні бути достатніми, щоб розвіяти цей міф. Іван Золотоустий в Антіохії (до 398 року), Амброзій у Мілані (339–397 роки), Августин у Північній Африці та Цезарій Арльський (503–542 роки) – всі вони нарікають на проблему пияцтва серед свого духовенства та пастви. Августин навіть мусив застерігати новоохрещених молодих людей, щоб вони не з’являлися п’яними на вечірній службі у день Пасхи. Золотоустий у Константинополі (398–404) звинувачує свою громаду в тому, що вона блукає церквою під час богослужінь і ігнорує проповідника»³.

Ці зауваження Отців Церкви, звісно, не спрямовані проти самої Літургії, а радше проти байдужості та формалізму в її сприйнятті. Проте вони нагадують нам, що ідеалізоване уявлення про золоту добу Літургії є історично хибним. Тому, коли говоримо про реформу, постає ключове питання, до якої саме «кращої», «давнішої» чи навіть «апостольської» форми треба повертатися. Будь-які спроби реставрувати ідеалізоване минуле приречені на розчарування, адже ідеалізація історії завжди є ілюзією. Справжня реформа не полягає у відтворенні стародавньої форми, а у відновленні її живого духу в сучасному контексті.

Пошуки оновлення у XX столітті: від Ватикану ІІ до New Skete

Існує стереотип, згідно з яким питання літургійного оновлення  є забороненим у східних християнських Церквах. Але, як показує історія, кінець XIX і початок XX століття були значущими й у оновленні власної традиції, особливо з боку слов’янських Церков візантійської традиції, які були готові зробити рішучі кроки для відродження церковного життя⁴. Однак історичні події минулого століття унеможливили реалізацію багатьох ідей, пов’язаних з літургійним оновленням Церкви.

Прикладом літургійної реформи в межах візантійської традиції, натхненної ідеями Другого Ватиканського Собору, є Новоскитський монастир (New Skete Monastery). Він був заснований у 1966 році католицькими ченцями візантійського обряду, натхненними східною духовністю та літургійною реформою, запровадженою Другим Ватиканським Собором. Під значним впливом «римської школи» порівняльної літургіки при Папському Східному інституті, зокрема досліджень Хуана Матеоса, а згодом Роберта Тафта, ченці розпочали оригінальний шлях літургійного оновлення. Після переходу до Православної Церкви в Америці (Orthodox Church in America) у 1979 році спільнота продовжила свої роздуми та реформаторську практику⁵. Окрім цього, варто згадати літургійну реформу, що відбулася в каліфорнійському монастирі Преображення УГКЦ (Holy Transfiguration Monastery, Monks of Mount Tabor), здійснену засновником монастиря – архимандритом Боніфатієм Люксом⁶. Обидва ці приклади – важливі свідчення спроб осмислення та оновлення візантійської літургійної традиції у світлі сучасної богословської думки. Обидва демонструють можливість живої рецепції традиції поза її історичними межами, хоча воднораз заслуговують на критику⁷.

У цій статті ми не робитимемо аналізу реформ, здійснених у вже згадуваних монастирях, але окреслимо важливі аспекти в питанні літургійної реформи та cпробуємо відрізнити її від літургійної реконструкції.

Сенс літургійної реформи: відповідальність перед даром традиції

Корінь слова «реформа» (від лат. re означає «знову» та formare – дієслово, що означає «формувати», «створювати») вказує на зміну. У літургійному контексті слово «реформа» набуває специфічного значення, яке відрізняється від загального вживання як «зміни» чи «оновлення». Вона не означає «створення чогось нового», а спрямована на відновлення живого духу Літургії в сучасному контексті. Водночас реформа є вільним актом людини, яка намагається зрозуміти реальність і надати їй форму, зрозумілу для свого часу⁸. Щоб зрозуміти сенс літургійної реформи, необхідно також визначити, що саме ми маємо на увазі під терміном «літургія». Існують десятки визначень, які залежно від підходу наголошують на його етимологічному⁹ або богословському аспекті¹⁰, проте одне з найвлучніших визначень Літургії запропонував Роберт Тафт: «Наша справжня християнська Літургія – це саме життя Христа в нас, життя, яке ми проживаємо і святкуємо»¹¹. Літургія тісно пов’язана з традицією, але це не просто чиясь творчість, а щось, що ми успадковуємо і чого вчимося. Цей дар належить насамперед Богові, який дав його Своїй нареченій, Церкві¹². Томас Потт у своїй монографії, присвяченій питанню реформи у візантійській традиції, «Byzantine Liturgical Reform: A Study of Liturgical Change in the Byzantine Tradition» зауважив, що формування того, що ми називаємо візантійським обрядом, пройшло цілий ряд етапів реформ, які можна простежити, досліджуючи історію візантійського евхологію. За чорнилом на пергаменті стоїть не лише історія тексту, а й історія тих, що ним молилися, тобто те, що ми називаємо молитвою Церкви. Потт зауважив, що, перш ніж перейти до реформи, ми маємо усвідомити нашу відповідальність у формуванні Літургії, яку можна лаконічно окреслити за допомогою трьох рівнів:

* Перший рівень – втаємничення. Він полягає у відкритті в собі «літургійної сутності»¹³ та усвідомленні втілення таємниці Христа, що здійснюється в церковній спільноті¹⁴. Цей рівень, хоч і найменш помітний, є фундаментальним, без нього неможливо говорити про будь-яку реформу.

* Другий рівень – навернення до Літургії. Тут Літургія Церкви стає центральним орієнтиром життя. На цьому етапі не мовиться про пристосування Літургії до вірних, натомість ми прагнемо впорядкувати наше життя відповідно до того, що сповідуємо в Літургії¹⁵. Водночас Літургія не стає ідолом, а відкриває шлях до глибинного співбуття з Христом і є керівною віссю духовного життя.

* Третій рівень – адаптація та відновлення. На цьому третьому і останньому рівні ми можемо говорити про справжню літургійну реформу. вона полягає в пристосуванні Літургії до того, як люди її переживають¹⁶. Однак неможливо наблизитися до цього рівня, не пройшовши перші два.   

Літургійна реформа стосується не лише реформи структур або обрядової форми богослужіння, вона передбачає зміну менталітету, за якої ми спочатку здатні зробити наше життя гідним Літургії, а відтак можемо реформувати Літургію. Поняття літургійної реформи або відповідальності людини перед молитвою Церкви на перший погляд здається досить ідеалістичним, але насправді показує, що підхід до літургійного оновлення має бути глобальним, оскільки Літургія впливає на нас. Іншими словами, вона формує нас, а ми, натомість, формуємо її.

Перейдімо тепер від поняття літургійної реформи до її конкретних історичних проявів. Чи можемо ми справді знайти приклади реформ у процесі становлення Літургії? Як показує аналіз, упродовж історії богослужіння відбувалися різні зміни: одні виникали природно та поступово, другі були результатом свідомих рішень і втручань¹⁷. Проте не кожна така зміна – навіть якщо її можна чітко простежити у структурі богослужіння або в ставленні вірних до Літургії – мала позитивний вплив на її розвиток. Тому не всі такі зміни можна назвати реформами в справжньому сенсі цього слова.

Можу навести кілька позитивних прикладів реформаторського духу із вже згаданої золотої доби Отців Церкви. Константинопольський архиєпископ Іван Золотоустий у своїх проповідях неодноразово напоумляв вірних через їхнє недостойне або несвідоме поводження в храмі Божому, наголошуючи, що справжній храм Божий – це сама людина, а істинне християнське поклоніння здійснюється у внутрішньому житті віруючих. Отже, молитва можлива будь-коли і будь-де, навіть поза стінами храму. Водночас, зі слів святителя, не місце чи час надають зібранням святкового характеру, а саме належний стан душі¹⁸. У цьому, власне, й полягає глибинний сенс літургійної реформи, яка не обмежується лише зміною структури богослужінь чи редагуванням літургійних текстів, але стосується реформи самої людини, покликаної зробити своє життя співзвучним тому, що ми сповідуємо в Літургії.

Від реформи до реконструкції: пастка історизму

Говорячи про літургійну реформу, також знаходимо приклади так званої літургійної реконструкції, тобто відтворення певного літургійного обряду, який був витіснений у ході історії. Цей крок здебільшого виявлявся неуспішним, адже сам собою не спричиняв справжньої літургійної реформи, обмежуючись лише відтворенням минулого. Такі приклади можна знайти в XX столітті, як-от спроба Михайла Скабаллановича (†1931), який у 1912 році зорганізував всенічне богослужіння («историческую всенощную») у Київській духовній академії, яка мала чітко узгоджуватися з нормами Типікону і враховувати всю приписану гимнографічну традицію, а також відповідний їй спосіб виконання. Зазначимо, що вона тривала понад вісім годин, а її підготовка зайняла два місяці й потребувала залучення хору з двадцяти осіб¹⁹. Важливо зауважити, що ідея Скабаллановича полягала не так у відтворенні минулого, як у спробі реалізувати богослужіння відповідно до рубрик Типікону, проте залишила лиш експериментальний слід. 

Ще одним важливим внеском у так звану літургійну реконструкцію є праця Іоаніса Фундуліса (†2007), професора Салонікського університету, який відновив багато літургійних молитов, серед яких часослов «неусипаючих» монахів (ἀκιμήτος ἀκολουθία)²⁰, александрійську Літургію святого Марка, Літургію апостольських конституцій та багато інших²¹. Варто зауважити, що діяльність Фундуліса мала передусім академічний характер: відновлення здійснювалося на рівні факультету й навчального процесу та не набуло широкого розголосу в межах усієї Грецької Православної Церкви. Водночас праці Фундуліса з реконструкції давніх літургійних текстів сприяли глибшому розумінню літургійної спадщини та відкрили можливості для її застосування в сучасному богослужінні. Такий підхід не позбавлений суб’єктивності й потребує критичного осмислення. Показовим прикладом є сучасна, поширена серед Церков візантійської традиції практика святкувати Єрусалимську Літургію святого апостола Якова у день його пам’яті (23 жовтня) лиш один раз на рік²². Проблема не лише в тому, що день святкування, коли стало звичним звершувати Літургію святого Якова, обраний за візантійським календарем²³, а в тому, що спосіб звершення, укладений за пізніми рубриками, істотно відрізняється від автентичного єрусалимського порядку²⁴. Це стосується, зокрема, лекціонаря, не відображає давньоєрусалимської системи читань, а також архітектурного контексту храмів, у яких здійснюється богослужіння, що віддзеркалює пізньовізантійську логіку розуміння храмового простору²⁵. Такий спосіб «відновлення» Єрусалимської Літургії, здійснений у константинопольському богослужбовому та архітектурному контекстах, можна розглядати як ще один прояв  сучасного процесу візантинізації давньої єрусалимської спадщини.

Показовим прикладом сучасних спроб «повернення до джерел» є святкування річниці Першого Нікейського Собору, що відбулося в 2001 році в Оксфорді. В межах цієї події, спираючись на дослідження Іоаніса Фундуліса та Міґеля Арранца в сфері літургійної історії²⁶, була здійснена спроба реконструювати Вечірню так званої Великої церкви – собору Святої Софії у Константинополі – у тій формі, в якій вона, згідно з відомими нам джерелами, звершувалася за відомими нам літургійними джерелами²⁷. Цей експеримент, однак, залишився одноразовою подією і не отримав розвитку. Варто зазначити, що сама структура так званого співаного послідування (гр. ᾀσματική ἀκολουθία) Вечірні історично передбачала участь великої кількості співців, чисельність і функції яких були свого часу організовані на розпорядження імператора Юстиніана для богослужінь у Святій Софії²⁸. Отже, навіть сучасна спроба реконструювати такий чин науково достовірним способом виявилася обмеженою рамками історичного експерименту, ще раз підтверджуючи, що відтворення колишньої форми не може підмінити живої літургійної традиції.

Літургійна криза та Олександр Шмеман

Незважаючи на те, що зазначені приклади, окрім наукових цілей, мали на меті відтворити літургійну практику минулого і повернути їй життя, не можна стверджувати, що вони були успішними або що їх можна вважати прикладами справжнього літургійного оновлення. Як слушно наголосив Олександр Шмеман, справжнє літургійне оновлення полягає у відновленні зв’язку між lex orandi та lex credendi. Тоді як те, що ми називаємо літургійною реформою, теж часто залишається лише «романтичним і ностальгічним пафосом»²⁹, який прагне відродити славу минулого без урахування блага вірних і блага Церкви. На думку Шмемана, головна літургійна проблема полягає в розриві між Літургією, богослов’ям і побожністю. Ця прірва призводить до того, що молитва Церкви перестає відповідати нашому богословському досвіду та внутрішньому сприйняттю Літургії.  Іншими словами, криза, яку він аналізує, є кризою не лише самої Літургії, а й її розуміння – чи то в богословському, чи в духовному ключі. Саме тому для Шмемана справжня літургійна реформа передбачає не лише зміну обрядових форм, а й відновлення живого зв’язку між Літургією як молитвою Церкви (lex orandi) та її вірою (lex credendi)³⁰. Саме тому реформа, на думку Шмемана, це не технічна зміна, а переосмислення Літургії як locus theologicus par excellence, де Церква пізнає істину про себе в Христі.

Реставруючи ікону: пропозиція Петра Ґаладзи

Петро Ґаладза запропонував промовисту аналогію для осмислення процесу літургійного оновлення, порівнявши його з реставрацією ікони. Літургія, із його слів, є іконою християнської реальності – образом, який відкриває нам дійсність Божого Царства³¹. Однак, як і ікона, вона може зазнати спотворень унаслідок історичних нашарувань, богословських полемік або нашої власної побожності, що іноді проєктується на Літургію як на екран особистих уподобань чи естетичних смаків. У таких випадках Літургія перестає бути прозорою до свого архетипу – Христа і, замість відображати боголюдську реальність, стає відбиттям нашої культури або часу. Аналогія з реставрацією особливо промовиста: процес оновлення потребує надзвичайної уважності, бо існує небезпека, очищаючи ікону від нашарувань і бруду, пошкодити її первісний шар. Так само, очищаючи Літургію від історичних накопичень, важливо не втратити того, що становить її глибинну сутність. 

На відміну від Шмемана, який розглядає реформу передусім у площині платонівських ідей – як відновлення внутрішньої єдності між lex orandi та lex credendi, Ґаладза пропонує більш практичний підхід. На його думку, оновлення не може обмежуватися сферою богословського мислення. Не менш важливим є те, як людина діє³². Одним із шляхів формування літургійного богослов’я та побожності він вважає створення можливостей для вірних досвідчити справжні, історично достовірні літургійні структури, жести, тексти й обряди. Як приклад таких відновлених практик він наводить поцілунок миру та читання молитви анафори вголос як вираз спільної молитви всієї церковної громади, чим Літургія в своїй сутності й покликана бути³³. 

Висновки: між пам’яттю і життям

Розрізнення літургійної реформи та літургійної реконструкції дозволяє глибше осмислити сучасні процеси, пов’язані з темою літургійного оновлення. Якщо реформа є живим і відповідальним актом осмислення переданої традиції в світлі потреб сучасності, то реконструкція намагається здебільшого відтворити минуле в його історичній формі. Проте без зв’язку з життям церковної спільноти така реконструкція ризикує перетворитися на «музеєфікацію» Літургії, яка демонструє радше пам’ять про давні практики, аніж служить живому досвіду віри. 

Підсумовуючи сказане, мушу згадати слова видатного патролога й церковного історика Ярослава Пелікана: «Традиція – це жива віра померлих; традиціоналізм – це мертва віра живих»³⁴. Саме в світлі цієї думки стає зрозуміло, що справжня літургійна реформа – це не повернення у минуле, а вірність духові традиції, який робить Церкву живою у кожному часі. 

Християнська Літургія не обмежується літургійним святкуванням, яке є джерелом і вершиною християнського життя, а має тривати і втілюватися в нашому щоденному житті. Те, що сучасні богослови називають «Liturgy after the Liturgy», становить, зрештою, справжній критерій ідеї реформи: її метою є не лише оновлення літургійних структур чи текстів, а перетворення самого життя, щоб воно стало євхаристійним у найглибшому сенсі. Євхаристія охоплює не тільки її святкування, а й те, що випливає з неї. «Літургія після Літургії» – це продовження таїнства в світі, коли благодарення, сопричастя і любов, пережиті в богослужінні, стають формою нашого існування. Саме в цьому полягає найглибший сенс реформи – не лише відновити форму молитви, а зробити все життя спільноти свідченням того, що Літургія є життям.

Василь Побігушко

1. Olivier Rousseau. Storia del movimento liturgico. Lineamenti storici dagli inizi del sec. XIX fino a oggi. Roma: Edizioni Paoline, 1961; Keith Pecklers. Liturgia. La dimensione storica e teologica del culto cristiano e le sfide del domani. Brescia: Queriniana, 2007, p. 117–148.
2. Докладніше про аналіз постсоборової критики див.: John Baldovin. Reforming the Liturgy. A Response to the Critics. Collegeville, MN: Liturgical Press, 2008.
3. Robert Taft. “Presupposti orientali” e rinnovamento liturgico occidentale” // A partire dalla liturgia: perché è la liturgia che fa la Chiesa. Roma: Edizioni Lipa, 2004, p. 29.
4. Прикладом цього є Собор РПЦ 1918 року, який був готовий до радикальних змін для оновлення життя Церкви, але більшовицька революція заблокувала реалізацію цих ідей. Докладніше див.: Hyacinthe Destivelle. La chiesa del concilio di Mosca (1917–1918). Magnano: Qiqajon, 2003; Николай Балашов. На пути к литургическому возрождению. Москва 2001. Варто відзначити також спроби Української Греко-Католицької Церкви в 1930-х роках здійснити літургійне оновлення. Докладніше див.: Josephus Madey. Divina Liturgia in Ecclesia Ucraina. De possibilitate eius revisionis // Bohoslovia 49 (1985) 29–48; Кирило Королевський. Рим і обрядово-літургічні дискусії у патріаршій Київській Вселенській Церкві між двома світовими війнами. Львів 2002; Peter Galadza. The Theology and Liturgical Work of Andrei Sheptytsky (1865-1944) // OCA 272. Roma: Pontificio Istituto Orientale, 2004, p. 245–336; Marcel Mojzes. Il movimento liturgico nelle chiese bizantine. Analisi di alcune tendenze di riforma nel XX secolo. Roma: Centro Liturgico Vincenziano, 2005, p. 207–230; Василь Рудейко. «Христос посеред нас»: Впровадження у літургійне богослов’я Церков візантійської традиції. Львів: Видавництво УКУ, 2015, с. 226–240; Його ж. Liturgical Theology in the Ukrainian Greek Catholic Church: An Attempt at Restoration // Janusz Mieczkowski – Przemysław Nowakowski (ed.), W służbie tradycji i odnowy liturgicznej. 50 lat Instytutu Liturgicznego w Krakowie (1968–2018). Kraków: Uniwersytet Papieski Jana Pawła II, 2019, p. 334–346. Щодо літургійного питання після ІІ Ватиканського Собору в УГКЦ див.: Oleksandr Petrynko. Die Liturgiekonstitution des Zweiten Vaticanums und die Aktuelle Gestalt der Göttlichen Liturgie in der Ukrainischen Griechisch-Katholischen Kirche (UGKK) // Ostkirchliche Studien 60 (2011) 139–156; Daniel Galadza. Die griechisch-katholischen Kirchen und die liturgische Erneuerung. 50 Jahre nach Sacrosanctum Concilium // Hans-Jürgen Feulner et al. (ed.), Erbe und Erneuerung. Die Liturgiekonstitution des Zweiten Vatikanischen Konzils und ihre Folgen. Vienna: Lit Verlag, 2015, s. 95–117. Також варто відзначити літургійне оновлення в Грецькій Православній Церкві, тісно пов’язане з літургійним рухом Ζωή (1907–1960): Yannis Spiteris. La teologia ortodossa neo-greca. Bologna: EDB, 1992, p. 211–224. Збірник присвячений темі літургійного руху: Carlo Braga  – Alessandro Pistoia (ed.), Les mouvements liturgiques: corrélations entre pratiques et recherches: Conférences Saint-Serge 50, Semaine d’études liturgiques, Paris, 23-26 juin 2003. Roma: Centro Liturgico Vincenziano, 2004.
5. Nicholas Denysenko. Liturgical Reform After Vatican II: The Impact on Eastern Orthodoxy. Minneapolis, MN: Fortress Press, 2015, p. 260–262.
6. Andriy Chirovsky (ed.). Following the Star from the East: essays in honour of Archimandrite Boniface Luykx. Ottawa: The Metropolitan Andrey Sheptytsky Institute of Eastern Christian Studies, 1992. Нещодавно вийшли спогади Люкса щодо ІІ Ватиканського Собору: Boniface Luykx. A Wider View of Vatican II. Memories and Analysis of a Council Consultor, Julie Rogers (ed.). Brooklyn, NY: Angelico Press, 2025.
7. Teva Regule. Identity, Formation, Transformation: The Liturgical Movement of the Twentieth Century and the Liturgical Reform Efforts of New Skete Monastery, unpubl. Dissertation, Boston College 2017; Vasyl Pobihushko. La riforma liturgica della Settimana Santa nel rito bizantino: il caso del monastero di New Skete // Eastern Theological Journal 11/2 (2025) [forthcoming].
8. Thomas Pott. Byzantine liturgical reform, Orthodox Liturgy Series 2, St Vladimir’s Seminary Press, Crestwood 2010, p. 77–78.
9. “Λειτουργία”, in Geoffrey Lampe (ed.). A Patristic Greek Lexicon. London, Oxford University Press 1969, p. 795.
10. Concilio Vaticano II, Costituzione sulla Sacra Liturgia Sacrosanctum Concilium, in Documenti. Il Concilio Vaticano II. Bologna: Edizioni Dehoniane, 1966, §10; Robert Taft. “Liturgy” // Alexander Kazhdan (ed.), The Oxford Dictionary of Byzantium. New York: Oxford University Press, 1991, p. 1240–1241.
11. Robert Taft. Che cosa fa la liturgia? Verso una soteriologia della celebrazione liturgica: alcuni tesi // Oltre l’oriente e l’occidente. Per una tradizione liturgica viva, p. 268. Це визначення є лиш одним із тих, що пропонує Тафт. Для ширшого огляду див.: p. 261–276.
12. Idem. Liturgical Renewal in Orthodoxy: Reflections, Cautions, Suggestions // The Greek Orthodox Theological Review 61, 1-2 (2016) 13–14.
13. Ідея «людини літургійної», або homo adorans (людина, що поклоняється), походить з богослов’я Олександра Шмемана, який у своїй фундаментальній праці For the Life of the World (1963) описує людину передусім як істоту, що поклоняється (homo adorans), тобто ту, яка відкриває і реалізує свою людяність у вдячному приношенні світу Богові. Ця концепція прямо протистоїть як секулярному редукціонізму, так і формалізованому «культовому» розумінню Літургії. Для Шмемана Літургія – не лише обряд чи історична форма, а онтологічний вимір людського буття, завдяки якому людина стає тим, ким її задумав Бог, – священником творіння. Докладніше див.: Олександр Шмеман. За життя світу: таїнства і православ’я. Львів: Видавництво УКУ, 2009, с. 34.
14. Pott. Byzantine liturgical reform, p. 87–88.
15. Ibidem, p. 95–96.
16. Ibid., p. 101–102.
17. Спонтанна (добровільна) еволюція стосується впливу та змін у Літургії, спричинених тим, що Літургія виконується в певному культурному контексті і перебуває під його впливом. Іншими словами, це вплив на Літургію, який чинить особа, що її звершує. Натомість під неспонтанною еволюцією ми розуміємо зміни, що відбулися неприродним чином і були спричинені раптовими змінами, які іноді шкодили Літургії, її розвитку та органічній структурі. Докладніше див.: Ibid., p. 80, 149–150.
18. Patrologia Graeca 54, p. 667–668. Аналіз ідей Золотоустого див.: Pott. Byzantine liturgical reform, p. 90–93.
19. Михаилъ Скабаллановичъ. Толковый Типиконъ. Объяснительное изложеніе Типикона съ историческимъ введеніемъ, т. 2. Кіевъ: Типографія Императорскаго Университета Св. Владиміра, 1913, с. 330–336. Що стосується спадщини Скабаллановича і так званої «Київської школи»: Peter Galadza. Baumstark’s Kievan Contemporary, Mikhail Skaballanovich (1871–1931): A Biographical Sketch and Analysis of His Heortology // Robert Taft – Gabriele Winkler (ed.). Comparative Liturgy Fifty Years after Anton Baumstark (1872–1948), p. 761–775; Daniel Galadza. Alexei Dmitrievskii’s “Kyivan School” and the Study of the Euchologion // Ilias Nesseris – al., (ed.). Dmitrievskii’s Euchologia. A Modified English Version of Volume ΙΙ of Aleksei Dmitrievskii’s Description of Liturgical Manuscripts Preserved in the Libraries of the Orthodox East, p. xx–xviii.
20. Ioannes Foundoulis. Εἰκοσιτετράωρον ῾Ωρολόγιον, Θεσσαλονίκη 1977; Василь Рудейко. Часослов двадцяти чотирьох часів: Впровадження. Переклад. Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2017.
21. Ioannes Foundoulis. Θείαι Λειτουργίαι, vol. 3, Θεσσαλονίκη 1994. Вплив Фундуліса на Сербську Православну Церкву можна спостерігати в його спробі відтворити Літургію Апостольських конституцій, яку відправляли в каплиці Богословського факультету в Белграді (Православни богословски факултет): Хризостом Столић (ed.). Литургија апостолских установа, Епархијски управни одбор Епархије жичке 2004. Варто зазначити, що найдавніший евхологій константинопольської традиції містить у своїх заключних сторінках уривки з VIII книги Апостольських конституцій. Пор. Barberini gr. 336, fol. 269v–279r.
22. Вплив ідей Фундуліса помітний в останньому грецькому виданні Літургії святого Якова Ватопедського монастиря (Aфон): Η Θεία Λειτουργία του Αγίου Αποστόλου Ιακώβου, Αδελφού του Κυρίου και Πρώτου Αρχιεπισκόπου Ιερουσαλήμ, Vol. 4: Ερμηνευτικό, Η Μονή Βατοπαιδίου, Αγίου Όρους 2023, 10, 20. Пор.: Ioannes Foundoulis. Θείαι Λειτουργίαι, vol. 3, 85–146.
23. Згідно з давньоєрусалимськими лекціонарями, пам’ять апостола Якова, брата Господнього, першого єпископа Єрусалима, спогадувалася декілька разів у році: 25 грудня (26 грудня) – пророка Давида та апостола Якова; 1 грудня – віднайдення мощей апостола Якова; 18 травня – апостола Якова та інших першоєрархів єрусалимських: Захарія (батька Івана Хрестителя) та Симеона старшого; 25 травня – перенесення мощей Якова, брата Господнього. Докладніше див.: Daniel Galadza. Liturgy and Byzantinization in Jerusalem, Oxford Early Christian Studies, Oxford University Press, New York 2018, p. 257–264.
24. Відновлення святкування Літургії святого Якова пов’язане з ім’ям грецького митрополита   Закінфського Діонісія Латаса: Ἡ θεία λειτουργία τοῦ ἁγίου ἐνδόξου ἀποστόλου Ἰακώβου, τοῦ ᾽Αδελφοθέου, καὶ πρώτου ἱεράρχου Ἱεροσολύμων, ἐκδοθεῖσα μετὰ διατάξεως καὶ σημειώσεων ὑπὸ Διονυσίου Λάτα, ἀρχιεπισκόπου Ζακύνθου 1886. Докладніше про це: Heinzgerd Brakmann. Eine Blume der Levante. Zu den Anfängen der modernen Jakobosliturgie // Peter Bruns, Heinz Otto Luthe (ed.). Orientalia Christiana: Festschrift für Hubert Kaufhold zum 70. Geburtstag, Harrassowitz. Wiesbaden 2013, s. 106–107.
25. Докладніше про це: Galadza. Liturgy and Byzantinization in Jerusalem, p. 18–19. Щодо сучасних рубрик Літургії святого Якова: Η Θεία Λειτουργία του Αγίου Αποστόλου Ιακώβου, Αδελφού του Κυρίου και Πρώτου Αρχιεπισκόπου Ιερουσαλήμ, vol. 4: Ερμηνευτικό, 119–136.
26. Ioannes Foundoulis. Λογική λατρεία, Θεσσαλονίκη 1971, 313–319; Miguel Arranz. L’office de l’Asmatikos Hesperinos (‘Vépres chantées’) de L’ancien Euchologe Byzantin // Orientalia Christiana Periodica 44 (1978) 107–130; Idem. L’eucologio costantinopolitano agli inizi del secolo XI. Roma: Pontificia Università Gregoriana, 1996. 
27. Alexander Lingas (ed.). Vespers According to the Rite of the Great Church of Hagia Sophia, Constantinople for the Vigil of the Feast of the Fathers of the 1st Ecumenical Council at Nicaea. Oxford: St. Peter’s College Chapel, 2001.
28. Елітні співаки, відомі як псалти, складали групу з двадцяти п’яти осіб. Разом із додатковим хором, відомим як анагности, чисельність якого до 612 року зросла до 160 осіб, вони утворили хор безпрецедентного розміру. Докладніше див.: Bissera V. Pentcheva “Liturgy and Music at Hagia Sophia” // Oxford Research Encyclopedia of Religion, https://oxfordre.com/religion/view/10.1093/acrefore/9780199340378.001.0001/acrefore-9780199340378-e-99 (17.10.2025).
29. Alexander Schmemann. Liturgical Theology, Theology of Liturgy, and Liturgical Reform // St. Vladimir’s Theological Quarterly 13/4 (1969) 221–222.
30. Ibidem, p. 219.
31. Peter Galadza. Restoring the Icon: Reflections on the Reform of Byzantine Worship // Worship 65, 3 (1991) 250.
32. Peter Galadza. Schmemann between Fagerberg and Reality: Towards an Agenda for Byzantine Christian Pastoral Liturgy // Bollettino della Badia Greca di Grottaferrata 3/4 (2007) 18–19.
33. Іbidem, p. 26–32.
34. Ярослав Пелікан. Виправдання традиції. Київ: Дух і Літера, 2010.

Поділитися: