Портрети Київських митрополитів ХVІІ століття Рафаїла Корсака, Антонія Селяви і Гавриїла Коленди

Надзвичайно важким періодом для української Церкви – як греко-католицької (унійної), так і православної – вважається ХVІІ століття. Водночас це час, коли після поділів посилилася, хоч і на короткий період, ідея їх духовного єднання. Безсумнівно, переломним моментом стала смерть священномученика Йосафата Кунцевича. Як зазначає отець Кость Панас, вона «припинила релігійну боротьбу двох українських таборів. Сталося те, чого найбільше бажав Йосафат: “Боже, дай мені вмерти за святу єдність!”»¹. Дійсно, на певний час боротьба припинилася, а винуватці вбивства Полоцького архиєпископа, злякані не так докорами совісті, як можливими наслідками своїх дій, принишкли. Винятком став хіба архиєпископ Мелетій Смотрицький, який спершу поїхав у паломництво на Святу землю і в Константинополь, а повернувшись звідти, перейшов до унійної Церкви. Водночас одним із центральних питань порядку денного поділеної Київської митрополії стала справа її об’єднання. З боку унійної Церкви після смерті Київського митрополита Йосифа Велямина Рутського на цьому полі працювали його наступники: митрополити Рафаїл Корсак, Антоній Селява і Гавриїл Коленда. З відстоюванням ідеї церковної єдності безпосередньо був пов’язаний і беатифікаційний процес священномученика Йосафата, що відкривав можливість його канонізації. Тож про цю справу також мали ревно дбати названі церковні мужі – спершу як василіянські архимандрити, потім як Київські митрополити. Ба більше, двоє з них попередньо були наближені до Йосафата, особисто знали його як людину загалом і як духовну особу.

І якщо низку портретів Київських митрополитів Іпатія Потія та Йосифа Велямина Рутського у різних варіантах, навіть враховуючи факти їх послідовного нищення росіянами та їхніми колаборантами, ще можна було відшукати хоча б у пізніших копіях (і навіть в оригіналах), то зображення унійних митрополитів ХVІІ століття знайти досить складно. Ця проблема, ймовірно, існувала ще за часів Галицького Митрополита Андрея Шептицького, який орієнтовно з першого десятиліття ХХ століття дбав про формування галереї портретів католицьких єрархів. У 1920–1930-х роках це завдання підхопила Львівська духовна семінарія Святого Духа.

Принаймні в архівному інвентарному описі митрополичої палати на Святоюрській горі, укладеному отцем Титом Войнаровським 1927 року, з трьох митрополитів, яким присвячена наша публікація, був лише портрет Гавриїла Коленди². Ані словом не згадано тоді про зображення Рафаїла Корсака й Антонія Селяви. Оскільки галерея семінарії постійно поповнювалась, можливо, в 1930-х роках портрети цих унійних митрополитів або когось із них, наприклад Рафаїла Корсака (бо у виданнях середини ХХ століття вже є репродуковане його зображення, на відміну від Антонія Селяви), могли до неї ввійти. Але це лиш узагальнене припущення, базоване на інформації, доступній тепер.

Принаймні знаємо точно, що серед архиєрейських портретів у Львівській духовній семінарії вже був портрет Рафаїла Корсака, і зовсім нічого не відомо про існування в цій колекції портрета Антонія Селяви. Чому акцентуємо на таких труднощах із пошуками зображень саме цих владик ХVІІ століття? Відповідь потрібно шукати в самому історичному періоді, у якому їм випало очолювати Київську митрополію і дбати про Українську Католицьку Церкву.

Митрополит Рафаїл Микола Корсак (1637–1640)

Майбутній митрополит походить зі шляхетського роду Корсаків з Полоцького воєводства у Великому князівстві Литовському. На надгробній плиті владики в церкві Святих Сергія і Вакха у Римі написано «Рафаїлові із шляхтичів Корсакові, Архиєпископові Київському й Галицькому, Митрополитові всієї Русі…»³. При хрещенні він отримав ім’я Микола, а Рафаїл – його чернече ім’я. Дослідники припускають, що хлопець рано осиротів і своїм визначенням на шляху віри та ґрунтовній релігійній освіті зобов’язаний митрополитові Йосифу Велямину Рутському. Спершу він навчався у колегії єзуїтів у Замості, далі – у Несвіжі. Із серпня 1618 року вивчав філософію в Папській колегії Браунсберґа, що в тодішній Пруссії (тепер Бранево у Польщі), в 1619–1621 роках – у Папській колегії в Празі. Вже після прийняття дияконських свячень монах-василіянин Рафаїл виїхав на подальші студії до Риму. Там замешкав у Грецькій колегії святого Атанасія і наприкінці 1621 року розпочав студії на третьому курсі богослов’я. 28 листопада 1624 року повернувся на батьківщину⁴.

Уже тоді Рафаїл Корсак активно допомав Йосифу Велямину Рутському в церковних справах. За кілька років був відкликаний митрополитом, повернувся на рідні землі вже як священник і став Віленським архимандритом. Незважаючи на молодий вік, завдяки освіті й проповідницьким здібностям Рафаїл Корсак 6 вересня 1626 року в Кобринському василіянському монастирі отримав від митрополита у співслужінні з п’ятьма єпископами єпископські свячення з титулом Галицький єпископ і був призначений помічником митрополита. 1632 року став Пинським і Турівським єпископом⁵. Відтак був скерований до Риму, де поза іншими дорученнями займався беатифікацією священномученика Йосафата Кунцевича.

Шлях Рафаїла Корсака як Київського митрополита був, на жаль, коротким. Він розпочався 5 лютого 1637 року після смерті Йосифа Велямина Рутського й обірвався несподіваною хворобою та передчасною смертю у приблизно сорокарічному віці (1640) у Римі. В спадок від свого попередника митрополит Рафаїл отримав дві важливі справи: створення українсько-білоруського патріархату та беатифікація священномученика Йосафата. І хоча поділяв важливість створення окремого патріархату та всіляко намагався поширити цю ідею в римських колах, йому забракло часу, а з православного боку бажання, щоб ці зусилля дали реальні результати. Значно відомішою тепер є заслуга митрополита Корсака в справі беатифікації священномученика Йосафата. Саме його можна вважати, після митрополита Велямина Рутського, подальшим промотором беатифікаційного процесу, який багато важив для Української Католицької Церкви⁶.

Незважаючи на посідання митрополичого престолу неповні чотири роки, Рафаїл Корсак залишив помітний позитивний слід в історії унійної Церкви. На жаль, словесного опису його зовнішності поки знайти не вдалося, на відміну від характеристики його особистості. За оцінкою сучасників це була людина глибоко освічена, з даром проповідництва, надзвичайно працьовита, вимоглива до себе, чернець і аскет: «Був із природи людиною доброю, тихої вдачі, покірний. Визначався великою любов’ю, майже синівською, до Рутського, справжнім пієтизмом до св. Йосафата, а Апостольській столиці був вірний, сказати б, до крови. На жаль, передчасна смерть не дозволила йому розвинути своїх прикмет на митрополичому престолі»⁷.

Перебування й навчання майбутнього митрополита Рафаїла у Грецькій колегії святого Атанасія в Римі важливі також з огляду на те, що там є його портрет як випускника закладу. З нього ж, на наш погляд, виконано репродукцію до видання листів митрополитів Рафаїла Корсака, Антонія Селяви і Гавриїла Коленди, котре побачило світ у серії «Записки ЧСВВ» 1956 року⁸.

Відтак, можливо, вже як пізніша копія, це зображення перейшло до книги отця Іринея Назарка «Київські і Галицькі митрополити. Біографічні нариси» 1962 року.

Оригінальний портрет Рафаїла Корсака з Грецької колегії святого Атанасія в Римі є традиційним репрезентативним поясним зображенням духовної особи. Митрополит змальований тут у тричвертевому повороті вправо на нейтральному темному тлі. Це повнуватий чоловік середнього віку з круглим моложавим обличчям. У нього прямий, але короткий, дещо широкий ніс, делікатні, ледь усміхнені вуста, над якими тоненькі стрижені вуса, що переходять в акуратну середньої довжини бороду. Перенісся широке, брови тонкі. Широкопоставлені, ймовірно, темні очі мають цікаву форму. Вираз обличчя добродушний, погляд м’який, та, попри це, зосереджений, спрямований повз глядача вправо. Чоло високе, відкрите, посередині якого виступає пасмо сивуватого волосся, що вибивається з-під пілеолуса (піюски). Зодягнений в темне єпископське облачення з тьмяним багряним підкладом, на плечах василіянський каптур – свідчення збереження монашої ідентичності. На грудях на широкому ланцюгу хрест. Правою рукою портретований опирається на поверхню стола поруч, на першому плані. На столі чорнильниця з гусячим пером і лист, складений конвертом із сургучевою печаткою. Пальцями правої руки він торкається невеликої книги (можливо, молитовника) в шкіряній палітурці. На підмізинному пальці цієї самої руки видніється масивний перстень з темним каменем.

Загалом складно без безпосереднього огляду оригіналу оцінювати колористичні особливості пам’ятки (в галереї колегії портрети висять на висоті три метри). Зі світлини лише розуміємо, що палітра обмежена: переважно темна, можливо, оливково-охриста. І в цій приглушеній, стриманій гамі активно привертає до себе увагу саме світле обличчя з ретельно промальованими і безсумнівно переданими індивідуальними рисами митрополита Рафаїла Корсака. Живописець надвичайно фахово втримує рівновагу композиції світлими вкрапленнями на першому плані, такими як лист і кисть руки, а ще кольоровим акцентом у підкладі мантії та сургучевій печатці. Предмети на столі не випадкові, вказують на діяльність портретованої особи та її високу освіченість, а також, можливо, пов’язуються з певним важливим моментом життя митрополита. Визначити час виконання пам’ятки також дуже складно: це може бути як кінець ХVІІІ, так і перша половина ХІХ століття.

У двох згаданих репродукціях 1956 і 1962 років помічаємо ту саму, що й в оригіналі композиційну побудову з ідентичним відтворенням деталей. Щоправда, обличчя Рафаїла Корсака на репродукції 1962 року дещо відрізняється, що можна пояснити існуванням ще одного портрета, який міг бути першоджерелом для пам’ятки в колегії або ж, навпаки, його копією. Загалом ми вже впізнаємо митрополита з тією відміною, що обличчя на цій репродукції більш видовжене, а очі дещо більші, хоча збережена їхня мигдалеподібна форма. Цікаво також, що тло не рівне, а дещо висвітлене за самим погруддям й затемнене до країв, що створює певну глибину і може вказувати на пізніше виконання.

Із зображенням митрополита на репродукції 1962 року, на наш погляд, пов’язаний портрет Рафаїла Корсака з допоміжного фонду живопису Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, що походить із Львівської духовної семінарії. Однак на тлі біля обличчя з’являється напис як нове доповнення портрета – Raphael Korsak/ Metropolita Chijoviensis/ et Halicensis. / 1637–1641. Цікаво, що портрет акцентує на Корсаку як єпископові (Галицькому, а згодом Пинському), тобто на його служінні ще до сходження на митрополичий престол. Про це нас інформує напис на звороті – Raphael Korsak / Eppus Turoniensis / et Piucensis / 1632–1637. Можемо припустити, що ця копія виконана в 1930-х роках, а оскільки вона входила до портретної галереї духовної семінарії на зразок інших портретів із супровідними написами, то було зазначено, хто саме зображений. Помічаємо помилки в латинських написах, що є частим явищем при виконанні копій.

Абсолютно відмінним від усіх згаданих є, ймовірно, найдавніший портрет Рафаїла Корсака, відомий сучасному читачу переважно із білоруських публікацій останніх десятиліть⁹ останніх десятиліть. Автором цієї роботи є гравер Джироламо Майнарді і вперше вона була опублікована в історичній праці о. Ігнатія Кульчинського ЧСВВ Specimen Ecclesiae Ruthenicae, тобто «Образ руської Церкви» 1733 року в Римі. Логічно було б починати огляд зображень саме з цієї пам’ятки, однак для певності нам бракує даних, до яких наразі нема доступу. Загалом ця гравюра ХVІІІ століття подає митрополита як худорлявого, старшого віком, змальованого поясно у легкому повороті вправо. Виділяється підбита хутром шапка на голові. Та що вражає: Рафаїл Корсак, як і на всіх уже згаданих портретах, постає перед нами з атрибутами і в момент активної дії. У його правій руці з каблучкою вміщене перо, яким він щось пише у відкритій книзі, а на грудях – хрест. Подібно до розглянутої гравюри, на інших портретах митрополита Рафаїла пізнішого часу бачимо продовження цієї зображальної традиції, хоча і з деякою відміною.

Митрополит Антоній Селява (1640–1655)

Перед виїздом до Риму 1639 року митрополит Рафаїл Корсак іменував Полоцького архиєпископа Антонія Селяву своїм вікарієм на Київську митрополію. Що цікаво, владика Селява був одним із єпископів, які спільно з митрополитом Велямином Рутським 1626 року вділяли Корсакові єпископські свячення. Попри те що Селява був приблизно на 17 років старшим за Корсака, йому судилося прожити довше. Перед смертю митрополит Рафаїл рекомендував саме його як свого наступника Папі Урбану VIII та королеві¹⁰.

Цей митрополит походив із Полоцької архиєпархії, де народився приблизно 1583 року і при хрещенні, ймовірно, отримав ім’я Анастасій. 1612 року вступив до василіянського монастиря Святої Тройці у Вільні, де став духівником священномученика Йосафата¹¹. Філософську та богословську освіту здобув у Грецькій колегії святого Атанасія в Римі у 1616–1619 роках, яку закінчив «з вислідом гідним подиву»¹². Він був близьким до священномученика Йосафата Кунцевича ще в роки новіціяту в монастирі Святої Трійці у Вільні. Крім того, єромонах Антоній був письменником. Він є автором полемічного трактату «“Антеленхус”, тобто відповіді на ущипливий допис законників відступницької церкви Святого Духа, званий “Еленхус”»¹³. Цей його твір побачив світ 1622 року у Вільні. Також 1625 року він створив життєпис священномученика Йосафата.

Зважаючи на значні досягнення єромонаха Антонія у навчанні, після мученицької смерті Полоцького архиєпископа 18 січня 1624 року Селява прийняв єпископські свячення з рук митрополита Велямина Рутського і став наступним Полоцьким архиєпископом. Важко сповна уявити, наскільки важливим та водночас складним з огляду на вбивство священномученика Йосафата був цей регіон для унійної Церкви. Проте Селява зробив, здавалося б, неможливе – навернув багатьох опонентів і зміцнив архиєпархію, віддавши шану священномученикові Йосафату. Затвердження Антонія Селяви на митрополичому престолі зі збереженням за ним Полоцького архиєпископства відбулося 18 березня 1641 року.

Питання відновлення єдності Київської митрополії, про що вели переговори за митрополитів Йосифа Велямина Рутського і Петра Могили, залишалося актуальним і за митрополита Антонія. Воно стало одним із найважливіших у порядку денному архиєрея, однак смерть Петра Могили 1647 року та початок війни під проводом Богдана Хмельницького наступного року перервали всі переговори. А подальші події взагалі поставили під загрозу існування унійної Церкви.

Незважаючи на неймовірні зусилля вже старшого віку митрополита Селяви, третій пункт Зборівського договору 1649 року передбачав ліквідацію унійної Церкви на козацьких землях, а п’ятий забирав усі церкви і маєтки. 1654 року Хмельницький взагалі уклав Переяславську угоду, що ще більше ускладнила становище і Української держави, і української Церкви¹⁴. В цей історичний момент у вересні 1655 року митрополит Антоній, який на той час майже втратив зір, відійшов до вічності.

За час свого митрополичого служіння (1641–1655) Антоній Селява встиг чимало зробити для Церкви. Насамперед варто згадати, що 1643 року священномученика Йосафата Кунцевича було проголошено блаженним. Як добрий господар, митрополит (це якраз його особлива риса, а з нею пов’язані й досягнення) успішно дбав про церковні справи, зводив храми і монастирі, відбудував семінарію, дбаючи про освіту молоді. На жаль, багато цих досягнень знищила наступна війна.

Зважаючи на надзвичайну складність тієї історичної доби, не варто дивуватися, що про Антонія Селяву дуже мало візуальної інформації. У виданні листів цього церковного достойника в «Записках ЧСВВ» 1956 року отець Атанасій Великий, ЧСВВ, пише: «Нам бракує і рис обличчя, і рис життя Антонія Селяви, митрополита Київського та архиєпископа Полоцького»¹⁵. Тож у збірнику замість портрета довелося помістити герб владики.

Немає зображення митрополита Антонія і в пізнішій праці отця Іринея Назарка. На жаль, у галереї портретів єрархів Грецької колегії святого Атанасія в Римі виявити його портрет не вдалося.

Питання, як виглядав наступник Рафаїла Корсака, надзвичайно складне і потребує ґрунтовного дослідження. Наразі знаємо про його єдиний графічний портрет, створений у ХVІІІ столітті Джироламо Майнарді, опублікований у праці о. Ігнатія Кульчинського «Образ руської Церкви» 1733 року і перевиданий в енциклопедії «Вялікае княства Літоўскае»¹⁶. Це може бути найдавніше зображення Селяви¹⁷, яке, втім, дає дуже узагальнене уявлення про індивідуальні особливості постаті митрополита.

Отже, бачимо портрет, на якому фронтальне поясне зображення чоловіка з дещо повернутою вліво головою. Митрополича мантія змальована умовно. Портретований худорлявий, з вусами, що зливаються із середньої довжини акуратною бородою і хвилястим, спадаючим на плечі довгим волоссям. Обличчя видовжене, ніс прямий, широке перенісся переходить у високе чоло, очі виразні. Помітно, що людина у віці, врівноважена, сповнена гідності. Цілісний силует півпостаті посилює цю характеристику особистості. Історики характеризують Антонія Селяву як людину, що виявила в той неспокійний час неймовірну обережність і второпність. Хоча й був хворобливим фізично, проявляв постійність, вірність та героїчну терпеливість.

Митрополит Юрій Гавриїл Коленда (1655–1674)

Під час Руїни, яка тривала в Україні у третій чверті ХVІІ століття, Київську митрополію в Римі зі спеціальною місією у 1664–1665 роках представляв Холмський єпископ Яків Суша. Саме завдяки його заходам 22 квітня 1665 року Папа Олександр VІІ затвердив Гавриїла Коленду Київським митрополитом¹⁸. Також варто пам’ятати, що владика Гавриїл вже як Полоцький архиєпископ із 5 жовтня 1655 року був адміністратором митрополії¹⁹. Його сходження на митрополичий престол і подальше служіння не дало ворожим силам знищити унійну Церкву, мобілізувало її внутрішній потенціал.

Гавриїл Коленда походив з Литви, де народився близько 1606 року. Після новіціяту, який пройшов у василіянському монастирі в Битені у 1625–1626 роках, що біля Берестя в теперішній Білорусі, у 1627–1630 роках студіював синтаксис і риторику в Папській семінарії Браунсберґа (тепер Бранево у Польщі). Там вони з Яковом Сушею і познайомилися як студенти та заприятелювали. Відтак Гавриїл повернувся до монастиря. Логіку та богослов’я вивчав у 1633–1636 роках в Папській колегії у Відні. В 1636–1639 роках вивчав богослов’я у Грецькій колегії святого Атанасія в Римі, звідки в листопаді 1639 року²⁰ був відкликаний на батьківщину митрополитом Рафаїлом Корсаком.

Пастирська діяльність Гавриїла Коленди почалася 1640 року. Як архимандрит монастиря у Березвечі він проявив працьовитість та наполегливість, відтак 1652 року був призначений митрополитом Антонієм Селявою на посаду єпископа-коад’ютора Полоцької архиєпархії. Того самого року отримав єпископські свячення від згаданого глави Київської митрополії²¹. Однак історичні обставини змусили Коленду, рятуючи мощі священномученика Йосафата від знищення в умовах війни і навали московитів, покинути єпархію.

Перебуваючи у вигнанні, митрополит Селява не зміг подбати про офіційне наступництво на митрополичій кафедрі для архиєпископа Коленди, бо годі було скликати відповідний синод єпископів. Тож після смерті Антонія 1655 року в Тикоцині біля Білостока, що на Підляшші, виникли проблеми з управлінням митрополією, Василіянським чином, адже саме митрополит у ті часи був ще й верховним настоятелем василіян. Тодішній польський король Ян ІІ Казимир доручив Гавриїлові Коленді управління митрополією, адміністратором якої він став 1655 року. Тоді ж він став архимандритом Супрасльського василіянського монастиря.

Офіційно іменований митрополит наполегливо взявся за виправлення шкоди, завданої Церкві. Як писав отець Атанасій Великий, «завдяки моральній чесності та цілісності всього свого життя, своїй надзвичайній розсудливості та поважній освіті він здобув велику репутацію серед усіх, особливо серед шляхетних та князівських осіб»²². Це було визначальним. Митрополитові справді вдалося повернути втрачені єпархії, храми, церковні маєтності, навіть примножити їх, досягти певної стабільності. На його доручення через посередництво єпископа Якова Суші також зрушила з місця і була майже завершена справа канонізації блаженного Йосафата Кунцевича. 1667 року митрополит Гавриїл урочисто повернув мощі священномученика Йосафата до Полоцька. Проте через нові зовнішні перешкоди, як знаємо, канонізацію вдалося здійснити щойно 1867 року.

1670 року митрополит Гавриїл призначив собі єпископа-помічника Кипріяна Жоховського, якому й уділив єпископські свячення наступного року. По смерті Гавриїла саме Кипріян стане його наступником на митрополичому престолі в 1674 році²³.

«Гавриїл Коленда був людиною вогненної природи, залізної волі та проникливого розуму, особливої життєвої чесності, великих заслуг. Для свого часу і місця він був людиною божественного провидіння та обрання», – так характеризує митрополита отець Атанасій Великий, ЧСВВ²⁴.

Портрети митрополита Коленди, як оригінали, так і репродукції та копії, що відомі на час написання статті, не дають жодної варіативності його образу. Можна стверджувати, що це один портрет, з якого були створені репродукції у виданнях 1950–1960-х років і копія в збірці НМЛ.

Як і зображення митрополита Рафаїла Корсака, в Грецькій колегії святого Атанасія в Римі зберігається портрет Гавриїла Коленди, ймовірно, того самого часу виконання (кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст.).

На нейтральному темному тлі постає поясне фронтальне (голова легко повернена вліво) зображення старшого сивого чоловіка в темній, узагальнено змальованій митрополичій мантії з приглушеними багряними вставками. Обличчя худорляве, ніс прямий, вуста ледь прикриті тонкими вусами, що переходять у середньої довжини бороду. Особлива риса – великі карі очі та проникливий погляд, спрямований на глядача. Високе чоло відкрите, волосся над ним акуратно рівно підстрижене, з боків легкими хвилями зливається з бородою. Складно впевнено сказати, що голова покрита пілеолусом (піюскою) єпископа, як би це мало бути. Можливо, митрополит має характерну для тогочасних василіян тонзуру.

На графічному портреті митрополита Коленди ХVІІІ століття авторства Майнарді зі згаданої книги о. Кульчинського, який подають білоруські інтернет-джерела і який стилістично споріднений з аналогічними портретами митрополитів Корсака і Селяви, бачимо чітко саме тонзуру, а не пілеолус, а також помічаємо такі самі індивідуальні риси, зокрема довгий прямий ніс та великі очі²⁵.

Тобто зовнішність Гавриїла Коленди на всіх портретах дуже характерна і впізнавана. Хоча, як і у випадку з тими самими зображеннями його попередників з білоруських джерел, потрібно більше інформації. У верхній частині портрета з Риму вміщений латинський напис GABRIEL KOLENDA LITHVANVS / ARCHIEPISCOPVS TOTIVS RUSSIÆ (Гавриїл Коленда литвин, архиєпископ усієї Русі).

Ідентичне зображення репродуковане у вже не раз цитованих в цій розвідці виданнях 1956 і 1962 років, тобто двічі репродукований саме цей портрет з Грецької колегії у Римі.

З римським зображенням пов’язується також зображення митрополита Гавриїла, яке входило до портретної галереї на Святоюрській горі. Досить чітко простежується спорідненість цих пам’яток. Ми вже згадували, що в архівних списках, укладених отцем Титом Войнаровським у 1927 році предметів власності митрополита в Митрополичих палатах, згаданий «Портрет Митрополита Коленди 1666–1674» із дописом, що він є копією оригіналу в Грецькій колегії у Римі, створеною Модестом Сосенком. Це свідчення підтверджується періодичним виконанням художником копій давніх портретів митрополитів і єпископів з Рима, Вільна, Холма, Перемишля та інших для Андрея Шептицького.

Хоча ми не знаємо, де нині перебуває саме цей твір, в допоміжному фонді НМЛ зберігається портрет Гавриїла Коленди, на звороті якого вміщені два написи. Перший – «Гавріил Коленда Архієпископ Полоцкій / 1655–1674/ Митрополит Кіевс. і Гал. 1666–1674», дещо нижче тим самим почерком – «після портрету находячися в митроп./ палаті у Львові 1930/ Малював Дмитро Якимович». І саме ім’я художника, і рік виконання, і позначка на підрамнику вказують на те, що пам’ятка входила до галереї портретів Львівської духовної семінарії.

Цей портрет є копією копії твору-оригіналу з Грецької колегії. У цій роботі відобразився вже рівень мистецького хисту Дмитра Якимовича, що тяжів до ще більшого спрощення й узагальнення. Хоча напис і його місце на творі збережені, при копіюванні упущена літера «І» в оcтанньому слові та додані (самовільно) роки служіння Гавриїла Коленди на митрополичому престолі, починаючи від його офіційного йменування Папою Олександром VII.Завдяки заслугам митрополита Гавриїла була піднесена «з’єдинена Церва з руїн», виборене її правове становище й уможливлена подальша праця, основи якої були закладені ще наприкінці ХVІ століття. Зі слів отця Назарка, «Тому він гідний станути поруч митрополита Іпатія Потія»²⁶.

Олеся Семчишин-Гузнер, Володимир Мороз

1. Кость Панас. Історія Української Церкви. Львів 1992, с. 81.
2. Тит Войнаровський. Предмети набуті мною і віддані яко власність Митрополії тут в інвентар вписані, 1927 р. // ЦДІА України у Львові, ф. 491, оп.1, спр. 848, арк. 5зв.
3. Іриней Назарко. Київські і Галицькі митрополити. Біографічні нариси (1590–1960). Торонто 1962, с. 38.
4. Іриней Назарко. Київські і Галицькі митрополити. Біографічні нариси (1590–1960). Торонто 1962, с. 39; Dmytro Blažejovskyj. Byzantine Kyivan rite students in pontifical colleges, and in seminaries, universities and institutes of Central and Western Europe (1576–1983) [=Записки ЧСВВ, серія 2, секція 1]. Rome 1984, p. 54, 82, 120.
5. Дмитро Блажейовський. Ієрархія Київської Церкви (860–1996). Львів 1996, с. 250, 268, 276; Archbishop Rafał Mikołaj Korsak, O.S.B.M. † // Catholich Hierarchy (https://www.catholic-hierarchy.org/bishop/bkorsak.html).
6. Іриней Назарко. Київські і Галицькі митрополити. Біографічні нариси (1590–1960). Торонто 1962, с. 41–43.
7. Там само, с. 43.
8. Epistolae metropolitarum, archiepiscoporum et episcoporum, vol. 2: Epistolae metropolitarum kioviensium catholicorum Raphaelis Korsak, Antonii Sielava, Gabrielis Kolenda (1637-1674) / ed. Anhanasius G.Welykyj OSBM // Записки ЧСВВ, серія 2, секція 3. Romae 1956.
9. Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. У 3 т. / рэд. Г. Пашкоў і інш. Т. 2: Кадэцкі корпус – Яцкевіч. – Менск: Беларуская Энцыклапедыя, 2005, с. 137.
10. Дмитро Блажейовський. Ієрархія Київської Церкви (860–1996). Львів 1996, с. 250, 281; Archbishop Anastazy Antoni Seljava (Sielawa), O.S.B.M. † // Catholich Hierarchy (https://www.catholic-hierarchy.org/bishop/bselava.html).
11. Іриней Назарко. Київські і Галицькі митрополити. Біографічні нариси (1590–1960). Торонто 1962, с. 45.
12. Там само, с. 45; Dmytro Blažejovskyj. Byzantine Kyivan rite students in pontifical colleges, and in seminaries, universities and institutes of Central and Western Europe (1576–1983) [=Записки ЧСВВ, серія 2, секція 1]. Rome 1984, p. 82.
13. [Anastazy Antoni Sielawa]. Antelenchus to iest odpis na scrypt usczypliwy zakonnikow cerkwie odstępney s. Ducha Elenchus nazwany. Wilno 1622.
14. Іриней Назарко. Київські і Галицькі митрополити. Біографічні нариси (1590–1960). Торонто 1962, с. 48.
15. Epistolae metropolitarum, archiepiscoporum et episcoporum, vol. 2: Epistolae metropolitarum kioviensium catholicorum Raphaelis Korsak, Antonii Sielava, Gabrielis Kolenda (1637-1674) / ed. Anhanasius G.Welykyj OSBM // Записки ЧСВВ, серія 2, секція 3. Romae 1956, p. 173.
16. Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. У 3 т. / рэд. Г. Пашкоў і інш. Т. 2: Кадэцкі корпус – Яцкевіч. – Менск: Беларуская Энцыклапедыя, 2005, с. 649.
17. Примітно, що над портретом у згаданому виданні стоїть номер XLVIII – 48. Саме таким числом пронумерована біографія цього митрополита в книзі отця Ігнатія Кульчинського «Образ руської Церкви» 1733 року. – Ред.
18. Іриней Назарко. Київські і Галицькі митрополити. Біографічні нариси (1590–1960). Торонто 1962, с. 53–54.
19. Дослідженню цього періоду присвятив свою дисертацію перший Мельбурнський єпископ УГКЦ Іван Прашко і захистив її 1944 р. у Папському східному інституті в Римі. Робота має назву «Руська Католицька Церква в час опорожненого престолу 1655–1665 рр.» і вийшла латинською мовою. – Ioannes Praszko. De Ecclesia Ruthena Catholica sede metropolitana vacante 1655-1665. Romae 1944.
20. Dmytro Blažejovskyj. Byzantine Kyivan rite students in pontifical colleges, and in seminaries, universities and institutes of Central and Western Europe (1576–1983) [=Записки ЧСВВ, серія 2, секція 1]. Rome 1984, p. 55, 83, 160.
21. Дмитро Блажейовський. Ієрархія Київської Церкви (860–1996). Львів 1996, с. 251, 263, 282; Archbishop Gabriel (Havrylo) Kolenda, O.S.B.M. † // Catholich Hierarchy (https://www.catholic-hierarchy.org/bishop/bkolenda.html).
22. Epistolae metropolitarum, archiepiscoporum et episcoporum, vol. 2: Epistolae metropolitarum kioviensium catholicorum Raphaelis Korsak, Antonii Sielava, Gabrielis Kolenda (1637-1674) / ed. Anhanasius G. Welykyj OSBM // Записки ЧСВВ, серія 2, секція 3. Romae 1956, p. 312.
23. Дмитро Блажейовський. Ієрархія Київської Церкви (860–1996). Львів 1996, с. 251, 282; Archbishop Kyprian Żochowski (Zhokhovskyj), O.S.B.M. † // Catholich Hierarchy (https://www.catholic-hierarchy.org/bishop/bzochow.html).
24. Epistolae metropolitarum, archiepiscoporum et episcoporum, vol. 2: Epistolae metropolitarum kioviensium catholicorum Raphaelis Korsak, Antonii Sielava, Gabrielis Kolenda (1637-1674) / ed. Anhanasius G.Welykyj OSBM // Записки ЧСВВ, серія 2, секція 3. Romae 1956, p. 312.
25. Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. У 3 т. / рэд. Г. Пашкоў і інш. Т. 2: Кадэцкі корпус – Яцкевіч. – Менск: Беларуская Энцыклапедыя, 2005, с. 18.
26. Іриней Назарко. Київські і Галицькі митрополити. Біографічні нариси (1590–1960). Торонто 1962, с. 53–56.

Поділитися: